Список призів польсько-німецької документальної драми «Синдром Гамлета» вражає: Гран-прі «Тижня критики» за найкращий фільм на кінофестивалі в Локарно, премія незалежних критиків «Boccalino d'Oro» за найкращий документальний фільм; найкращий польський фільм Краківського кінофестивалю; кінофестиваль в Аделаїді (Австралія) — найкращий документальний фільм; приз імені Романа Бродмана за найкращий політичний документальний фільм у Німеччині.

• Читайте також: На кінофестивалі в Локарно відзначили фільми «Як там Катя?» та «Синдром Гамлета»

Фільм починається з нарізки більш ніж відомих кадрів: маніфестації та бої на Майдані, початок агресії Росії на Сході та в Криму і війна. Всі ознаки, кажучи словами Шекспіра, «вивихнутого суглоба» доби.

«Синдром Гамлета» є, по суті, документацією підготовки театрального проєкту, здійсненою польськими режисерами Ельвірою Нєвєрою та Пйотром Росоловським. За три місяці до повномасштабного вторгнення Росії в Україну п’ятеро молодих жінок і чоловіків беруть участь у створенні спектаклю  H-effect у постановці режисерки Рози Саркісян, яка намагається пов’язати їхній особистий досвід із шекспірівським «Гамлетом» та з постмодерністською драмою німецького драматурга Гайнера Мюллера «Гамлет-Машина». Смисловий епіграф усього сюжету, озвучений на самому початку, — класичний монолог:

І от питання — бути чи не бути.

У чому більше гідності: скоритись

Ударам долі і лягти під стріли,

Чи опором зустріти чорні хвилі

Нещасть — і тим спинити їх? Заснути,

Померти — і нічого, лиш зазнати,

Як сон позбавить болю, нервів, тіла,

А з ними і страждань.

(Переклад Юрія Андруховича)

Герої борються з розчаруванням, безсиллям і гнівом, намагаючись навести лад у своєму житті.  Ярослав Гавянець (30 років), позивний «Маестро», народився на Галичині, вчився в Харкові, пройшов крізь бої за Донецький аеропорт, полон і тортури. Харків’янка Катя Котлярова (34 роки), із жахливим шрамами на грудях, півтора року воювала в добробаті на Донеччині, «боїться боятися». Олег-Родіон Шуригін-Грекалов (27 років) — гей, який утік із Донбасу, ніяк не може забути кошмарне дитинство і зараз стикається з чимраз більшою гомофобією. У львів’янина Романа Кривдика (36 років), колись актора, а згодом — фронтового фельдшера, досі стоїть перед очима побачене на полі бою. Оксана Черкашина (34 роки), зірка фільмів «Погані дороги» і «Клондайк», приймає нелегке рішення про еміграцію. В усієї п’ятірки, не тільки в Оксани, є талант до гри. Але акторське та особисте тут надто близькі. На цьому й роблять наголос режисери, котрі використали переважно матеріал перших двох тижнів репетицій — найбільш емоційні моменти.

Кожний великий текст, надто текст театральний, віддзеркалює час, в якому його прочитують. Роза пропонує учасникам спектаклю Гамлета як постать Іншого, відкинутого, стигматизованого. Ярослав: «Я Гамлет, тому що я контужений»; Катя: «Я Гамлет, тому що я боюсь»; Роман: «Я Гамлет, тому що я досі живий»; Оксана: «Я Гамлет, тому що я феміністка»; Родіон: «Я Гамлет, тому що я з Донбасу». В кожного й кожної — своє протистояння «чорним хвилям нещасть», свій тягар провини та свій надлам.

• Читайте також: І Гамлет пішов добровольцем

Конфлікти тривають на трьох рівнях. Перший — це процес роботи над спектаклем. Робочі моменти, кухня репетицій. Другий — спалахи емоцій, запущених тими чи тими тригерами. Маємо до краю напружені сцени — коли, наприклад, Славік разом з Оксаною і Катею намагається відтворити спогад про катування в полоні, чи коли Оксана зривається і йде з репетиції, бо феміністичний дискурс здається їй недоречним на тлі війни. Кожна і кожний із п’яти в певну мить вибухає розпачливим, пристрасним монологом, в якому намагається викричати весь свій біль.

Нарешті, найінтимніша лінія — герої поза театром, зі своїми близькими. Родіон сидить під дощем, намагаючись нарешті порозумітися зі своєю авторитарною матір’ю, котра свого часу геть не розуміла його й намагалася переінакшити. Славік грає в пінг-понг із батьком і проговорює з ним історію свого полону. Катя та її мама збирають черешні й діляться страхами. Оксана веде нелегку розмову з партнером щодо еміграції. Співрежисери вміло комбінують ці різні емоційні плани, весь час підвищуючи напругу. Зачіпають масу все ще нерозв’язаних в Україні тем: толерантність, рівність жінок — зокрема й у війську, посттравматичний розлад, дитинство як рахунок, який доводиться закривати багато років поспіль.

По суті, перед нами постає деталізований портрет цілого покоління, якого торкнулася війна, і не просто торкнулася, а спинила на злеті, прикувала до себе.

Але питання, що так мучили героїнь і героїв, отримали відповідь уже за три місяці: бути. Бути на зло, бути всупереч божевільному мороку, який знову намагається нас поглинути. Бути — бо буття і є свобода.