Чарівний ліхтар
Історія цього проєкту є драматичною сама по собі. Коваленко розпочала роботу над «Експедицією 49» (робоча назва) у 2019 році, коли зустрілася зі спортивним коментатором і мандрівником Валентином Щербачовим. У нього була ідея реабілітаційного проєкту для дітей із лінії фронту, котрі мріють подорожувати, але не мають такої можливості. Конкретно, Щербачов хотів влаштувати для них експедицію в Гімалаї. Діти надсилали листи. Валентин і команда фільму обрали п'ятьох хлопців і дівчат із Луганщини. Зйомки тривали три роки. Багато шкоди наробила пандемія, через яку експедицію довелося переносити. Нарешті в травні 2021-го знімальна група разом із героями поїхала в Гімалаї, що й мало стати фіналом картини.
Читайте також:
- Світова прем’єра фільму Аліси Коваленко «Ми не згаснемо» відбулася на цьогорічному Берлінале
- Docudays UA оголосив цьогорічних переможців
Лишався монтаж та інша постпродукційна робота. Але світанок 24 лютого 2022 року змінив усе. Як зізнається сама режисерка, після цього не тільки «Експедиція», а й загалом режисерська професія стала здаватися їй безглуздою. Аліса пішла на фронт, воювала на Сході у складі добровольчого підрозділу. Лише згодом їй вдалося набути потрібного емоційного стану, аби завершити фільм.
Дійові особи «Ми не згаснемо» живуть у прифронтовій зоні періоду АТО/ООС, у Золотому й у Станиці Луганській. Особливої різниці в краєвидах між цими містечками немає: найвища вертикаль — терикон, дороги — розбиті, бідність — звична, соціальна перспектива — шахта, поліцейська академія чи в найгіршому, але не винятковому випадку — тюрма. Варіанти розваг відповідні: вечірня дискотека в районному БК, салют на якесь свято, ялинка на Новий рік, вештання по залізничних коліях, ковток алкоголю потай від старших. А ще — регулярна, добре чутна канонада. Війна вносить тяжку постійну ноту, роблячи цю рутину ще нестерпнішою.
Втім, герої опираються пропахлому згарищем трясовинню як можуть. Лера не розлучається з фотокамерою. Андрій копирсається в техніці, вішає в себе у майстерні портрет Ілона Маска мов сучасну ікону, мріє про американський «Харлі Девідсон». Ліза малює акварелі на цілком професійному рівні. Ілля розучує танець з однокласниками, приробляє Дідом Морозом, хоче стати актором. Руслан придумує та записує реп-номери.
З дорослими та їхньою банальною мудрістю у них більш чи менш сталий конфлікт. Бабуся не бачить Іллю актором. Лізу бісять розмови вчителя малювання та її матері про те, що головне в житті — вдало вийти заміж. Батько грубо й принизливо сварить Андрія за найменші похибки. Тим не менш, саме їм, осміяним і мрійливим дивакам, випадає шанс побачити Гімалаї.
Попередні повнометражні роботи Коваленко — автобіографічна «Аліса в країні війни» (2015) та «Домашні ігри» (2018). Якщо зіставити вік персонажів у цих історіях, то стане помітним, що від фільму до фільму вони молодшають. Алісі в «Країні війни» — 28 років, футболістці Аліні в «Домашніх іграх» — 20. Нарешті, «Ми не згаснемо» — захоплива розвідка світу дитинства. Кадр заповнюють дітлахи й підлітки. Аліса стежить за їхніми забавами, клопотами, ритуалами, вслухається в сміх, не уникає сліз, навіть вдається до прийому, нового для неї — накладає музику; сумовиті пісні написані польським композитором Войцехом Фричем. Такий хід небажаний для оптики спостереження, в якій зазвичай працює Коваленко, однак свідомість тінейджерів просякнута музикою, тож режисерка забарвлює емоційно важливі епізоди цими філософічними баладами, доречно вплітаючи мюзикл у матерію документа.
Одне слово, за логікою сюжету це мав бути свого роду кінематографічний роман виховання, зі стрибком з «дупи світу», як діти нешанобливо називають свої рідні місця, на дах світу, з ініціацією в доросле життя серед найвищих вершин Землі й обнадійливими титрами наприкінці.
Якби.
Переробляти відзнятий фільм, повністю змінюючи його емоційний посил — задача майже самовбивча.
Коваленко, однак, знаходить достоту кінематографічне розв’язання.
- Читайте також: Кінематограф катастрофи
Перший відомий в історії людства пристрій, що створював подобу кінематографічної проєкції, називався Laterna magica — чарівний ліхтар. Наприкінці Аліса наче проєктує на трагічне тло низку візій із того світу, в якому війни ніколи не було. Міняє ці спалахи радості наче картинки в чарівному ліхтарі, продовжуючи ряд схожих моментів у фільмі: Ліза разом із малюками біжить залитою сонцем дорогою з повітряним змієм у руках, Лера фотографує смішного кривляку — малого Колю, Андрій влаштовує вечірку-сюрприз для бабусі, діти хором співають «Щедрика», вся п’ятірка зустрічає світанок у Гімалаях.
«Ми не згаснемо» — не тільки про мрії та їхню втрату. Це так само про диво кіно. Ми не згаснемо, доки триває ця гра світла на екрані, настільки схожа на сон — і здатна перенести нас куди завгодно, не переносячи нікуди.
