В етері «Єдиного марафону» вийшов проєкт кореспондента ТСН Станіслава Ясинського «Історія питання». Прем’єра документального циклу відбулася на початку весни на каналі «2+2», але національний марафон — то зовсім інше. Він дозволяє охопити велику частку глядачів, які через свій вік і радянську освіту досі вважають, що «брати-слов’яни» раптово збожеволіли, у всьому винен один Путін, російська культура все ж таки велика, а Пушкін — пророк її. 

«Історія питання» пояснює, чому «не раптово», «не збожеволіли» та й не брати взагалі, звісно.  Путін — лише чергова ланка в довгому ланцюжку  керманичів Росії, які намагалися знищити Україну, велич російської культури вигадала пропаганда, а Пушкін — пророк саме її, пропаганди. 

 Станіслав Ясинський

«Наші діди разом перемагали Гітлера. Як так сталося, що ми лишилися людьми, а вони стали рашистами? І до чого тут знання історії?» — звертається Станіслав Ясинський до глядачів на самому початку. Від згадки про дідів і перемоги над Гітлером, щоправда, око сіпається, адже країна-агресорка нівелювала ці поняття. Хоча таке апелювання точно приверне увагу тих,  хто ще має якісь ілюзії про спільне минуле.

Але хибно вважати «Історію питання» лише просвітницьким проєктом для пенсіонерів. Насправді це глибоке й украй цікаве історичне розслідування, що покращить розуміння природи зла навіть у обізнаних із тонкощами російсько-українських стосунків глядачів.

Документальний цикл складається з чотирьох окремих епізодів тривалістю близько 50 хвилин, що пов’язані між собою загальною ідеєю — дослідженням нашої сучасної війни в контексті глобальної історії. Ведучим проєкту є його автор Станіслав Ясинський, а допомагає йому кореспондентка ТСН Вікторія Ковцун.

 Вікторія Ковцун

Для ілюстрації матеріалу автори використовують усі найпопулярніші візуальні прийоми історичної документалки окрім хіба що реконструкції. «Історія питання» — це суміш інтерв’ю експертів, згадок очевидців, архівних відеокадрів, уривків з ігрового кіно, старих фото, картин, мап і натуральних зйомок. Інколи журналісти вплітають у розповідь якісь історичні факти, що не мають принципового значення для головної теми, але точно можуть розважити глядачів. Наприклад, історію полону автора «Дона Кіхота» Мігеля Сервантеса або таємницю зникнення напередодні Нюрнберзького процесу Мартіна Бормана. Як прихильниця принципу «багато знань не буває», таке рішення вітаю, але з драматургією автори трохи перебільшили. Коли  Станіслав Ясинський анонсує  «Моя колега Вікторія Ковцун повернулася з архівів», очікуєш дізнатися щось не дуже очевидне. Натомість журналістка переказує статтю про Сервантеса з Вікіпедії.

Але експерти, що їх залучив проєкт, компенсують будь-які занадто «ліричні» відступи. Відповіді на головні питання команда шукала за допомогою багатьох науковців. Лише в кадрі з’являються півтора десятка істориків, політологів, письменників і мовознавців, а наприкінці фільму автори дякують співробітникам ще такої ж кількості музеїв, культурних і наукових закладів. Отже, кожен висновок журналістів має міцне наукове підґрунтя, й отримувати інформацію з таких джерел — суцільне задоволення.

Перша серія фільму присвячена дослідженню історії військового полону: коли людство вирішило, що скорених ворогів не можна знищувати й чому Москва, всупереч гуманітарному праву, катує та вбиває українських бранців. 

«Зараз вони говорять “спеціальна воєнна операція”. Раніше теж були спеціальні операції, каральні. Коли хтось із чимось не погоджувався, Москва відправляла туди військо. Армія всіх вирізала та знищувала. І так за десятиліття вони примусили непокірні князівства приєднатися. В цих війнах, які йдуть з другої половини 15 століття, може, змінилася форма, але ідеологічна, психологічна складові — ті самі: репресіями досягати своїх цілей. Ми бачимо, що для цієї країни людина не має жодної цінності», — каже історик Йонас Вайченоніс.

Отак у ХХІ столітті маємо середньовічну каральну операцію з «примушення до миру» територій, які Росія вважає своїми. Звіряча жорстокість є запланованою складовою цієї терористичної кампанії, яку війною вже важко назвати через порушення Росією всіх правил її ведення. Зокрема й поводження з полоненими.

Скільки саме українців перебуває у полоні, невідомо. Росія, як зазначається у проєкті,  оприлюднила цифру в понад 4,5 тисячі людей, з яких біля тисячі вже повернулися в Україну. Ще 15 тисяч українських військових вважаються зниклими безвісти. Припускають, що частина з них може теж перебувати у полоні. Умови утримання ми не знаємо, але всі бачили наших звільнених бранців: чоловіки втрачають десятки кілограмів ваги. Натомість окупанти повертаються додому здоровими та вгодованими. Ясинський показав в’язницю для російських полонених зі стоматологічним кабінетом і спортивним майданчиком. «Я починаю відчувати лють. Але ми маємо так ставитися до ворогів, бо це ціна цивілізованості», — каже журналіст.

Другий епізод присвячений дослідженню депортації. У вкрай насиченій серії автори встигають розповісти про появу цього явища в історії людства, його мету, найбільш жорстокі хвилі депортацій, що влаштовувала Росія впродовж свого існування, справжню мету депортації кримських татар і ціну, яку заплатив за це рішення Сталіна корінний народ Криму та Україна в цілому. «Якби не депортація, спроби анексії півострова у 2014 році не було б, адже нікому б не спало на думку сказати, що Крим — це російська земля», — вважає дослідник історії Криму Сергій Громенко. На його думку, головною метою Сталіна, за чиїм наказом понад 200 тисяч кримських татар за три дні вигнали зі свого дому, була підготовка плацдарму для запланованої СРСР війни з Туреччиною за контроль над протоками Босфором і Дарданеллами. Сталін хотів «виправити історичну помилку» Російської імперії, яка не змогла підкорити Стамбул. З якихось причин тієї війни не сталося, але мріяти про «виправлення історичних помилок» Росія, як ми бачимо, не припинила. І досі використовує депортацію як інструмент. За різними оцінками, від одного до 2,5 мільйона українців були депортовані з окупованих територій до Росії. Вони не поїхали добровільно, а були насильно вивезені в іншу країну через неможливість перетнути лінію фронту в українській бік. Про це свідчить розповідь жительки Маріуполя Вікторії Білої, яку вивезли в Росію разом із двома дітьми. Їхнє повернення до України більше нагадує шпигунський детектив, ніж реальне життя. Українці, які опинилися в Росії без грошей і підтримки близьких, самостійно повернутися додому, вочевидь, не можуть.

Третю серію Станіслав Ясинський присвятив дослідженню денацифікації та декомунізації. Не тих злочинних «цілей СВО», що їх проголосив Путін на початку повномасштабного вторгнення в Україну, а справжньої денацифікації, яку свого часу проходила повоєнна Німеччина, та справжньої декомунізації, що так і не відбулася на пострадянському просторі.

«Існував вузький коридор можливостей, приблизно до 1993 року, коли можна було вмовити Захід і Росію провести міжнародний процес по типу Нюрнберга з засудженням комуністичних злочинів. Але ним не скористалися», — наголошує Сергій Громенко. Через безкарність у Росії з суміші комунізму та нацизму народилася нова ідеологія — рашизм.

Журналісти та експерти проєкту розповіли, як складно насправді відбувалася денацифікація в Німеччині та скільки десятиліть це тривало, коли та як почалася декомунізація України, скільки ще залишилося пам'ятників Леніну на нашій території та чому обов’язково треба нищити будь-які «місця сили» «русского мира» — не лише істуканів «вождю пролетаріату», а й, наприклад, пам’ятники солдату-визволителю та меморіали, де поховані енкаведисти.

Щодо того, чи відбудеться денацифікація, декомунізація та взагалі покарання Росії, то історики не мають у цьому сумнівів. Справа лише в часі. «У випадку Росії світ зараз відкриває сутність. І це буде тривати дуже тяжко. Нормальній людині купа того всього просто на голову не налазить. Ми дивимось — і ми в шоку. Наші західні союзники — в не меншому шоку. Тому це буде надовго. І може бути так, що спочатку буде воєнна перемога, розчленування, денуклеаризація Росії. А потім ще потрібно буде розбиратися з тим, де Росія, а де русифікація підкорених народів», — вважає історикиня Олеся Ісаюк.

Остап Українець

Четверту й останню на сьогодні серію проєкту автор назвав «Відміна культури». Мені здається, це найскладніша тема циклу через те, що в українському суспільстві досі залишаються люди, які не бачать зв’язку між російською культурою та російською агресією. Мовляв, Путін і його військова кліка — то одне, а Пушкін і Толстой — зовсім інше. «Культура ж поза політикою. Чи ні?» — питає на початку серії Станіслав Ясинський.

Як і в попередніх епізодах, для пошуків відповіді на це питання автори занурюються в глибину віків і проходять складний шлях від раннього середньовіччя до сучасності. По пунктах вони зупиняються на найболючіших моментах історії української культури, починаючи з крадіжки назви нашої держави, адже ще в 17 столітті в церковній традиції Росією називалася саме Україна, й закінчуючи знищенням українських підручників на окупованих територіях. Між ними, як відомо, була тотальна русифікація, масові репресії українських культурних діячів, знецінення української культури, експансія російського шоубізнесу, зросійщення українського кіно та телебачення. Ну, і Пушкін на кожному кутку.

«Пушкін, як і решта російської культури, — це частина імперського апарату, який повинен культурно нести лише ті цінності, які замовляє влада. Таких “правильних” поетів, письменників, художників і композиторів імперія підніме, зробить відомими, поставить їм пам’ятники. Імперським духом і ненавистю просякнута більшість творів російської культури, яку нам нав’язують як наше власне коріння», — говорить Станіслав  Ясинський.

Але чи варто нині в Україні забороняти російську культуру через її багатовіковий нищівний вплив? Експерти проєкту вважають, що ні. З урахуванням однієї важливої деталі. «Скасувати Росію? Як це можливо — скасувати культуру, навіть для себе самих? Очевидно, що у нас не з’явиться ніяка бандерівська поліція моралі, яка буде ходити по хатах і перевіряти,  а чи не слухаєте ви тут часом “Сплін”. Ми повинні визначити російську культуру як Іншого, інвазійного Іншого, який зайняв ті позиції, які зайняв, у єдиний доступний йому спосіб — витісненням і фізичним знищенням культури української», — наголошує письменник Остап Українець.

Ну, а далі кожен українець може визначитися сам, чи готовий він і далі плекати того Іншого, поки ця «інопланетна» істота не зжере його зсередини.

І наостанок — гарні новини. Перші чотири серії «Історії питання» позначені як перший сезон, а це означає, що далі буде.