Це рецензія на мінісеріал «Ботоферма» від компанії Osnova Film. У ньому показано роботу тих, хто маніпулює нами в соцмережах. Раніше про його вихід писала Лєна Чиченіна, зараз же публікуємо думку сценариста й письманника Андрія Кокотюхи.

Молодий амбітний чоловік, у якого крім амбіцій є ще талант, готовий на все, аби пробитися нагору в своїй професії. Його кумир — старший за віком і більш досвідчений цинік, але його увагу ще треба завоювати. Діючи нестандартно, порушуючи правила й оперуючи ексклюзивом, юний герой домагається зустрічі з кумиром, потім — його прихильності, далі — йде вгору, переступаючи через голови тих, хто на заваді. Кар’єра юного героя стрімко йде вгору, аж поки він не дізнається: аби заробляти ще більше, треба потопити близьку людину. Після душевних мук юний герой використовує отримані від цинічного шефа навички, аби потопити його самого й здати злочинця поліції.

Я навмисне не назвав рід діяльності головного героя та професійне середовище, в якому він обертається, злітає до висот і боляче падає. Взагалі-то, це переказ сюжету відзначеного одночасно «Оскаром», «Золотим глобусом» і «Золотою малиною» фільму Олівера Стоуна «Волл-стріт» (1987). Хай зараз режисер зробився фанатом Путіна, чеснот у стрічки все ж не забрати. Але цей сюжет повторюється в, без перебільшення, сотнях фільмів і серіалів різної якості. Від не менш відомих, таких як теж пошановані «Оскаром» і «Золотим глобусом» «Гарні хлопці» Мартіна Скорсезе (1990), до прохідної чеської стрічки «Бони та спокій» Віта Омера (1988).

Були й свіжіші. Але до мінісеріалу «Ботоферма» Тараса Дроня, премʼєра якого відбулася 5 жовтня в ефірі ICTV2,  підходять, як на мене, саме такі референси: класика жанру з умовним визначенням «грішник, який розкаявся» та водночас проста, без витребеньок і півтонів, історія про занепалого янгола, який під тиском обставин прозріває й сприяє викриттю й покаранню свого спокусника.

Є обставина, яка змусила поставитися до «Ботоферми» обережно. Виробником значиться компанія «Основа Фільм Продакшн». З одного боку, це — «Мама» та «Мама-2» Тараса Ткаченка, мінісеріали, до яких питань нема, лише слова вдячності й оплески. Проте з іншого — сумнозвісний «Юрик» Олександра Тіменка, після якого українські продакшени хоч-не-хоч дмухають на воду своїх проєктів на актуальну тематику з воєнним контекстом. Буквально: «Нам не треба нового “Юрика”, будь ласка!» — це не одне, а кілька однакових попереджень, які я чув від абсолютно різних партнерів.

На щастя, побоювання виявилися марними. «Ботоферма» — не «Мама», але й не «Юрик». Не «Мама», бо тематика зовсім інша. Не «Юрик», бо нема непереборного бажання вичавити з глядачок сльозу щохвилини, навіть нехтуючи при цьому не лише взятим за основу фактажем, а й порушуючи всі правила пристойної оповіді заради високих показників на виході. Так, є чимало наших із вами співгромадян, котрі не мали питань щодо показу «облоги лайт» у Маріуполі. Це вони вивели фільм у лідери перегляду 24 серпня цього року. Але дивним, парадоксальним чином герої «Ботоферми», вигаданої, точніше — змодельованої історії йдуть до мети тими самими методами, якими в реалі озброїлися «юрикотворці».

Про позитивний посил мінісеріалу вже розповіла Лєна Чиченіна. Нічого не додам, лише процитую: «Глядачам досить наочно показують, як працює ботоферма та який вигляд її робота має, коли ви гортаєте свою стрічку в соцмережах. “Ботоферма” явно знята для людей, які взагалі не в курсі про існування цього явища. І таких багато, значно більше, ніж дехто собі думає. Автори все їм розповідають дуже лагідно й доступно. Ну от уявіть, як би ви пояснили, хто такі боти, 10-річній дитині? Або вашій 80-річній тітоньці?»

Тож інформаційно-просвітницька функцію успішно виконано. Боти — це погано, а ще вони працювали, працюють і можуть працювати на зовнішнього ворога. Також вдало використана захмарна політизованість українського суспільства шляхом введення вже з першої серії й надалі лиш посиленої лінії, яка показує нездоровий інтерес до політичних токшоу та вплив їх на маси. Уточню: мова про проєкти й формати, які активно жили в наших телеефірах ще 23 лютого 2024 року. Глядачам таких шоу з реальними політиками тепер запропонували симулякр — реконструйовані політичні токшоу, чим, мабуть, викликали в когось щось на кшталт ностальгії. Нарешті, сама тема прямого російського впливу на українські маси отак, без півтонів і прикрас, була показана в ефірі одного з провідних українських каналів уперше.

«Волл-стріт» згадав не даремно. Стоун свого часу зняв трилер про «біржу для чайників». До того, як я подивився стрічку (до речі, потім переглядав ще кілька разів), поняття не мав, як працюють біржові брокери. У «Ботофермі» замість брокера підставте «мавпу», яка пише коментарі з купи різних акаунтів, — і матимете спрощене, але цілком достатнє уявлення, як функціонує це. Але нема фундаменту. Глядач бачить офіс, поставлені колом столи, комп’ютерну техніку — проте не зовсім розуміє, що це за бізнес, хто ним може займатися, яка освіта для цього потрібна. І чи взагалі щось треба для організації ботоферми, окрім поголеної голови, хижої небезпечної зовнішності, вродливої коханки-менеджера та брутальних манер, які демонструє її власник Руслан (Олександр Форманчук).

Для цього не треба окремих сценарних секвенцій. Досить кількох речень, котрі б окреслили біографію кожного важливого персонажа. Натомість глядач бачить провінційного радіоведучого Антона Паляницю (Максим Самчик), якого вигнали з роботи та який не надто хоче підкорювати Київ, місто великих можливостей. Він, його подруга Ната (Дарʼя Легейда), його мама (Римма Зюбіна), співачка Тата (Анастасія Приходько) та політики Вовк (Михайло Кришталь) і Негреба (Олег Іваниця) — ось пʼятірка дійових осіб, про яких хоч щось відомо. І це не струс повітря: саме штрихи біографії персонажа, його історія до того, як він почав діяти за сюжетом, — те, що в процесі сюжетного розвитку пояснює вчинки, рішення й мотивації.

«Ботоферма» пропонує певну гру в піддавки. Вона цілком зрозуміла й прийнятна, бо глядачеві не треба пояснювати нічого додатково. Чому Антон працює на ботофермі й маніпулює громадською думкою? Бо дід (Віктор Жданов) потребує серйозної операції, мама давно на заробітках в Італії, тому особливого виходу нема. Проблема в тому, що Антон гроші на операцію дідові заробляє швидко й просто. А дід, своєю чергою, потрапляє в приватну клініку, де його, немов у казці, ставлять на ноги. Питання на засипку: чому, коли за злочин нема кари та й злочин нібито не кривавий, ботоферма — зло?

Ані раніше, ані тепер авторам українського серіалу не дозволять використати лінію, в якій старання героя та все, чим він пожертвував заради благородної мети, виявляться марними й вилетять у трубу. Хочете приклад? Будь ласка, третій сезон німецького серіалу «Вавілон Берлін». Службовиця поліції Шарлотта має в своїй біографії ситуативну торгівлю тілом. Тобто, не професійна повія, але приходить у певні дні до нічного клубу й дозволяє водити себе за гроші в номери. Її сестра потребує серйозної та коштовної операції на очах. Шарлотта, маючи досвід торгівлі собою, погоджується на театралізоване групове зґвалтування. Але зароблені гроші не допомагають: лікар виявляється шарлатаном.

Антон Паляниця не отримує за час роботи на ботофермі жодного удару під дихало, який би витверезив його, поставив перед непростим вибором: йти геть чи працювати далі. Скажете, цинік, подібний до Руслана? Ні, Максим Самчик грає на початках таке собі теля Боже. Вперто не розуміє, за що йому так платять. Бо якби розумів, це був би вже не той персонаж, який згодом відмовиться нищити репутацію Нати, а потім — узагалі відмовиться працювати за російськими методичками. Зробився українським патріотом, ще й спалив таємний офіс у фіналі, а потім здався СБУ — на даху будинку, на фоні й під звуки вибухів 24 лютого.

Окрема репліка — на адресу депутата Вовка. У другій серії він погрожує Русланові викрити його злочинну діяльність. Аргументує любов’ю до України, і за сюжетом це справді, без лукавства, націонал-демократичний політик. Проте вже в третій серії, тобто через два роки після попередніх подій, цей персонаж уже відтворює «медведчуківця» чистої води. Відбулася трансформація? Завербували? Стрибок у протилежний табір, ще й замашки кримінального авторитета бажано було би хоч півнатяком пояснити.

Та загалом «Ботоферма» — актуальна, злободенна телевізійна історія з правильними акцентами у воєнний час доби. До всього, знімали стрічку вже після повномасштабного вторгнення. Процес і результат учергове дають відповідь на болюче питання, треба чи не треба знімати серіали, коли ці гроші можна було б задонатити. Можна і треба. Звісно, працюючи відповідально.    

Фото: StarLightMedia