Кіно робиться на монтажному столі. Зокрема й документальне. Воно, як і художнє, та й будь-яке інше, включно з анімацією, має чимало відтінків. Але при цьому лишається підготовленим до показу фільмом, а не зрізом реальності — для цього є пряма трансляція, і теж у будь-якій її формі. Записане на телефон і викладене у вільний доступ уже стає сировиною для монтажу. А отже змонтувати можна так, як вигідно автору для відтворення його особистої картини світу.

Це стосується далеко не всієї документалістики. Наприклад, українська, особливо та, яка розвивається дуже активно та якісно з початком російської агресії проти України ще від 2014 року, — чесна у своїй емоційності. Фільми на кшталт номінованого на «Оскар» від України «20 днів у Маріуполі» — хроніка трагедії України через трагедію одного міста, і в ньому нема жодної секунди, змонтованої заради маніпуляцій. Наприклад, аби навмисне підсилити візуально й без того емоційний фон оповіді.

Так само чесно працює з архівною хронікою Ігор Кобрин. Всі його документальні стрічки проілюстровані передусім контекстуально дібраними кадрами. Кобрин, як практично всі його українські колеги, ровесники чи молодші, не використовує хроніку для ілюстрації того, чого не існує. Тобто, не підтасовує зафільмовані факти так, як йому вигідно.

Підтасовування — картярський термін, який використовується для визначення шулерства, махлювання. Є приказка: в нечесній грі виграє той, хто здає карти. Про монтаж можна сказати те саме. Наприклад, Сергій Лозниця для свого «Бабиного Яру. Контексту» свідомо змонтував архівну хроніку так, аби показати тогочасних українців антисемітами, прямо причетними до злочинів проти євреїв.

Наголошую: Лозниця як творець документального кіно менше працює з власноруч відзнятим матеріалом (як-от «Майдан») і більше — з архівом, раніше широко не доступним із різних причин. Тож на основі цього сформулював та описав в есеї власний метод, основні тези якого свого часу озвучив кінокритик Ігор Грабович. Ось кілька важливих для розуміння сказаного нижче: «Карта місцевості не дорівнює місцевості, й неможливо мовою карти розповідати про місцевість більше, ніж це дозволяє мова карти. І розповідь мовою карти ніколи не стане цією місцевістю». Або: «Висловлювання фільму належить іншому простору — простору кіно. І в цьому сенсі документальна картина нічим не відрізняється від ігрової картини чи анімації».

Простіше кажучи, не вір очам своїм — правду розкажу тобі я. Як вчить культовий «Твін Пікс» Девіда Лінча, сови зовсім не ті, ким здаються.

Згадка про Лозницю не до слова, не всує. Його іменує «видатним сучасним українським режисером» російський журналіст Леонід Парфьонов. Титулом «видатний українець» його наділено в не найновішому попри нумерацію, але за змістом — найактуальнішому випуску «Намедні-2022». В епізоді під красномовною назвою «Токсичні росіяни» — якщо росіяни, то до чого тут «видатний українець»? — незмінний автор одного з культових російських телепроєктів пострадянської доби виставляє Лозницю такою собі героїчною жертвою. Спершу сам Лозниця виходить із Європейської кіноакадемії на знак антивоєнного протесту (тобто, це Європа вдерлася в Україну?), а потім його самого виключили з Української кіноакадемії — недостатня русофобія.

Саме маніпулятор і підтасовник фактів Лозниця став для іноагента (так він себе іменує) Парфьонова символом несправедливої боротьби з усім російським в Україні та світі. Не треба сміятися, але антагоністами «видатного українського режисера» Парфьонов представляє… Михайла Подоляка й Олексія Арестовича. Їхні фрази теж відповідним чином підмонтовані. Та й решта випуску зібрана чітко за Лознициними методичками: документальне кіно є ігровим. З чого напрошуються орвеллівське «війна — це мир», «свобода — це рабство», «незнання — сила», «всі рівні, але деякі рівніші».

Трошки історії. Перший випуск «Намедні» повернув глядачів у 1961 рік, рік народження самого Леоніда Геннадійовича. І хронометраж його — 36 хвилин. Відтоді вийшло в різній послідовності 88 випусків, зокрема один двосерійний: рік 2020-й не вліз у прокрустове ложе хронометражу, був розділений і вкупі триває 3 години 40 хвилин. Для чого такі підрахунки? Бо «Намедні-2022» без розривання на серії триває 3 години 27 хвилин. І вперше від старту проєкту майже кожен розділ, навіть не про події в Україні, нашу державу згадує.

Натомість від 1961 до 2004 років Парфьонов у своєму проєкті про Україну не згадував від слова зовсім. Мандруючи назад в СРСР і розповідаючи про події, явища та людей, котрі визначили спосіб життя, Леонід Геннадійович поводиться так, ніби Української РСР, а потім — незалежної України на карті світу не було. Карта місцевості не дорівнює місцевості, так заповів йому «видатний українець» Лозниця. У згаданому вище часовому проміжку Парфьонов згадує Україну раз — коли мова про Чорнобиль, і вдруге — коли, цитата, «Україна краде російський газ». Після «помаранчевого» Майдану й особливо після Революції гідності ігнорувати нас не виходить.

Тут варто наголосити на цільовій аудиторії як Парфьонова, так і його послідовника Юрія Дудя. Їхні проєкти не мають і не мали жодної мовної версії, окрім російської. А отже ті три з гаком мільйони, які подивилися за сім місяців випуск «Намедни-2022», — з великою часткою ймовірності жителі пострадянського простору, котрі вільно розуміють російську в будь-якому вигляді (читати, слухати, писати, говорити). І ще ймовірніше коло звужене до громадян Росії та України. Зрозуміти це означає пояснити мету Парфьонова в цьому конкретному випадку.

Бо були інші випадки. Наприклад, від 2004 до 2007 року включно Леонід Геннадійович присвячував Україні епізоди винятково з метою, аби глядачі знизували плечима й крутили пальцями біля скроні. Мовляв, дивіться на наслідки їхньої революції. Не можуть дати собі раду з владою, сваряться, вибори-перевибори. З приходом Януковича наша країна на два випуски знову зникає з парфьонівського порядку денного. Потім три наступних — Майдан, Крим, Донбас, після чого до виборів Зеленського «Намедні. Наша ера» знову ігнорує Україну. Добре це чи погано, нехай кожен оцінить сам.

Натомість скажу інше: створюючи випуски з 1921-го по 1935-й, «іноагент» не може не згадати про Голодомор. Проте поміщає Україну поруч із Росією та Казахстаном, подає це як наслідок провальної аграрної політики сталінського уряду, про геноцид українців обмовляється лише в титрах. Мовляв, ніби й визнав хтось на міжнародному рівні, але ж це лише одна з думок. За кадром відчувається настрій автора: от же ж такі-сякі, голодували в Росії — а геноцид чомусь в Україні.

Узявшись за 2022 рік, Леонід Парфьонов не лише бере віртуальним адвокатом Росії «видатного українця» Лозницю. Він удається до такого ж прийому, як з оцінкою Голодомору, коли оповідає про облогу Маріуполя. Буквально говорить ротом: російська сторона звинувачує в обстрілах Україну, українська — Росію. Така собі сенсово-фактологічна виделка для окресленої вище аудиторії: правдою в кожному випадку є те, що кожен із вас за правду вважає. Гібридна демократизація інфопростору, не інакше.

Леонід Парфьонов

Справедливість вимагає сказати: підтримки російського вторгнення, масових убивств і пропагандистського мракобісся в «Намедні-2022» нема. У своїй фірмовій відсторонено-іронічній манері Парфьонов легко стібеться зі зразків Z-пропаганди, винахідливістю втікачів від російської мобілізації та проявів українофобії. Окремо зупиняється на бабусі з радянським прапором, яка озброїла російських пропагандистів, а потім розчарувала, відхрестившись від любові до СРСР. Але разом із тим він відсторонений, уже без іронії, від загальної оцінки подій, людей і явищ, прямо пов’язаних із де факто війною.

Російський ліберал уперто іменує її СВО. Поразки російської армії його ані радують, ані засмучують. Натомість західні антиросійські санкції та визнання росіян токсичними засмучують неабияк. Приховати смутку Парфьонов не може.

І робить ставку на правильний монтаж. Значна кількість ефірного часу, якщо зібрати докупи — більше години, присвячена російським протестним настроям. Окремі й не надто рясні одноосібні пікети, змонтовані встик, показують глядачам «масштабну картину російського опору» путінському режиму. У непідготованого чи заангажованого глядача може й повинно, за задумом автора, скластися враження: росіяни в масі своїй проти війни, ненавидять Путіна, бажають режиму краху. Ще трошки — і змонтований Парфьоновим протестний потенціал скине злочинну владу імперців-мілітаристів. А заодно визволить Навального, ну взяли ж свого часу французькі громадяни штурмом Бастилію.

За Парфьоновим, війну ненавидить величезна частина російського населення. Синхрони пересічних росіян, переважно молодих, підібрані саме з таким змістом. Але дивним чином жоден, включно з іншими «іноагентами», серед яких чимало артистів і просто діячів культури — Галкін, Покровський, Макаревич, Гребенщиков, Земфіра, Биков, — не сказали у фільмі жодного слова на підтримку України. Звісно, вони ж підтримують Росію в запеклій дистанційній боротьбі з путінським режимом. Проте перебувають із легкої руки Парфьонова у паралельному світі й паралельному інформаційному полі.

Жоден із них у фільмі не дає прямої оцінки російській агресії та її наслідків. Вони — за все хороше проти всього поганого. Згадується документальний фільм Станіслава Говорухіна «Росія, яку ми загубили» (1990), в якому він протиставляє жахам пізнього СРСР західну цивілізацію. Одна з рецензій називалася «Росія, яку знайшов Говорухін». Назва цілком проєктується на три з половиною години «Намедні-2022»: Росія, яка загубилася в хащах пропаганди та яку знайшов Парфьонов. Принаймні, сам себе в цьому переконав. Чи переконав глядачів в Україні — а вони точно є! — хтозна.