«Часу, щоб реанімувати нашу гідність, залишилося критично мало». Це цитата, винесена в заголовок інтерв’ю Дарії Гірної — авторки проєкту «Обличчя незалежності», яке вийшло на «Детекторі медіа» в січні. Слова виявилися пророчими: трохи більш ніж за місяць Росія напала й почалася велика війна. Мільйони українців за лічені години зрозуміли, що йдеться не про нейтральність України, відмову від євроінтеграції чи ще щось «геополітичне». Росіяни прийшли вбивати нашу гідність. Інакше пояснити цю варварську навалу, яка нищить міста і села, вбиває мирних людей і погрожує не зупинятись до «виконання задач», неможливо.

Попри смерті й руйнування, гідність витримала. Саме вона штовхнула українців прийняти бій і зламати загарбникам усі плани. Тож реанімація гідності відбулася вчасно й успішно, і такі проєкти, як «Обличчя незалежності», зробили в це свій важливий внесок.

Цикл «Обличчя незалежності» складається з кількох десятків відеоінтерв’ю українських дисидентів радянських часів. Кожне — тривалістю до двадцяти хвилин. Герої розповідають свою історію, принагідно висвітлюючи історію країни. Це живі, дуже болісні спогади, які дозволяють легко зануритися в епоху.

Більшість їхніх імен пересічним українцям, я впевнена, не відома. Бо раніше в нашому медіапросторі їх навіть не згадували. Саме брак згадок про них спонукав авторку до створення цього циклу. «Я виділила декілька днів на моніторинг висвітлення теми дисидентського руху в українських медіа. Воно виявилося незбалансованим, хаотичним, часто поверховим або взагалі відсутнім. І мені стало страшно, що ці люди відійдуть і ніхто не встигне записати їхні обличчя, голос, емоційні спогади», — розповідала Дарія Гірна.

Здається, небуття загрожувало не лише окремим постатям, а й самому поняттю дисидентства. Зазвичай це слово більшість українців чує лише у школі, та ще й у пів вуха. Бо тема складна, прізвищ багато. Спробуй запам’ятати, хто з дисидентів чим займався у далекі шістдесяті, сімдесяті й вісімдесяті роки, й де опинився, коли проголосили незалежність. Склав шкільний тест і забув, бо більше в твоєму житті ніщо, скоріш за все, не нагадуватиме про цю сторінку української історії. Навіть найвідоміші імена — Мустафа Джемілєв, Ліна Костенко — в українському суспільстві не асоціюються з дисидентським рухом. Бо вони зробили й роблять багато вже за часів незалежності, а в нас якось не заведено згадувати про їхню причетність до боротьби проти радянської системи.

Авторка розповідала, що від початку боялась: інтерв’ю «не зайдуть», їх подивиться сотня вузьких спеціалістів. Але готова була працювати для майбутнього — просто фіксувати історію, сподіваючись, що вона знадобиться наступним поколінням. Старт проєкту був приурочений до тридцятої річниці проголошення Незалежності України, тож викладати інтерв’ю на ютуб Дарія почала в серпні 2021 року. Попри побоювання, відео одразу зацікавили родичів політв’язнів, учителів, музейників. З’явилися підписними, пішов розголос, глядачів були вже не сотні, а тисячі.

Останнє інтерв’ю з циклу вийшло на каналі в січні. Проєкт Дарії Гірної встиг нагадати суспільству, наскільки важливим був дисидентський рух для збереження нашої гідності та відновлення державності.

Щоби протистояти системі та зберегти національну самоідентифікацію, яка врешті дозволила нам утекти із задушливих «братніх» обіймів, треба бути видатною особистістю. Йдеться навіть не про готовність утратити матеріальні блага, кар’єру, сім’ю, здоров’я, волю. Йдеться про виклик інстинкту самозбереження. Науковці кажуть, що вимога дотримуватися громадської думки закладена в підсвідомості з первісних часів, коли відлучення норовливих одноплемінників від вогнища гарантувало їм смерть. Тому дисиденти були супергероями свого часу. Але завдяки проєкту «Обличчя незалежності» також розуміємо, що вони були й залишаються звичайними людьми. Просто ці люди розуміли, що є речі, важливіші за життя. Й саме це сучасні українці почали усвідомлювати після 24 лютого.

Тому можна вважати, що від дисидентства ланцюжок зв’язків між подіями тягнеться не лише до проголошення незалежності, а й далі, до нашої перемоги у війні з Росією. Й назва проєкту згодом набуде ще глибшого змісту.

Завершивши цикл відеоінтерв’ю, Дарія Гірна, яка тепер очолює Центр досліджень визвольного руху, не припинила вивчати історію дисидентства: зокрема з’ясувала, як склалася доля катів українських політв’язнів або як працювали адвокати дисидентів. 

Останнє відео з цього циклу з’явилося на каналі за кілька днів до початку великої війни.

Після двомісячної перерви авторка повернулась із несподіваним, але дуже цікавим, як на мене, контентом. Якщо узагальнити, Дарія Гірна розповідає, до чого призвела колоніальна політика Москви у сферах української культури, мови, історії. Це короткі і жваві відео на різні теми — від гноблення української мови за радянських часів до зміни символіки української армії, яка довго нагадувала російську.

Безкомпромісність і сарказм авторки — це зараз наче бальзам на душу. Але й інформаційна складова цих відео важлива. Чи знають усі, наприклад, яке значення мають нарукавні знаки окремих українських військових підрозділів?

А чому відома радянська комедія «Весілля в Малинівці» насправді — трагедія?

А скільки фільмів українською мовою виходило в радянський прокат?

Отож.

Задоволення від перегляду нових відео Дарії Гірної отримала не лише я — деякі нові відео за нетривалий термін зібрали рекордну для каналу кількість переглядів. А сам канал має вже понад 12 тисяч підписників. Колоніальне минуле України — тема невичерпна й іще не пережита суспільством. А авторка, здається, лише входить у смак. Отже далі буде.