«Ви дізнаєтесь багато цікавих фактів про наших поетів та письменників, зрозумієте, чому їх вважають крутими, і неодмінно захочете почитати усі їхні твори», — обіцяє ведучий Володимир Остапчук на початку пізнавального шоу «Ліс рук». Проєкт стартував 5 листопада в ефірі державного телеканалу «Дом». Анонс окремо наголошує: це власне виробництво каналу, який із вересня перестав транслювати спільний телемарафон, змінив формат і мову.

Директорка державного підприємства «Мультимедійна платформа іномовлення України» Юлія Островська у пресрелізі висловила впевненість, що «Ліс рук» зацікавить не лише школярів, а й усіх, хто хоче знати більше про українських письменників. Адже, за її спостереженням, є хвиля інтересу до української культури та літератури серед українців та іноземців. І тримати цю хвилю буде правильним із точки зору маркетингу.

Згадка про іноземців чомусь непозбувно бентежить саме з огляду на формат шоу. Згоден, певний інтерес до України з'явився вже під час Революції гідності. З початком російської агресії, анексії Криму й окупації частини Донбасу інтерес посилився. Повномасштабне вторгнення Росії знову підвищило градус зацікавлення. Діячам української культури дедалі частіше пропонують виступи на престижних західних майданчиках. Наших митців вводять до складу журі важливих міжнародних фестивалів. Проте вітчизняна шкільна гуманітарна освіта й нове, сучасніше прочитання української класики іноземців точно не переймає жодним чином.

Пані Островська має рацію, говорячи про хвилю інтересу. Але на цій хвилі — Сергій Жадан, письменник, поет, музикант і волонтер, який цього року отримав Премію миру від німецьких книгарів та польську премію імені Сержіу ді Меллу за вагомий внесок у боротьбу за права людини. І поетка Любов Якимчук, яка взяла участь у шістдесят четвертій церемонії вручення премії «Греммі» й прочитала на відкритті свій вірш в англійському перекладі під музичний супровід. Ще — письменниця й режисерка Ірина Цілик, яка стала першою українкою в журі нагороди «Золоте око» Каннського фестивалю. Не кажучи вже про письменника Андрія Куркова, чий роман «Сірі бджоли» увійшов до списку найкращих книжок за версією The New Yorker.

Натомість українську класику, яка в центрі уваги нового шоу, західна аудиторія, вибачте за грубість, мала в носі. Цим українська аудиторія вигідно від неї відрізняється. Бо навіть не введені в літературно-книжковий контекст наші співгромадяни як не читали Гайне, Гете, Шекспіра, Гюго, Байрона чи Діккенса, то бодай раз чули ці прізвища. Нехай мені з піною біля рота доводитимуть, що наш Шевченко широко знаний за західними кордонами. Я погоджуся, але з маленьким уточненням: той наш Шевченко, який футболіст.

Звідси постає дискусійне, проте правильне питання: а чи треба нам, аби на Заході знання про класиків української літератури були в тих самих обсягах, у яких у нас знають про класиків німецьких, англійських, французьких, американських, польських тощо? А це питання, своєю чергою, породжує наступне: що важливіше — знати прізвища й факти біографій письменників чи все ж таки читати бодай щось із творчого доробку. Відповідь потрібна, інакше не досягти амбітної мети «Лісу рук», заявленої ведучим. Тобто цікава інформація про життя письменника знеціниться й знівелюється знайомством із його творами. Не надто, скажімо так, звичними за формою подачі візуалам та користувачам смартфонів. А отже, визнаймо це, не надто цікавими.

Проект «Ліс рук» — це пізнавальна вікторина. Є ведучий-модератор. Є запрошені до участі школярі. Є пара експертів — знавців предмету розмови. У перших двох випусках предмет — Леся Українка і Тарас Шевченко. Модератор ставить питання і дає чотири варіанти відповіді, а графіка максимально наближає глядачів до формату «Першого мільйона». Хіба що тут правильні відповіді не мають фінансового еквівалента.

Школярі не просто дають свої версії, а й обґрунтовують хід думок. Експерти називають правильний варіант і трошки більше розповідають про контекст та певну сторінку в життєписі письменника. Буває й інша форма: учасників ділять на команди й ставлять завдання назвати країни, в яких бувала Леся Українка. Так в ігровій формі не лише підліткам, а й дорослим відкриються справді цікаві, не відомі широко й дійсно пізнавальні факти життєвого шляху обраного класика.

Автори проєкту вочевидь взяли за мету більше й глибше розкрити письменників як непересічних особистостей. Говорячи сучасною, звичнішою загалу мовою, на яскравих прикладах показують, чому і в чому письменники минулого були крутими, класними й кльовими. У такий спосіб справді відбувається чи, принаймні, може відбутися десакралізація класиків. Адже сакральність, як і монументалізм нині погано сприймається та викликає зрозуміле відторгнення.

Причина — в домінуванні постмодерного сприйняття. Наприклад, для втаємничених в український літературний процес Патріарх — це не глава церкви, а письменник Юрій Андрухович, володар неофіційного титулу «патріарха Бу-Ба-Бу». Пророк — не Тарас Шевченко, а герой однойменних коміксів та створеного на їхній основі серіалу. А коли когось називають обраним — це не володар дум, а Гаррі Поттер чи подібний герой, народжений для боротьби зі всесвітнім Злом і неодмінної перемоги.

Повертаючись до шоу, варто трошки пояснити назву. Не знаю, як зараз, але в мої шкільні роки фразу: «Ну просто ліс рук!» вчителі промовляли з іронією. Такою була реакція на небажання класу відповідати. Тобто вчитель сподівається на багатьох охочих, а натомість — тиша, бо знаннями похвалитися не виходить. Шоу «Ліс рук» демонструє картинку навпаки: на кожне запитання зголошується чимало охочих. Школярі говорять наввипередки. Але помітно: вони не так хочуть дати правильну відповідь, як приймають правила гри й вигукують навмання. Відповіді обґрунтовують так само керуючись лише власною логікою. Ніхто нічим не ризикує: у цій вікторині не передбачено ані лідерів, ані аутсайдерів, ані призової гри.

Пізнавальна складова ґрунтовно й грамотно пропрацьована. Разом зі школярами глядач дізнається щось про дитинство, юність та зрілі роки Лесі й Тараса. Окрему увагу приділяють дитинству, і з'ясовується: дитиною Лариса Косач була лідеркою у хлопчачих іграх та забавах, а Тарасик Шевченко мав право карати різками однолітків у школі за якусь провину. Цей та інший інфотейнмент теоретично мав би струсити із класиків нафталін, показати їх не небожителями, а звичайними собі людьми з усім набором чеснот, капризів, талантів і недоліків. І що ближче до фінальної частини, то складнішими стають завдання.

Приблизно із сорокової хвилини ведучий починає розмову власне про творчість. І школярі помітно буксують. Почасти це пояснюється, хоч як це дивно, їхньою робочою мовою. Коли треба не говорити від першої особи, а щось обговорювати в команді, школярі автоматично переходять на російську. Нічого надто дивного в тому, що російськомовні діти не дуже цікавляться українськими класиками, нема. Адже — вони зізнаються самі, — у школі літературу викладають нецікаво, а вдома їхнім творам місця взагалі нема. І зовсім не факт, що «круті» вчинки Лесі Українки, Тараса Шевченка, Григорія Сковороди чи Михайла Коцюбинського провокуватимуть на бодай поверхове читання їхніх прозових та поетичних текстів.  

Так, у наших школах літературу викладають нецікаво. Так, вікторина «Ліс рук» пропонує альтернативну модель, зацікавивши школярів біографіями класиків. Але життя письменника часто цікавіше за його творчість. Маю на увазі не професійних дослідників, яким, немов археологам, цікаві навіть листівки з автографами. Пересічний читач, особливо молодий і сучасний, легко зіпсує позитивне враження від «крутості» класиків, загрузнувши в їхніх текстах. Значно складніших за сучасні.

Який вихід? Перший варіант — свідоме спрощення: пропозиція скорочених текстів, аж до формату коміксів чи графічних історій. Але шкільний учитель не може намалювати комікси самотужки. Тож є варіант номер два: пояснювати епоху, в яку жив і творив письменник. Її особливості, ширші контексти західні віяння й аналоги, новаторство тощо. Словом, простими словами показувати, як працював кожен твір на свій час і як працює сьогодні.

Але мушу визнати: подібна форма для телевізійного шоу поки що непідйомна. Для зацікавлення творами телебачення мало б вкладатись у їхні екранізації. Нехай навіть вони будуть «за мотивами», як ось новинка від Netflix «На Західному фронті без змін» — вільний переказ роману Ремарка. Або — осучаснені версії, перенесені в наш час класичні сюжети, як «Украдене щастя» Франка (однойменний міні-серіал Андрія Дончика 2004 року) чи «Катерина» Шевченка (однойменний мінісеріал Олександра Тіменка 2016 року). Втім про відновлення серіального виробництва говорити рано. Ну, а почати з вивчення біографій — теж непоганий крок.