У прокаті — фільм «Батько», режисерський дебют відомого актора Олександра Кобзаря. Представляючи стрічку на допрем`єрному показі в Києві 24 липня, творець дуже хвилювався, нічим не нагадуючи зазвичай упевнених у собі персонажів, зіграних раніше. Хоча стоп, принаймні один такий у фільмографії актора є: досить нашумілий восени 2019 року серіал «Схованки». Кобзар грає там батька, чию доньку в незрозумілий спосіб викрали з замкненої квартири, де вони були разом і грали в хованки. За сценарієм його персонаж — розгублений, дезорієнтований, стукається в усі двері по допомогу.

Саме «Схованки» подружили актора і драматурга Симора Гласенка (творчий псевдонім Олександра Процюка), для якого серіал був сценарним дебютом. Раніше він видав кілька художніх книжок, позитивною ознакою яких є чіткі, відточені й змістовні діалоги, а негативною — сюжетні провисання через неуважність до логіки й причинно-наслідкових зв`язків. Утім молодий сценарист наполегливо вчився, хоча після «Схованок» визнавав: «Я досить гоноровий хлопець. Мої ж куратори терпляче ставилися до моїх промахів і щиро відзначали влучні попадання. Я чітко розумів, що у мене немає досвіду. Я достатньо боляче сприймав ті чи ті зауваження, важко розлучався з написаним, мали місце й конфлікти на ґрунті сюжету».

Але дебютант постійно наголошував на довірі як основі роботи над будь-яким проєктом у кіно, тож в особі Олександра Кобзаря таку довірену особу знайшов. Крім того, саме діалоги надалі стали візитівкою Гласенка. Автора пізнавали за ними, якщо за звичкою пропускали прізвище. Відповідно, діалоги в «Батькові» на висоті. З логікою ж оповіді певні проблеми лишилися.

У цьому місці слід сказати дві речі. Перша – надалі без спойлерів нічого не пояснити. Тому вибачте ті, хто ще не бачив фільму, та все одно йдіть у кіно. Чому — трошки нижче. Друга — помічена проблема насправді проблемою не є. Й на загальну, основну ідею «Батька», заради якої стрічка створювалася, зовсім не впливає.

За сюжетом, бізнесмену Владові Артем`єву, якого грає Кобзар, раптом проти ночі дзвонить батько, з яким Влад дуже давно розірвав стосунки. Син їде до батька й застає його вже мертвим. Поховати ж себе він чомусь просить біля давно, ще за Владової юності вбитої дівчини. Батько служив у міліції, розслідував її вбивство, знайшов убивцю. А суддя — батько дівчини, якого зіграв Богдан Бенюк, присудив йому чинну на той час в Україні смертну кару. Глядач бачить збентеженого Влада, який дуже хоче дізнатися, чому той, хто знайшов убивцю, просив поховати себе поруч із жертвою.

Логічна невідповідність — тут. Симор Гласенко обрав не нову, але цілком собі робочу формулу детективу, коли в процесі пошуку вбивці слідчий виходить на самого себе. Так, фінал ефектний: Влад спершу наполегливо встановлює істину, потім дізнається – засуджено невинного, нарешті признається батькові жертви, що вбивця — він сам. Отже, для Влада, який стоїть перед могилою — жодних таємниць. Імітація слідчих дій — винятково для глядача, аби сюжет тримав у напрузі. Значно зрозумілішим такий хід міг би бути, аби Влада хтось викрив. Проте герой «Батька» шукає сам себе і знає про це.

Ставлю крапку на розборі сценарію. Адже, повторюся, детектив тут не самоціль, а лише жанрова форма. Обгортка, всередині якої дуже важливий не лише для авторів зміст. «Ця тема також залишилась у фільмі, вона про спокуту», — говорить сам Кобзар, і драматург його вторить. Хоча, зі слів автора ідеї та режисера, під час створення сценарію він мав із Гласенком суперечки, подібні до тих, що виникали в того з редакторами «Схованок»: «Ми дійшли до того, що він запропонував: “Сашко, я ліпше сам дістануся фіналу, а потім ти почитаєш і будемо розмовляти”. Він написав повністю історію, я почитав і зрозумів, що це не те... Я не хотів його образити, адже він написав увесь сценарій. Але другий і третій акт — це було геть не те».

Кобзар заповзявся розповісти мовою жанрового кіно власну історію стосунків із батьком. Та водночас — закликати до діалогу тих, хто має схожі історії. А їх — безліч. Тому що батько в родині найчастіше є конфліктною константою. Що б там не казали поборниці рівноправ`я й гендерної рівності, саме батькові як голові сім`ї перепадає на горіхи найчастіше.

Бути батьком — не менша відповідальність, ніж бути матір`ю. Проте в разі розлучення дитина за замовчуванням лишається з мамою. На батька ж накладаються обмеження, крім одного — регулярної виплати грошей на утримання колишньої родини. Якщо пара не розлучається, батько все одно вигрібає чи за неналежні заробітки, чи за неналежну увагу, чи просто так, аби не розслаблявся. Саме батькові доводиться виправдовуватися й вибачатися частіше. Але саме батько — той, хто повинен кинути все й поставити на карту репутацію, коли дитина в біді.

Фільм Олександра Кобзаря — про таких батьків. Їх троє. Померлий батько Влада, якого ми бачимо на флешбеках і роль якого виконує Андрій Мостренко. Сам Влад, який втратив сина, внаслідок чого дружина страждає на психічні розлади. Суддя, батько вбитої юним Владом дівчини, який теж став убивцею мимоволі. Мертвих і живих батьків поєднує спільний гріх. Один замолоду вбив людину під час пограбування — а грабувати пішов, бо хотів щось там довести татові-менту. Інший, той самий тато, дізнався про синів гріх і пішов на службовий злочин — підставив під смертну кару невинного. Нарешті третій, суддя й кат водночас, діяв, засліплений горем, хоча слухати справу про вбивство рідної доньки нібито не мав права. До самого ж ексміліціонера, фальшувальника доказів, смерть — вона ж кара, — приходить в особі тричі судимого сміттяра, який просто не викликав «швидку» й чекав фіналу. Бо потому міг розраховувати на спадок.

«Батько» віддалено перегукується тематикою з «Моїми думками тихими» Антоніо Лукіча. Там теж поступове й непросте відновлення родинних стосунків, але — з матір`ю. У рамках промокампанії придумали слоган «Зводи маму в кіно!» Показово, що в обох стрічках головними героями є сини. Тільки у Лукіча — незграбний, інфантильний, весь на своїй хвилі юний Андрій. У Кобзаря — дорослий, зрілий, успішний жорсткий Влад, котрий звик сам «рєшать вопроси». Проте в обох випадках присутня тема нерозуміння батьками дітей і навпаки, потреба рано чи пізно подзвонити батькам і, що дуже важливо — вразливості батьків перед проблемами дітей. Коли ж говоримо власне про тата, то ця вразливість додається до інших, перерахованих й залишених не  проговореними вразливостей тих, чия одвічна рольова модель — захищати й відповідати за все.

За цікавим збігом обставин, два цьогорічні українські кінохіти — «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука та «Люксембург, Люксембург» згаданого вже Лукіча, йдуть із «Батьком» паралельними курсами. У «Памфірі» батько влазить у кримінал, витягаючи з халепи сина й потім змушений залучити його під тиском обставин. Герої «Люксембургу…» рідного батька призабули, самі не дуже ладнають між собою, та об`єднуються, коли раптом треба їхати до помираючого тата в чужу країну.

Термін «неповна родина» в переважній більшості випадків означає відчутність батька та виховання без його участі. Він або помирає, або йде з сім`ї. Ось чому попри розкриту — вибачте, якщо що, — сюжетну інтригу «Батько» вартий перегляду. Бажано — сімейного. В ідеалі тато іде в кіно з сином, тим більше, якщо між ними давні тертя й вони шукають точок дотику. Стрічка Олександра Кобзаря за дві години бодай одну таку точку дасть. Й напевне змусить кожного батька як провести ревізію стосунків із власним татом, так і переглянути й змінити в кращий бік стосунки з власними дітьми. Аби тим було на кого рівнятися.