Шкільну програму з української літератури критикують давно і часто. Приводів — море, але додам ще один. Я навчалася на Рівненщині і як приклад визначного письменника рідного краю нам подавали Леоніда Куліша-Зіньківа. Він писав дитячі вірші й гуморески, які вчителька позиціонувала як надзвичайно дотепні та гостросатиричні. Ось одна з них:

Походжає пава юна,

Мамо моя рідна, —

В неї кофта з Камеруна,

А спідниця з Відня.

— От цікаво, — тут сказала

Мотря до Одарки, —

Що вона за це давала —

Долари чи марки?

Обернулась раптом Алла

І сказала сміло:

— Що я, тітоньки, давала,

То — не ваше діло!

А ось про Грицька Чубая нам не говорили ані слова. Хто це такий, я дізналася, бо слухала «Плач Єремії», фронтменом якого є син поета Тарас. Він разом із колегами перетворив вірші батька на чудові пісні. Якби не «Плач Єремії», то Чубай вважався би супермаргінальним поетом, відомим хіба представникам львівської навкололітературної тусовки. Між тим, це один із найцікавіших авторів, яких ми маємо, і його поезія значно більше заслуговує на вивчення, ніж гуморески про Мотрю та Одарку.

Але стіна грає в стіну

Іще дотепніше ніж ми.

І тисяча видимих тигрів

Нас менше лякає

Ніж одна невидима зоря,

Хоча саме її нам не вистачає далеко попереду,

Щоб до неї дійти.

Хоча саме її нам не вистачає далеко позаду,

Щоб до неї повертати.

З іншого боку, шкільна програма з літератури в нинішньому вигляді навряд може слугувати взірцем популяризації наших авторів, отже всі сподівання — на інші варіанти. Нині у прокаті документальний фільм «Чубай. Говорити знову», який бодай частково здатен впоратися з цим завданням. І не лише через Сергія Жадана, який виконує функцію оповідача. Авторам удалося відійти від традиції перетворювати видатних та цікавих людей на стерильні, вкрай нудні шаблонні постаті із хрестоматій. А це відбувається здебільшого тому, що не хочеться паскудити імідж людині згадками про кепські чи просто неоднозначні вчинки. Український митець повинен бути ідеальним. Ідеально нудним.

І тут прикметно, що над фільмом працювала донька Чубая — Соломія, а головний автор фільму Михайло Крупієвський — друг сім’ї Чубаїв. Ну а є майже правило: якщо до таких робіт дотичні близькі головного героя, вважайте, що від глядачів приховають майже все незугарне. До речі, саме це закидали надзвичайно успішному байопіку про Фредді Мерк’юрі «Богемна рапсодія», за процесом виробництва якого стежили учасники гурту Queen.

Григорій Чубай був літературною рокзіркою Львова кінця 60-х — початку 70-х років. Вірші його були сміливими, а виступи — яскравими та харизматичними. Ось тут і знадобився Сергій Жадан, через якого режисер та сценарист Михайло Крупієвський вдало передав імідж Чубая. Поет то розповідає щось про головного героя, то фактично перевтілюється в нього, коли, приміром, читає поему «Вертеп» в університетській аудиторії. Глядачі тим часом, як камера крутиться навколо Жадана, мають уявити вау-ефект від того виступу.

Наша потужна цивілізація, яка сьогодні

безмежно ощасливлена автоматом для продавання ґудзиків, дивовижною самопискою, яка в

разі потреби може відкоркувати пляшку, водневою бомбою

в енне число мегатонн, новітнім

кінодетективом у 25 серій і свіжим анекдотом із

серії «Вірменське радіо відповідає».

Про Чубая розповідають його колеги, друзі та рідні: дружина Галина, син Тарас, донька Соломія, перекладач Віктор Морозов, поет Ігор Калинець, художник Влодко Кауфман, скульпторка Катерина Немира й багато інших. І начебто на нас чекає чергова розповідь про талановитого митця, хорошу людину та незламного борця проти режиму. «Ним ще не цікавилися глядачі, але вже цікавилося КГБ». Дружина згадує, що вперше побачила його на тому виступі на фізичному факультеті й одразу відзначила поетову сміливість; такої не було в її нареченого, який сидів поруч. Інші герої фільму й собі підкреслюють затятий характер Чубая, який не дозволив йому вступити до вишу та знайти пристойну роботу. І головне, вони зазначають, що це саме та людина, на яку чекали у львівських літературних колах: молодий, оригінальний хлопець, який пише вірші європейського рівня та магнетично їх читає. А ще вміє точно пародіювати людей.

Та потім кіно приводить нас до того моменту, який часом обходять, коли починає йтися про Григорія Чубая. На початку 1972 року він підписав згоду на співпрацю зі слідством і за пів року фактично свідчив проти Ірини та Ігоря Калинців, критикуючи їхні вірші та політичну позицію. Подружжя дисидентів одне за одним отримало вироки за «антирадянську агітацію та пропаганду» — шість років суворого режиму і три роки заслання. Після цього з Чубаєм припинило спілкуватися багато знайомих, а з рештою стосунки вже ніколи не були колишніми. У поета поступово почалися проблеми з алкоголем, фізичним та ментальним здоров’ям, зрештою йому діагностували біполярний розлад.

Практично половина фільму «Чубай. Говорити знову» присвячена цій події, адже саме вона, напевне, стала ключовою в його житті. Нині би про таке соцмережі гуділи щонайменше кілька тижнів: молодий, популярний поет фактично здає не просто своїх старших колег із гучним ім’ям, він свідчить проти тих, хто опікувався ним і підтримував. Скандал і скасування. Власне, це саме тоді й відбулося. Ігор Калинець розповідає, як уже після таборів повернувся до Львова, йшов вулицею і побачив Григорія Чубая. Він був готовий, що поет підійде, просто перепросить і все почне налагоджуватися. Але Чубай проминув його, вдавши, що не бачить. І це той чоловік, сміливістю якого захоплювалися натовпи на виступах.

Але сценарій фільму написаний так, що ця ситуація зовсім не має однозначного вигляду. Співпрацювати зі слідством Чубай почав після обшуків у своїй квартирі та трьох днів у слідчому ізоляторі, з якого вийшов зламаним. Перед судом намагався втекти в село, але його знайшли і таки змусили зробити те, про що домовлялися. Після цього життя Чубая почало руйнуватися від загального осуду й докорів сумління. Такі епізоди в житті визначних українців традиційно згладжувалися або приховувалися, хоча саме вони здатні формувати об’ємний, складний образ не тільки людини, але й цілого історичного періоду та суспільства. Часто в розповідях про Василя Стуса ви не знайдете згадок про його письмові зречення поглядів. Але вони надзвичайно важливі. І не лише для показу того, як влада може тиснути на людину. Пізніше Стус зробив висновок, що будь-яка співпраця зі злом — це помилка, бо воно тебе однаково знищить.

Григорія Чубая і його вірші точно можна назвати темною плямою в українській культурі. В сенсі, що для більшості він невідомий і лишається локальним львівським явищем. Це несправедливо, бо поетами такого рівня розкидатися не можна. Чи здатен фільм «Чубай. Говорити знову» заповнити цю прірву? Особисто я в залі була єдиною глядачкою.

Для іншого ефекту потрібна потужніша промокампанія і вихід авторів зі своєї бульбашки. Два роки тому з’явився трейлер, який відтоді набрав 9 тисяч переглядів. Він зроблений із розрахунку, що глядачі вже зацікавлені темою і знають історію Грицька Чубая, тому й самі здогадаються, про що йдеться. Це не працює, коли треба привабити нову аудиторію. У цьому сенсі гарною ідеєю було запросити Сергія Жадана — як із точки зору концепту, так і залучення до перегляду його шанувальників. Хоча й Жадану-оповідачеві забракло природності: він усе ж поет, а не ведучий.

Із популяризацією важливих людей через документалістику є проблема: зробити просто хороший фільм завжди замало, бо це буде проєкт для вузького кола. А «Чубай. Говорити знову» — стрічка, без сумніву, вдала. Перш за все драматургічно, адже історія вибудувана так, що глядачам не просто її розповідають, а пропонують розібратися у складній ситуації. Але, боюся, це захочуть робити в основному шанувальники Чубая або люди, які в принципі цікавляться українським літературним процесом.

Отже, перед авторами таких фільмів стоїть досить складне завдання — зацікавити незацікавлених. А для цього треба створити щось неординарне, потрапити в нерв, зрозуміти, що в житті головного героя перегукується із сучасними проблемами, і не намагатися згладити гострі кути. Мені здається, до цієї стрічки було би значно більше уваги, якби вона ще глибше і ширше показала, як у СРСР людей культури змушували свідчити проти інших і як навколишні на це реагували. Які риси поєднують цю реакцію із сучасною культурою скасування? А що різниться. Аби історія Чубая була основною, але вплетеною у щось глобальніше. В журналістиці це називається конкретною ситуацією в контексті масштабної суспільної проблеми: спочатку ми розповідаємо про дитину, яку образила вихователька в садочку, а далі переходимо на загальну проблему насильства в дошкільних закладах.

Навіть якщо потенційних глядачів не зацікавить особистість поета, то привабить сама тема. Напевне, так і варто робити документальні стрічки про когось видатного, але не широко відомого. Звісно, в авторів фільму «Чубай. Говорити знову» могло й не бути такого завдання, але воно мало бути в Українського культурного фонду, який фінансував стрічку. Зрештою, наше кіно (ані документальне, ані ігрове) досі не може похвалитися яскравими байопіками. Хоча це важливий інструмент, коли йдеться про відродження історичної пам’яті. І схоже на те, що ми поки не вповні навчилися його використовувати.