Про початок фестивалю, програму й стрічки читайте тут.

Організаторам вдалося зібрати масштабну програму, попри перепони й біди, спричинені війною: загалом можна буде подивитися понад 62 картини з 34 країн світу. У програмі — 19 українських стрічок: 10 національних прем’єр і 9 світових. Також глядачі/-ки побачать мистецькі інсталяції та відвідають актуальні дискусії. Docudays UA зібрав понад 150 учасників і учасниць, із яких 25 — гості з-за кордону. Гасло 21-го Docudays UA — «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя» — за тему рефлексії має історичну пам’ять.

Щодня ми розповідатимемо про найцікавіші, на нашу думку, події фестивалю.

Власне, пам’яті так чи так стосуються два фільми, прем’єри яких відбулися у п’ятницю, 31 травня.

«Висота» (конкурс Docu/Україна) — другий повний метр Максима Руденка (наразі в ЗСУ), що виріс із його попередньої роботи «Портрет на тлі гір». Епізодичний персонаж тієї картини, уродженець Криворівні Василь Прокоп’юк є головним героєм «Висоти». Був успішним стрибуном на лижах із трампліна й навіть у 48 років ще виступав на чемпіонаті світу. Тепер працює тренером у дитячій спортшколі в Карпатах.

«Висота»

Руденко обирає підхід, який можна назвати співчутливим спостереженням. Він показує Василя у всій гамі його щоденних клопотів: ось той балакає з песиком Довбушем, ось доїть корову Красуню, ось вовтузиться з дітьми. Вчить їх літати, починаючи з азів. Це і є його спосіб упоратися з вагою спогадів про висоту власних злетів у молодості.

Уникнувши підморгувань гуцульській екзотиці, Руденко зосереджується на красі: облич, землі, мови. Захоплюючи гру світла й кольорів, додає живописний об’єм у кожний кадр. Тут усе живе — не тільки люди й тварини, а річки, каміння, гори. Отакий кінематографічний пантеїзм у поєднанні зі зворушливістю сюжету робить фільм одним із головних претендентів на фестивальні нагороди.

Мабуть, найбільш незвичайна робота основної позаконкурсної програми «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя» — це режисерський дебют австрійського мистецтвознавця Александера Горвата «Генрі Фонду — в президенти». Однак я розглядаю його з іншої причини — бо за методом створення й за інтенціями він являє протилежність «Висоті». Тут якраз історична (в сенсі історії як процесу й історії як сюжету) пам’ять використовується для конструювання центрального образу.

«Генрі Фонду — в президенти»

Александер Горват починає зі спогадів про літо 1980-го в Парижі, коли він ще дитиною подивився кілька стрічок із Фондою. Але це лише привід для розмови: режисер не тільки відстежує родовід зірки аж із Голландії ХVII століття, а й розбирає персонажів, створених його кумиром. І виявляється, що дуже часто їхніми устами Фонда озвучував цінності альтернативні, наприклад, ідеології консервативного індивідуалізму, що й досі панує в Америці. Загалом, портрет знаменитого актора стає портретом цілої нації.

За аналогією, зринає думка про те, яким міг би бути подібний фільм-есей про когось із наших великих артистів — зокрема, про Богдана Ступку. Але то вже предмет іншої розмови.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»