Після Нового року «Детектор медіа» традиційно підбиває підсумки новорічних ефірів центральних телеканалів. Своїми враженнями поділилися шефредакторка ДМ Наталія Лигачова, заступниця шефредактора Гала Скляревська та арт-оглядачка Лєна Чиченіна. Cьогодні — новорічні спостереження Бориса Бахтєєва. Якщо ви також хочете висловити свою думку про новорічні програми українського телебачення, висловлюйтесь, будь ласка, у коментарях або присилайте нам свої тексти. 

Почати, як і щороку, доведеться з банальності: новорічного свята в телевізорі не вийшло. Та й не мало вийти. Почнімо з привітання президента.

Володимир Зеленський виголошував своє привітання аж цілих двадцять хвилин. Посеред святкової ночі, коли люди зібралися перед екранами зовсім не вислуховувати офіційні словеса, в дуже багатьох глядачів могла бути одна-єдина реакція: ну коли вже він завершить?! Бо дуже підозрюю: якби Володимир Зеленський у реальному житті зібрав друзів і почав виголошувати двадцятихвилинний тост — закінчивши його, він би виявив, що залишився за столом сам-один. 

Були в цьому привітанні гідні, блискучі фрагменти. Але чимало було й шлаку — от якби його скоротити, якраз і вийшов би нормальний, їстівний хронометраж. Побажання й проповідування — це все ж геть різне. 

Дивувала й мізансцена. По-перше, другий рік поспіль президент на екрані не сам, а серед чималої аудиторії. У театрі це зветься мімансом: президент, що промовляє, й мовчазні люди, що уважно слухають. На думку так і лізло слово «підданці», настільки нерівнозначними були ролі. Але наявність аудиторії на екрані відбирає враження, ніби президент звертається до глядачів, безпосередньо до кожного; натомість виникає відчуття спостерігання за чужим святкуванням.   

По-друге, менша частина аудиторії в залі сиділа за столом, на чолі якого був президент, більша — на стільцях у кілька рядів попід стінкою. Намагався уявити реальне святкування, коли частина гостей сидить за столом, а інша частина лише споглядає цей стіл через чужі спини, — ні, не вийшло, неприродною була мізансцена. От цікаво, за яким принципом гостей поділяли на перший та другий сорти? Ні, обстановка була зовсім не фуршетною, а стаціонарно-бенкетною. 

До речі, на сайті президента названо запрошених (картинка на екрані змушувала вважати їхню кількість істотно більшою), серед них були медики — четверо лікарів-чоловіків та одна жінка-медсестра.  Не знаю: можливо, й справді в Україні гідні відзначення лікарі є лише чоловічої статі, от тільки дуже це нагадує традиційний патріархальний розподіл гендерних ролей — чоловік-творець і жінка-асистентка.  

Промова президента. Привернуло увагу, як Зеленський віртуозно вплітав в успіхи України успіхи влади, чим і звів усе до тези: «Дивіться, який я молодець». Траси — згадав він аж цілих дві, міст — один. Як для всієї України — це багато чи мало? 

Було й відверте видавання бажаного за дійсне. Цей пасаж: «А як ми налякали олігархів? Вперше вони бояться закону. Одного закону. І настільки бояться, що лякають всіх нас». Так, олігархи  нервують з приводу антиолігархічного закону. Водночас ми бачимо, як і влада вживає екстрених заходів (зокрема, розбудовує державне телебачення для своєї оборони), налякавшись олігархів. 

Перелік досягнень і героїв минулого року розпочався зі спортсменів і досить довго на них зупинявся. Довше, ніж на інших темах. Єдині «герої спорту», кого президент назвав поіменно, — це Жан Беленюк та Олександр Усик, Беленюка ще й камера показала крупним планом тут, у залі. Народний депутат від президентської партії, свій? Дещо раніше, перелічуючи роди занять «рядових українців», президент також почав зі спорту. Саме так робив і сумної пам'яті Янукович, утовкмачуючи тим самим, що головне для країни — то спорт. 

Ну, й мемичне: «И как только мы уберем линию разграничения в голове, она исчезнет и на карте». Зізнаюся, пробував прибрати, навіть медитував — не зникла, чорт забирай! Що ж мені тепер — речовини вживати? Хай би вже пан президент технологію пояснив.  Бо «просто перестати стріляти» він уже й сам пробував — то теж же не вийшло! «Заплющте очі на реальність — вона й зникне» — кепська порада. А реальність є такою: на окупованій території відзначають російські державні свята, скрізь майорять російські державні прапори, повсюди — портрети Путіна. Тепер приберімо лінію поділу в голові. Що виходить? «Миадіннарод» — от що виходить. І дуже хочеться сподіватися, що пан президент усе ж таки мав на увазі щось не зовсім це.

А після президентської лекції почалися головні святкові програми.

На «Інтері» були традиційні «Чекаємо весну в Новий рік» (цьогорічна), що плавно перетекла у «Місце зустрічі — Новий рік», попереднього року. Насправді дві програми з різними назвами — це рекламний хід, бо розрізнити їх не було жодної змоги. «Інтер» пече свої новорічні «пиріжки» за одним і тим самим рецептом із року в рік — таке враження, ніби він ще за часів СРСР відзняв їх одразу всі, а потім щороку показує черговий фрагмент. Дещицю сучасних номерів розчинено в масі «старих пісень про головне», «про неголовне» й «про другорядне». Ті самі пісні, ті самі артисти. Як і завжди, «двомовність» — тобто українській мові відведено місце десь у далекому куточку й переважно у фольклорі. 

Ті самі «жарти» та конферанс ведучих, тими самими словами й із тією самою інтонацією виголошувані з року в рік. Здебільшого вони були з рубрики «а пам'ятаєте?», ніби час повернув назад, і ми зустрічаємо черговий давно минулий рік. Так само немов зазубрені тексти, ті самі неприродні інтонації. Яку автівку подарували шанувальники солістові гурту «Іванушки Інтернешнл» — пам'ятаєте ще таких? Що 1985 року нібито виникла мода розвішувати на деревах старі речі — не пам'ятаю, до речі, нічого подібного, й це після перегляду якогось радянського фільму, назва якого особисто мені нічого не сказала. Що подарунки приносить Дід Мороз. Що на початку 1970-х років виступала молода Софія Ротару, а за лаштунками була Едита П'єха, й вона пророкувала Софії Ротару велике майбутнє. Ну, ким була б Ротару, якби її не благословила російська співачка, правда ж?

Насправді щось подібне до згаданої історії було ще 1960-х років, а на початку 1970-х Софія Ротару вже гриміла на весь СРСР із піснями Володимира Івасюка. Для згадок про Івасюка місця на «Інтері» не знайшлося. А з П'єхою Ротару зв'язує от що. По війні сім'ю Ротару примусово переписали на прізвище Ротарь — так робили з усіма молдованами, привчаючи їх, що вони — буцімто ніякі не румуни. І саме Едита П'єха — народжена у Франції полька — переконала тодішню Софію Ротарь повернути собі її справжнє «румунське» прізвище. Про це на «Інтері» теж не згадали ані словом.

«Україна». Тут теж була традиційна «Музична платформа». І ведення було традиційним, от тільки коли це концерт, а не пропагандистський сеанс, як на «Інтері», це не викликає претензій. Ведучі не нав'язували себе й не пускалися в довгі теревені. Що ж до пісень... Було чимало гарних пісень. От тільки по-справжньому смачних, таких, що вразили — одиниці. Але було, особливо на початку, й чимало типового постсовка з ухилом у радіошансон. Ну, й була Лобода. Але й це не був головний шок: на «Музичній платформі» співав Михайло Поплавський. І це вже було справжнє гріхопадіння. 

Після «Платформи» був такий собі «Великий новорічний концерт». Під такою назвою він виходить із року в рік. І річ не лише в назві: і початок однаковий, й антураж однаковий. Шкода новорічного часу, щоби два роки поспіль відстежити його весь, але дуже схоже, що це один і той самий концерт... не знаю, вже точно більше, ніж п'ять років поспіль. Ні, зовсім не нетлінний, далеко ні. Не надто цікавий. Розраховано на глядачів, яким уже геть байдуже, що там на екрані? 

«1+1». Звісно ж, «Квартал» — новий, потім не дуже новий, потім зовсім не новий. Таке враження, що «Плюси» просто їдуть на «Кварталі», звісивши ніжки — й не лише новорічної ночі. Так, «Квартал» має своїх шанувальників і навіть фанів, а всім іншим новорічної ночі ходити на «Плюси» не варто. От тільки стає той «Квартал» дедалі одноманітнішим, а жарти — примітивнішими, пласкішими. Все однакове приїдається, а кварталівці прикипіли до своїх незмінних іміджів і стилістики.

Повторювали й випуск дворічної давнини, а в ньому — знущальне «вибачення» перед Валерією Гонарєвою, яку називали «святою погорілицею». Знімати й показувати це було гидко, повторювати це на біс за два роки — мерзотно. А головне — виходить, у нашій країні можна оголосити людину злодюгою не лише в позасудовий спосіб, а й узагалі не кажучи, який злочин вона вчинила. От просто назвати, й усе — й роками втовкмачувати це публіці. Вже починаєш думати, що президентське оточення (а кварталівців і досі можна таким назвати) й справді вірить, що «долар зростав, бо Порошенко й Гонтарєва різницю до кишені клали».

А після «Кварталу» був концерт «Незалежність у твоїй ДНК» — запис концерту до тридцятиріччя незалежності. І саме цей концерт, що тривав майже до сьомої ранку, зробив усю новорічну ніч. Враження від нього переважили враження від усього іншого на всіх каналах, разом узятого.

«UA: Перший». На жаль, на жаль. Концерти не найвідоміших артистів. Не хіти. Не знайдені пісенні діаманти. Програма для третьосортного каналу. А так хотілося би, щоби суспільний канал увірвався до групи провідних, щоби суспільний канал здобув те місце, яке й мав би! Але з таким матеріалом і з таким підходом? 

Зрозуміло: фінанси каналу співають романси. Але ж вони не мусять робити це в ефірі, та ще й у новорічному! Давно доведено: якість продукту прямо не залежить від вкладених грошей. Зрештою, той самий концерт до ювілею незалежності, один із офіційних святкових заходів — чи не природніше було б, якби його показував суспільний канал, а не приватний? Учасники Євробачення Go-A — чи не має канал угоди з ними та преференції на трансляції їхніх виступів? А придбати щось бодай дешеве по лінії Європейської спілки телерадіомовників? Невже ну геть ніякого виходу не було, окрім як копіювати підходи УТ-1 доісторичних часів? Все ж, перемикаючи канали, на «UA: Перший» потрапляли глядачі, не знайомі з ним. Ото й було перше враження, ото й була репутація. 

Загалом же геть усі новорічні програми залишили по собі враження: найкраща українська попмузика існує десь в інших, ніж телебачення, сферах. А телебаченню залишається попса, що веде своє коріння з російських частушок: претензійний текст і зовсім примітивна мелодійка у силі «дрень-дрень», і наймодерніші аранжування не можуть цієї примітивності приховати... 

Колаж: Детектор медіа