22 серпня на різних українських ресурсах, серед яких «НВ», 24 канал, Sweet.tw, почали показ документального циклу про війну під загальною назвою «А потім прийшли “братья”». Він створений Об'єднанням українських продюсерів (ОУП) і складається з чотирьох документальних фільмів: «Маріуполь. Невтрачена надія», «Дев’ять життів», «Вокзал надії» та «Втрачений дім».

Об’єднання українських продюсерів (ОУП) засноване під час війни — в березні 2022 року— сімома теле- та кінопродюсерами задля зйомок кіно про передумови, хід та наслідки російської агресії проти України. «Ми святкуємо річницю незалежності у момент, коли проти нашої незалежності, проти нас розв’язана повномасштабна війна ядерною країною. Країною, що веде з нами цю війну вже сотні років. Зараз у цій війні ми всі — поряд із ЗСУ. Наш внесок — це фільми про українців, які своєю силою, волею та любов’ю обов’язково переможуть», — сказала одна з засновниць ОУП Алла Липовецька. Інші засновники — Володимир Бородянський, Дарія Легоні-Фіалко, Марина Квасова, Ігор Сторчак, Віктор Мірський та Ірина Заря.

Кожен із чотирьох фільмів циклу знімає окрема група продюсерів, кожна стрічка присвячена окремій темі — і саме тому вони дуже різні.

Рецензію на фільм «Маріуполь. Невтрачена надія» читайте тут.

Один із фільмів, «Дев’ять життів» режисера Ігоря Гоми та продюсерок Алли Липовецької й Марини Квасової, — це майже ідеальне документальне кіно під час війни. Воно надихає, в ньому майже всі історії щасливі, й воно прекрасно зняте — хочеться окремо подякувати оператору Сергію Мацку. І хоча в деяких місцях цей майже сорокахвилинний фільм щемливий до сліз, із ним якось легше жити. Бо герої цього фільму — люди, які рятують тварин під час війни. І хоча в титрах сказано, що він присвячений зоозахисникам, дивлячись на героїв, розумієш, що це не стільки рід занять чи усвідомлений вибір. Тобто й те, й те, звісно, але в першу чергу вони просто люблять тварин.

Вони дуже різні: хтось до війни тримав притулок для собак; хтось — власний бізнес, а хтось просто мав кота. Але під час війни всі ці люди почали рятувати тварин — своїх і чужих, кинутих, наляканих, часто хворих.

Так, Наташа Попова до війни мала приватний кінний клуб, але чотири роки тому намагалася врятувати хвору левицю, про яку розповіли їй люди з громадської організації. І хоча Попова не мала досвіду, вона забрала левицю до себе. Тварина жила в притулку Попової всі ці роки й померла вже в серпні цього року.

Цієї історії у фільмі немає, адже Попова розповідає лише про життя власного притулку під час війни. З лютого вона рятує мешканців зі зруйнованих зоопарків чи інших місць, де тримали екзотичних тварин. Найстрашніша, здається, історія, яку вона розповідає, — це поїздка в Краматорськ. Там під обстрілами їй довелося рятувати левицю, яку просто покинули без жодного шансу на життя. Попова, не маючи освіти, навіть навчилася робити великим кішкам ін’єкції снодійного, аби транспортувати їх до безпечних місць. Зараз під Києвом у її притулку живе багато великих кішок, але згодом вони переїжджають до Польщі, в зоопарк у Познані, а звідти — в різни країни, де можуть жити в комфортних умовах.

Зовсім інших кішок, маленьких, під час війни, навіть коли Київську область постійно обстрілювали, а Ірпінь та інші міста поблизу столиці були окуповані, рятував Олексій Суровцев. До війни він був актором, а тепер — зоозахисник: спочатку він на прохання когось у соцмережі поїхав забрати одного котика, потім трьох, і так дійшов до рятування кішок, можна сказати, в промислових масштабах. Одного дня він витяг із розбомблених домівок та покинутих квартир 32 котів, а загалом знайшов та врятував 250 котиків. Спочатку він переправляв котів їхнім господарям (одного разу навіть не того, але все одно кіт знайшов свій дім). А зараз Суровцев влаштовує притулок для десятків котів, від яких господарі відмовились.

Є у фільмі ще дві героїні — Марина Грицик, яка рятує коней, та Настя Тиха, яка ще до війни тримала притулок для собак, багато з яких мали інвалідність. Вона намагалася врятувати їх, тікаючи з 11 собаками під обстрілами — і врятувала не лише від війни. Фото, які зробили кореспонденти після того, як вона вибралася зі своїми підопічними з окупованої території, так розтиражували ЗМІ, що більшість собак, які роками шукали хазяїв, нарешті отримали домівки. Здебільшого за кордоном.

Чотирьох коней, які втекли під час обстрілів зі стайні, врятувала Марина Грицик. Це один із найважчих епізодів фільму, поїздка Попової до страусової ферми у Ясногородці...

Багато чого про людей, які є його героями, саме з фільму дізнатись не можна: їхні історії до війни потрібно пошукати в інтернеті. І це, напевне, єдина вада стрічки. Можливо, автори свідомо вирішили розповісти лише про життя цих людей під час війни, відокремити ці пів року від усього, що було раніше. Хоча насправді було б цікаво довідатись, чому людина вирішила зайнятися чимось, чого раніше взагалі не робила. Або чому вирішила залишитися там, де була все життя. Історії їхнього вибору в фільмі немає, але все одно вони дарують надію.

Ми багато дізналися про себе як про націю завдяки нападу Росії. Що ми можемо згуртуватися, коли потрібно. Що ми сильніші, ніж нам здавалося. І що навіть у найстрашніші часи знайдуться люди, здатні врятувати тих, хто сам не може про себе подбати. «Дев’ять життів» — саме про них.