Останні українські телесеріальні прем’єри та проєкти, які зараз на етапі розробки, девелопменту та виробництва, незалежно від виробника здебільшого визначилися з тематичними жанрами, пріоритетами й контекстом. Нарешті — це навіть прописано в брифах! — є помітний жанровий дрейф від мелодрами переважно за російським лекалом до гостросюжетних історій, які не завжди є детективами. Тепер діють наступні правила. Контекст війни — обов’язковий, але при цьому нема й навряд скоро буде формату «кіно про війну». За рідкісними винятками, дії розгортаються в умовному тилу. Місце дії — Київ і Київська область. Головні герої — хто завгодно, та незалежно від роду занять зважають на потреби ЗСУ, прямо або непрямо причетні до волонтерства та, якщо це чоловіки призовного віку, завжди мають пояснення, чому не на фронті.

Останнє завдання дещо ускладнює життя продюсерів і сценаристів. Не всіх, а лише тих, хто відчуває відповідальність за кінцевий продукт. Така відповідальність передбачає логічне обґрунтування, чому обрані персонажі не в ЗСУ, ТрО й узагалі в цивільному. Живуть більш-менш довоєнним або взагалі не схожим на воєнне життям, чим дратують або можуть дратувати частину прискіпливої аудиторії. Варіантів виходу з делікатних ситуацій є чимало, але проєкту «Дільничний з ДВРЗ» це не стосується. Бо його герої служать у поліції, що саме по собі легалізує їхній тиловий статус. Оскільки три сезони, останній з яких знімався в березні 2021 року, досі мають глядацький успіх і дають каналу-виробнику ICTV2 стабільно високі рейтинги, улюблених героїв, дільничних Сергія Бондаря та Петра Дзюбу, вирішено повернути в чотирисерійному форматі. Тож у грудні 2023 року розпочалися зйомки мінісеріалу «Дільничний з ДВРЗ. Повітряна тривога», прем’єра якого відбулася в ефірі каналу 9 вересня.

«На жаль, більшість українських серіалів раніше були або копіями російських проєктів, або адаптаціями американських форматів. Ми хочемо змінити це і створити новий український бренд, який стане відомим у світі, як ізраїльські драми чи скандинавський нуар», — говорить Анастасія Штейнгауз, виконавча директорка ICTV, ICTV2 та керівниця Starlight Doc. І я нетерпляче, до сверблячки чекаю, поки щось подібне до ізраїльської «Фауди» чи шведсько-данського «Мосту» почне реалізовуватися в нас. Бо словосполучення «скандинавський нуар» я як сценарист та активний учасник процесу чую від різних продюсерів уже рік. Натомість, виглядає, під декларованим українським брендом усе ж таки розглядається так званий «іронічний детектив». До цього піджанру відносять «Дільничного з ДВРЗ». І «Повітряна тривога» відпрацьовує тут по повній. Настільки по повній, що «іронічний» витісняє «детектив».

Хоча детективна складова міцна і дуже актуальна. Дія переносить глядача в зиму 2022-2023 років, час перших блекаутів, збільшення кількості переважно нічних повітряних тривог і життя під гудіння генераторів. Атмосфера відтворена дуже добре. Причому в світлі останніх подій, коли вимкнення світла й гудіння генераторів знову стають повсякденням, складається враження — знімали, попри сніг у кадрі, десь так позавчора.

Підсилює відчуття головна детективна інтрига. Дільничний Бондар (В’ячеслав Довженко) знаходить у себе на території труп чоловіка, якого вбили з дрона. Далі дрони починають полювання на свідків, котрі здатні вивести на слід пілота-дроновода. В таких епізодах є моменти, котрі справді нагадують похмурі скандинавські нуари, де черговий маніяк вистежує чергову жертву й готує для неї хитромудру пастку. Нарешті рій FPV-дронів атакує Київ, причому радари їх не помічають і повітряну тривогу не оголошують. Напруга зростає, і згодом виявляється: все це — маневр російського шпигуна-терориста, котрий відволікає атакою дронів від місця основного удару. Мета — вбити міністра цифрової трансформації Федоріва, отак, ставки дуже високі.

Як на мене, історія самодостатня хоч на чотири телевізійні серії, хоч на повний метр кіноекрана. До речі, запобігання терористичним актам — чистої води американський формат, у чому не бачу нічого поганого. Навпаки, такий сегмент слід було розвивати вже після російського вторгнення в березні 2014 року, і я особисто носився з подібними пропозиціями досить довго і зовсім без успіху. Якщо ви думаєте, що після масштабного вторгнення час подібних фільмів і серіалів нарешті прийшов, ви маєте рацію. Проте не враховуєте поправку, котра якщо не нівелює зовсім значущість і вплив таких сюжетів, то максимально притлумлює, пригнічує. Мова, звісно, про неодмінну гумористичну, комедійну, або, як її найчастіше називають, іронічну складову.

Вона має бути в кожній подібній заявці. На неї робиться основний ухил у кожному проєкті. Це неодмінний форматний елемент, який відсутній у згаданих вище ізраїльських і скандинавських серіалах. Навпаки, перебуваючи в координатах популярної культури, працюючи на стиках детективу, трилеру й драми, ті ж таки «Фауда», «Міст» і «Вбивство» в популярній, декларовано розважальній формі розмовляють із глядачем на серйозні теми. Війна — це серйозно. Тероризм — це серйозно. Повсякденна загроза життю, бомби в нічних клубах, розтяжки на сходових майданчиках, викрадення людей, соціальна нерівність — це все дуже серйозно й актуально. При цьому творці не збиваються на публіцистику, а зйомки не ведуться суб’єктивною камерою а-ля реаліті. Натомість американський серіал «Фубар» з Арнольдом Шварценеггером у головній ролі — яскравий зразок того, що загрозу в нас визначають іронічним детективом, трилером, шпигунським серіалом (потрібне підкреслити). Цікаво, що «Повітряна тривога» з «Фубаром» певним чином перегукується: в американський і нашій історіях терористичні загрози ліквідують жартома.

За великим рахунком, «Повітряна тривога» працює на героя Віталія Іванченка. Його Петро Дзюба — я про це згадував раніше, — повністю перебирає на себе комедійну лінію. На момент появи серіалу «Дільничний з ДВРЗ» він конкурує з Гнездиловим, персонажем Михайла Жоніна з рейтингового, але російськомовного, практично позбавленого питомо українського контексту «Пса». Проте зі зникненням «Пса» з ефіру Дзюба впевнено зайняв місце Гнездилова в переліку цільової аудиторії ICTV2.

Інакше б у новому проєкті цьому персонажу не віддали чимало екранного часу. Зокрема — не дали би здійснити подвиг. Адже лише велика незграбна дитина, ходяча катастрофа, лінивий ненажера, хабарник, халтурник і ганьба всієї поліції ДВРЗ міг виявитися надто пильним, аби вночі запам’ятати лице терориста, який його ледь не вбив, піти за ним назирці, потрапити до нього в полон, вибратися з полону, знайти бомбу й розмінувати її в телефонному режимі. Читаючи при цьому лічилку Марії Пономаренко «Десять жабок».

Його друг Сергій Бондар, до речі, теж підкований: утомлено цитує вірш Ліни Костенко «Хто я?», що робить обох поліцейськими-інтелектуалами. Або принаймні не зовсім далекими від читання. Прийом теж не новий: у першому від початку великої війни мінісеріалі «Я — Надія» героїня Антоніни Хижняк цитує Василя Стуса. Можна напружитися й згадати інші приклади. Проте, думаю, цього досить, аби окреслити ще один цікавий тренд, котрий якщо не став форматним елементом, то скоро стане: інтерес позитивних героїв до читання. Точно знаю — незабаром гряде чергова прем’єра, і головні герої там читають українські книжки.

Та повернімося до «Повітряної тривоги». Не готовий стверджувати, що лінія Петра Дзюби прописана погано. Навпаки, його подружнє життя, стосунки з тестем і тещею, щире у своїй дитинності кохання до дружини, активні сексуальні стосунки в зрілому віці — все втілене досить цікаво. А ситуації, в які постійно потрапляє Дзюба, справді комічні. Так само прогнозовано, але від того й непогано, бо цілком у жанрових координатах, прокладені романтичні стосунки Бондаря з жінками. Колишні стають теперішніми, теперішні — колишніми, і глядач має мелодраму.

Проте комедія і мелодрама несподівано відволікають від детективу. Вони применшують, а то й зовсім зводять нанівець відчуття небезпеки, яку несуть російські терористи, дрони й сплячі агенти. Необов’язковим у сухому залишку стає власне детектив. Хоча саме він має в наших реаліях найбільше перспектив, адже мовою популярної культури нагадує аудиторії не лише про війну та пов’язані з нею щоденні ризики, а й про те, як навчитися долати власні страхи, дбати про себе й інших, бути обережними, дивитися довкола обома. Тому дуже хочеться вірити: героїко-пригодницькі історії, детективи та трилери, в яких герої перемагають ворога не жартома, а силою та інтелектом, стануть-таки тим самим обіцяним українським форматом.