Про початок фестивалю, програму й стрічки читайте тут, тут, тут і тут.

Організаторам вдалося скласти масштабну програму, попри перепони й біди, спричинені війною: загалом можна подивитися 62 картини з 34 країн світу. У програмі — 19 українських стрічок: 10 національних прем’єр і 9 світових. Також глядачі/-ки побачать мистецькі інсталяції та відвідають актуальні дискусії. Docudays UA зібрав понад 150 учасників і учасниць, з яких 25 — гості з-за кордону. Гасло 21 Docudays UA — «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя» — за тему рефлексії має історичну пам’ять.

Щодня ми розповідаємо про найцікавіші, на нашу думку, події фестивалю.

Те, що можна схарактеризувати розпливчастим терміном «сімейна хроніка», насправді складає надзвичайно цікавий субжанр документалістики. В будь-якій родині можна знайти шекспірівського рівня пристрасті, загадкові скелети в шафах, кошмари й осяяння на будь-який смак.

Зокрема, Охад Мільштайн у «Моногамії» (Ізраїль — Німеччина, програма Docu/Хіти) вглядається в геть розладнані стосунки своїх батьків. Сюжет починається з пошуку відповіді на запитання: чому мати режисера перетворилася на шопоманку та почала скуповувати гори речей, якими не користується? Відповідь — самотність. Те, що для Охада виглядало як казка про взірцеве подружжя, виявляється історією тривалого взаємного відчуження. Цю колізію режисер передає у формі автобіографічного роману, в якій тільки й можливо поєднати надто великі для нього суперечності.

«Моногамія»

Ще більш похмурі таємниці виходять на поверхню в «Диві Ґулльспонґа» (режисерка Марія Фредрікссон Швеція, Норвегія, Данія, програма Docu/Хіти), хоча в зав’язці — радісна подія: двоє сестер купують квартиру у містечку Ґулльспонґ і виявляють, що продавчиня — копія їхньої старшої сестри, яка наклала на себе руки 30 років до того. Ульга і є близнючкою Літи, розлученою з нею в ранньому віці.

«Диві Ґулльспонґа»

Колізія, варта індійської мелодрами, поступово перетворюється на справжнісіньку готичну повість, дієвими факторами в якій є нацизм, експерименти над людьми, релігійний фанатизм, навмисне вбивство тощо. Марія Фредрікссон захопливо організовує матеріал, що, між іншим, відзначено призом за найкращий монтаж повнометражного документального фільму на кінофестивалі Tribeca.

Героїня «Тіла» (режисерка Петра Селішкар, Словенія — Хорватія — Північна Македонія, програма Docu/Світ) шукає в родині порятунок. Уршка — колись модель, а зараз професійна піаністка — перехворіла на енцефаліт, пережила клінічну смерть, знову захворіла на автоімунну хворобу. Щоразу починати життя спочатку — чи, радше, пригадувати те, ким вона є — їй допомагає її маленька дочка. Петра Селішкар знаходить яскраві візуальні відповідники тому, як тіло Уршки щоразу бореться за неї. Мабуть, тільки кіно може настільки опукло передавати біль, фізичний і психологічний розлад, вихід за межі реальності та волю до життя.

«Тіло» 

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»