Це рецензія на фільм «Віра», створений журналістами проєкту «Схеми» від радіо «Радіо Свобода». Стрічка — про журналістку Віру Гирич, яка загинула 28 квітня внаслідок ракетного обстрілу військами Росії Києва, коли у місті з візитом перебував генсекретар ООН Антоніу Гутерреш. Тіло загиблої журналістки виявили під уламками житлового будинку вранці 29 квітня. У Віри Гирич залишилися батьки та дорослий син. Вона працювала в київському бюро «Радіо Свобода» з лютого 2018 року, а до того — на провідних українських телеканалах. Посольство США в Україні, президент Радіо Вільна Європа/«Радіо Свобода» Джеймі Флай, міжнародні медіа та колеги Віри Гирич висловили глибокий жаль через її загибель. Згадав про загибель Гирич і президент США Джо Байден під час виступу на традиційній вечері Асоціації кореспондентів Білого дому.

Раніше про цю стрічку писала авторка «Детектора медіа» Марина Баранівська. Її текст можна прочитати тут.

Розкривати тему за допомогою історії героя — золоте правило у журналістиці. Зазвичай це працює, бо людям цікаві інші люди. А часом такий підхід може бути не лише технічно правильним, а ще й дуже зворушливим. Як із фільмом «Віра», що його підготували журналісти «Схем» до роковин загибелі своєї колеги Віри Гирич. Нагадаю, ракета влучила у її будинок 28 квітня, вочевидь росіяни вчергове цілилися у завод «Артем». А ще тоді у Київ із візитом приїхав генсек ООН Антоніу Гутерреш, тому ця трагедія набула додаткового розголосу. Стрічку показали на невеличкій прем’єрі у Києві та в телемарафоні, у слоті Суспільного. Зараз її можна подивитися на ютуб-каналі «Радіо Свободи».

Важливо сказати про формат, бо часто фільмом чи документальним фільмом називають зовсім інше. «Віра» належить до телевізійної публіцистики, зробленої за певними стандартами: синхрони, закадри, лайфи. Це не можна порівнювати із, приміром, фестивальною документалістикою, яка за визначенням є набагато складнішою. Але маю і суб’єктивне спостереження: українська документалістика (а до неї додалася велика кількість ютуб-проєктів) усе більше рухається від цих телевізійних стандартів у бік більш живої зйомки та експериментів.

Ініціатором створення фільму став журналіст Сергій Андрушко, він веде дві лінії: про саму Віру Гирич та про обстріл. Одразу після її загибелі виходило багато матеріалів і дописів про неї: друзі, колеги, знайомі писали свої спогади. Але у стрічці Андрушка це зроблено значно ширше та емоційніше. Один із найяскравіших моментів стосується саме квартири. Продюсерка «Радіо Свободи» Ірина Андросова розповідає, що Віра дуже раділа власному житлу та переїхала туди однією з перших — на цілий під’їзд заселено було лише два помешкання. Опалення ще не було, але журналістка все одно вирішила там жити, поставивши обігрівач. Квартира була її довгоочікуваною мрією. Це має бути дуже зрозумілим людям, які поділяють цю мрію та цінують житло настільки, що часто відмовляються залишати його навіть у найбільш небезпечних зонах.

Звісно, колеги згадують найтепліші моменти, які переживали разом із героїнею. Якісь дрібнички, на кшталт улюблених цукерок, манеру спілкування, підхід до роботи, емпатію героїні та як саме вона проявлялася. Батьки Гирич розповідають, що після смерті доньки повністю припинили спілкуватися з російськими родичами, не бачить сенсу цього робити і її син. Стосунки й до цього були холодними, але нині вже остаточна крапка. У їхніх словах можуть бути важливі емоційні наголоси для іноземців; у фільмі є англійські субтитри, тому припускаю, що в авторів був на це розрахунок.

У світі далеко не всі поділяють негативні почуття українців до «простих» росіян і навіть називають це расизмом. Але тут ми чуємо реакцію на членів родини, тобто йдеться не так про національність, як про людей, які живуть на певній території та за її правилами. Герої пояснюють, що серед іншого, племінник із дружиною, які живуть у Росії, працюють на одному з федеральних каналів, тому не просто не перебувають у незнанні, а й безпосередньо долучаються до агресії. До речі, серед названих у фільмі прізвищ військових, які, ймовірно, керували цим запуском ракет, ми чуємо кілька українських, один із них — з Одеси.

У фільмі є одразу кілька діалогів журналіста Георгія Шабаєва з цими військовими: членами підрозділу, який програмує траєкторію польоту ракет, і тими, хто керував літаками. Це В’ячеслав Александрович, Олексій Бетехтін, Олексій Волков, Олег Скитський та його батько Ігор Скитський. Автори вирішили ставити усім однакове і, здавалося б, наївне питання: «Чи відчуваєте ви відповідальність за те, що ракети Х-101 влучили у житловий будинок і вбили цивільних людей?». Не сказати, що українців ці відповіді сильно здивують. Полковник у відставці Ігор Скитський відповів так: «А як ви ставитеся до того, що ваші військові вісім років бомбили Донбас?».

Не знаю, чи зрозуміють це іноземці, але вони вповні можуть оцінити інші діалоги. Наприклад, цей:

— А ти звідки дзвониш?

— З України.

— І нафіга ти мені дзвониш?

— Хочу зрозуміти вашу позицію, чому ви цим займаєтеся.

— Ти у свого президента запитай.

— А що я повинен у нього запитати?

— Або увімкни мізки.

— Ой, знаєте що, напевне, Крим російський, я так розумію, правильно?

— Я не зовсім вас розумію. Ви можете відповісти на питання, ракета Х-101…

— Копайте тоді яму собі, вона скоро ваша буде. До побачення.

Ось що відповідає Олексій Волков, співробітник групи попереднього планування ракетного озброєння Головного обчислювального центру Генштабу ЗС РФ: «У новинах я щось дивився... Ракети хтозна-куди падають. Я щось особливо не в курсі».

Власне, «хтозна-куди падають» — це суттєва частина розслідування й одна з головних думок фільму. Бо йдеться про вже згадані крилаті ракети Х-101 класу «повітря-земля», які виробляють у Росії та позиціюють як суперточні настільки, що «можуть влетіти у конкретне вікно». Отже, або росіяни цілилися у вікно сусіда Віри Гирич, або позиціювання злегка перебільшене. Усього у той день з авіабази «Енгельс» було запущено чотири бомбардувальники Ту-95 МС, які випустили шість ракет, із яких долетіло дві. На графіці нам показують, як саме це відбувалося. Самі ж вибухи бачимо на початку фільму, це запис із камери спостереження та розповідь одного з постраждалих.

Поєднання схематичного викладу та людської історії — це простий, випробуваний, але дуже дієвий спосіб не дати самим собі та іншим скотитися у статистику і прагматизм. Після розповіді чоловіка, який на вулиці потрапив під цей обстріл, картинки з літаками та траєкторіями руху ракет сприймаються по-іншому. Не кажучи про історію самої Віри, її ставлення до свого житла. За цією картинкою є реальна та вже близька історія.

Звісно, якби фільм «Віра» не був телевізійною публіцистикою, то, ймовірно, портрет героїні був би значно яскравішим. Мені видається, що саме цього стрічці дещо бракує. Усе ж нам розповіли не так багато подробиць із її життя, цікавих моментів, не розкрили характер. Це можна було б зробити за допомогою складнішого сценарію, режисури й більшого хронометражу, бо у 32 хвилини навряд можна це втиснути, зважаючи, що це не фільм-портрет, а ще й розслідування. Людям, зовсім не знайомим із Вірою Гирич, ймовірно допомогли б ще хвилин 15 спогадів друзів і колег, адже у неї великий досвід роботи у різних колективах. Вона працювала, приміром, у команді спічрайтерів Віктора Ющенка, дуже цікаво було б почути про її роботу над промовами, які ідеї вона пропонувала.

Особисто я спілкувалася з нею під час інтерв’ю на радіо у 2015 році, а потім ще трохи поза ефіром. Вона справила на мене враження спостережливої людини, яка вміє аналізувати — критично, але разом із тим доброзичливо. Вона справді була людиною, про яку хочеться дізнаватися більше.

Презентація цього фільму була доволі камерною, не у кінотеатрі, а в одному зі столичних готелів. Одразу після початку показу з телефонів гостей пролунав сигнал повітряної тривоги, але можна було лишатися на своїх місцях, бо цю кімнату використовують як укриття. «Віра» — це така ж камерна, невеличка присвята колезі у роковини її загибелі, спосіб показати причетних до її вбивства та наблизити їх до покарання.

Фото: Максим Поліщук/«Детектор медіа»