Нагадаємо, Каннський фестиваль проходив із 21 по 27 травня. Золоту пальмову гілку цьогорічного фестивалю отримала  французька режисерка Жюстін Тріє за фільм «Траєкторія падіння».

Українська короткометражна стрічка «Як це було», знята Анастасією Солоневич у співавторстві з Дам’яном Коцуром (Польща), оповідає про одну добу із життя Лери (Валерія Березовська). Киянка за народженням, вона живе в Берліні, переїхавши туди через широкомасштабну війну в Україні. Через сварку зі своїм німецьким співмешканцем Лера спонтанно вирішує поїхати до Києва.

Мати й сестра ще в гостях у бабусі, повернуться пізно, тож героїня Березовської починає блукати містом. Вона заходить у районну церкву — не помолитися, а просто подивитися на людей. Потім зустрічається з близьким другом, швендяє з ним місцями ранньої юності («А пам’ятаєш, як ми тут купалися голяка?»), обговорює особливості мінування та детонації, спускається в укриття під час тривоги. На дружній вечірці підіймають тости за ЗСУ та відзначають круглу цифру втрат росіян — 100 тисяч. Уранці мама готує найсмачніший у світі сніданок, мити посуд після якого — неземне задоволення, хай навіть і немає води.

Настя і Дам’ян ведуть оповідь зчепленням отаких емоційних випадковостей, у яких кожна окрема мить здається неочікуваною — але їхня цілісність дає потужну драматичну енергію.

• Читайте також: У Каннах відбулася світова прем’єра українсько-польського короткометражного фільму «Як це було»

Анастасія Солоневич у 2021 році закінчила кафедру режисури кіно і телебачення Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 2017-го працювала на різних посадах у повнометражних фільмах, серіалах і рекламі. Торік зняла музичне відео «Калина», яке перемогло на Міжнародному празькому кінофестивалі в секції музичних кліпів. «Як це було» — її короткометражний дебют.

З початком повномасштабного вторгнення емігрувала в Польщу, а потім у Німеччину.

— Анастасіє, хочеться почати розмову із самого початку: де і як застало вас 24 лютого?

— Пам'ятаю цей день до деталей. Напередодні я спілкувалася зі своєю подругою, яка працює в «органах», і та сказала: «Настю, можливо, щось буде о четвертій ранку, ти підготуй там свої тривожні валізки». Але я єдина із сім’ї вже підготувала валізку, оновила документи, зняла гроші. От зараз я навіть говорю про це і посміхаюсь. Така захисна реакція. І 24-го о п'ятій ранку мене розбудив дзвінок тієї подруги: «Вставай, почалося». Я якраз була в мами, приїхала до неї вперше за багато місяців.

— І що ви відчули?

— Повний аут. Тіло почало труситися, в голові білий шум. А потім поступово сфокусувалася, на відміну від мами — вона взагалі не вірила в те, що відбувається: «Настю, це провокація, що ти говориш? Які вибухи?» Я все пам'ятаю до деталей, навіть колір маминих тіней, які вона собі наклала на повіки, аби виглядати красивою. Довгий час я трималася дуже сфокусованою, мало говорила й багато розв’язувала питання. І через те, що все тримала в собі, то потім, коли ми виїхали до Польщі, я сильно захворіла, в мене пропав голос, були страшні затиски по всьому тілу. Єдине, що допомагало, — щоденник, я туди виливала все.

— Повернімося у спокійніші часи. Як ви прийшли в кіно?

— Мені, як то кажуть, тринадцятий минало… У прямому сенсі слова. Взагалі, маю доволі цікаву родинну історію: батько — документаліст, а бабуся — акторка, яка грала в театрі Франка, а потім, після народження дітей, працювала редакторкою на телеканалі «Київ». А з другого боку — мама-лікарка з династії лікарів. Таким чином я опинилася між двох вогнів. З маминого боку всі мене відмовляли бути лікаркою, а з татового — бути режисеркою. Як бачите, я пішла таки творчою стежкою, хоча як надавати першу допомогу та всі ці нюанси про хвороби, пігулки, що від чого допомагає — так добре розумію, що аж страшно.

— Корисні знання, зважаючи на ситуацію.

— Так, це точно.

— Як з'явилася ідея «Як це було»?

— Власне, завдяки цим щоденникам і нотаткам. Одного разу показала їх моєму майбутньому співавтору, Дам’яну Коцуру, і ми виявили, що там є готові фрагменти сценарію. Але всі ці творчі штуки здавалися страшенно далекими — і через мій емоційний стан, і через те, що я мала закривати перші рівні на піраміді Маслоу: працевлаштування, житло... Та все ж мистецтво взяло своє.

— Режисура — диктаторська професія. На знімальному майданчику має бути один командир. Чи легко вам вдалося співавторство?

— Ми дуже детально проговорили це до старту. Дам’ян талановитий режисер, в нього своє бачення. Ми працювали у взаємоповазі й прислухалися одне до одного. Звичайно,  мали конфлікти — але йшли на компроміси. Класний досвід і для мене, і для Дам'яна. Він у мене навчився чогось, я у нього. Ми вклалися у фільм однаково.

— Чи стояв за цим сюжетом ваш власний досвід?

— Так, я використала багато особистого матеріалу. Зокрема, епізод, коли героїня гуляє з другом, а він розповідає про міни, ґрунтується на  реальному монолозі мого друга, котрий зараз служить сапером. Коли я приїхала до Києва, ми зустрілися, сиділи за столом, а він розповідав, що таке міни та як вони детонують. Я, приїхавши вперше після початку війни, маючи складні психологічні гойдалки, слухаю, як близький друг говорить про те, які міни бувають — так рутинно, наче про похід у магазин за молоком. Є й те, що ми вже видумали під час зйомок.

— Без будь-якого сценарію?

— Наприклад, бомбосховища не було у сценарії, але ми переглядали як локацію залізничний вокзал у Києві, спустилися вниз і побачили оте умовне укриття, освітлене однією лампою. Кадр красивий, треба щось зробити. Знайшли людей із вулиці, попросили в кадр: «Говоріть, що хочете, про те, що болить». Так і вийшла сцена.

Так само незаплановані й діалоги Лери з мамою та сестрою. Це справжні мама й сестра акторки. Якщо непрофесійним акторам дати сценарій, це буде неправдою. А тут уже є контакт між мамою і донькою, то чому б не використати. Ми поставили камеру, задали тему розмови. І вони розмовляли — про Різдво, про реальну бабусю. Те ж саме з Лериною сестрою — побачивши її, вирішили, що теж хочемо з нею сцену. Посадили їх поруч, дали тему — і вийшов дуже гармонійний діалог. Сестра дійсно в Києві, Лера дійсно в Берліні, тож остання питала цілком щиро: «Хочеш поїхати зі мною в Берлін?» — і отримала так само щиру відповідь: «Не хочу». Тобто виходить мікс із різних перспектив, інтимна і водночас дуже поліфонічна історія.

• Читайте також: Відкриття 76-го Каннського кінофестивалю. Репортаж із червоної доріжки (онлайн)

— До вашої участі в Каннах. Як ви потрапили на конкурс?

— Це ціла історія. У нас вийшов 15-хвилинний фільм. Думаю: ідеальний таймінг для Канн — може, спробуємо? Відіслали до різних секцій. Настає час, ми отримуємо одну відмову, другу, третю. Останній день — оголошення офіційного конкурсного відбору. Жодної відповіді. Раптом дзвінок. Дивлюся в телефон і бачу 15 пропущених. Як з’ясувалося згодом, мені дзвонили, але не додзвонилися. Підіймаю слухавку, а Дам’ян каже: «Вибирай сукню на червону доріжку, ми в Каннах».

— І яка ваша реакція?

— «Дам'яне, я, звичайно, люблю твої жарти, але давай потім, я дещо зайнята». Але це виявився не жарт. Ми тим більше отетеріли, що знімали «Як це було» точно не заради фестивалів і ні на що не розраховували. Ми керувалися шаленою любов’ю до теми, шаленою любов’ю до людей. Так чи інак, я вперше потрапила в Канни, ще й зі власним фільмом.

— І які враження?

— Божевільна енергетика та не менш божевільний стрес. У мене ще не було такого масштабу публічних подій. Може, тому на прем'єрі я була титанічно спокійна. А Дам’ян абсолютно навпаки. То я підійшла до нього й кажу: «Дам’яне, я зараз поділюся з тобою своїм спокоєм». І ми як інь і янь були на прем'єрі. А вона вийшла чудовою. Українське кіно в Каннах! Це важливо.

• Читайте також:  Історичну стрічку «БожеВільні» про каральну психіатрію в СРСР представили на Каннському кіноринку

— Дивилися фільми у своєму конкурсі?

— Там була дуже сильна анімація.

— А тематично?

— (Сміється.) Багато птахів і сексу. Це однозначно. Майже в кожному фільмі птахи та секс. Доволі цікава тенденція.

— Кожний фестиваль — це ще й ринок. «Як це було» купили для поширення в інших країнах?

— Так, у нас тепер є дистриб’юторська компанія, що базується в Берліні й у Франції. Зацікавилися нами та ще двома фільмами з короткометражного конкурсу.

— Наостанок хотілося би подивитися на ситуацію в Німеччині, де ви зараз живете, вашими очима. Бути у вимушеній еміграції, мабуть, психологічно складно?

— Мене тримає те, що я постійно читаю новини, постійно в контакті. Часто приїжджаю в Київ, до родини, аби просто побачити знайоме світло, знайомі будинки, відчути знайомий київський запах. І заспокоїтися. І, знаєте, таке відчуття контрасту, коли люди за кордоном говорять на Q&A після показу, як важко велося при пандемії. Не хочу знецінювати, звичайно, важко. Але коли маєш справу із війною, то зовсім інакше сприймаєш усе навколо. Такий контраст: те, з чим ми зараз стикаємося, і те, як живеться за кордоном. Мені важко було повністю поринути в цей потік кіно. Коли я розумію, що ось днями було 54 ракети випущено на Київ...

— Як німецьке суспільство ставиться до війни зараз?

— Мені пощастило з людьми тут. Звісно, мені важко дати такий повноцінний зріз. Проте в моєму колі саме серед німців максимально підтримують Україну.