Ще до початку 2022 року українська кінокомпанія ESSE розробила план, як убезпечити відзнятий матеріал і документацію на випадок повномасштабного російського вторгнення. Тому після 24 лютого 2022-го ESSE швидко стала хабом у Києві, знімаючи, збираючи й архівуючи матеріали з охоплених війною територій. Але також важливо було донести ці матеріали до світу, вийшовши при цьому за рамки новинних репортажів.

Тож через копенгагенську неурядову організацію IMS (International Media Support) було налагоджено зв’язок із Данською асоціацією кінорежисерів. П’ять данських кінематографістів долучилися до проєкту й отримали доступ до всіх матеріалів ESSE. З цього виникло п’ять різних фільмів.

Головний герой новели «Дивлячись на того, хто дивиться на війну» (реж. Адда Еллінг) — український фотограф Влад Краснощок, який подорожує Харковом на своєму мотоциклі. Знімаючи на плівкові камери, Влад розвиває свій особливий стиль документування війни в Україні. Адда Еллінг будує оповідь на зіткненні чорно-білих нерухомих образів Влада і рухомого кінематографічного зображення. І якщо першим притаманна певна поетичність, поєднана з трагізмом, то друге подає факти руйнувань і смертей найпрямішим чином; так виникає об’ємне свідчення про нашу біду.

«Дивлячись на того, хто дивиться на війну»

Чорно-біла «Воєнна поема» (реж. Іда Ґрон) повністю виправдовує назву: тут немає ані діалогів, ані закадрових коментарів, а оповідь будується на візуальних римах і на чудовій роботі композиторки Кетрін Вілладсен, котра поєднує янгольські хорові співи з жорсткою електронною додекафонією. Ось людина котить ровер розтрощеною вулицею, а ось тіло, вкрите білим простирадлом, лежить на бруківці поруч із велосипедом. Ось люди переводять і переносять своїх песиків переправою біля розбитого мосту, а ось вуличні собаки гризуть людські рештки. Ось відірвана нога манекена, а ось відтята вибухом людська кисть. Ґрон, як і її колеги, не відвертається від найстрашніших кадрів, але вірить в перемогу добра — і тому її фільм завершується співом птахів.

«Воєнна поема»

Частина «Заради любові до Кіри» (реж. Кеннет Соренто) починається сиреною і словами «Це дуже лячний звук. Він означає, що скоро хтось, можливо, помре». Власне, весь фільм, який починається в обстрілюваному Харкові, — це свого роду відеощоденник молодого батька, Олексія Завражного, доньці якого виповнилося лише 10 місяців. Олексій сповнений рішучості забезпечити маленькій Кірі щасливе дитинство попри все, оскільки «ти не можеш мати друге дитинство». Однак коли родина переїздить до Кременчука, там незабаром стається жахливий теракт: удар російською ракетою по торговельному центру, з десятками жертв серед мирного населення: в Україні не лишилося безпечних місць. Сповідальна інтонація, глибоко особистий ракурс надають фільму разючої емоційної якості.

«Заради любові до Кіри»

Безіменна десятихвилинка Аніти Матал Гопланд народилася в співпраці з українськими операторами, які відзняли години відеоматеріалів, щоб розповісти свої історії. Основна сюжетна лінія — розмови між сином у Берліні та його батьками, які перебувають у Києві. Водночас Гопланд демонструє реалії війни в найширшому спектрі: від моторошних наслідків ракетного удару по Бабиному Яру до масової евакуації матерів із дітьми на вокзалі. Але точкою опору й опори стає фраза, сказана англійською одним зі співрозмовників: Effort is the duty of today, «Зусилля — обов’язок сьогодення». Власне, люди в кадрі й намагаються робити ці зусилля: хтось мете вулицю, хтось облаштовує побут у вагоні метро, хтось розливає коктейлі Молотова в підвалі. Цей народ просто так не зламати.

З фільму Аніти Матал Гопланд

«Розбиті вікна» (реж. Троельс Гансен) змальовують життя у звичайному панельному мікрорайоні, який раптово зачепила війна. З квартир у Миколаєві, Києві та Харкові Гансен спостерігає сліди падіння ракет і снарядів після перших російських атак. Розповідь переважно ведеться зсередини маленьких квартир, мешканці яких намагаються зібрати уламки скла, речі та спогади. Життя триває всупереч усьому: в шибки вставляють нове скло, жвавий песик намотує кола біля під’їзду, бабця в хустці цитує в камеру Шевченка та власні вірші, риторично питаючи Путіна про те, коли він нас зрозуміє.

«Розбиті вікна»

Ці стрічки показують багато того, що ми вже знаємо, але вони цінні саме оцим уважним і співчутливим поглядом, яким дивляться на нашу біду данські режисери — і якого все ще бракує багатьом світовим політикам.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»