Побачити зорі в калюжі — це квіточки. А ось роздивитися позитив у ковіді, пандемії, локдауні й решті ось цього усього — це взагалі майстерність. За таке завдання взялася колишня ведуча новин на «Плюсах» Юлія Бориско. Два місяці тому на ютубі стартував її проєкт «Жовті кеди», у якому автори доводять, що наша теперішня ситуація — не лише зрадонька. Є й хороші моменти, не надумані, не для заспокоєння, а цілком реальні. І є в Україні люди, які чітко виконують настанову Миколи Азарова «не скігліті».

У вересні минулого року Юлія Бориско пішла з «1+1» з ось таким формулюванням: «Канал вимагав більше, ніж я могла йому дати. І ми з ним уже кілька разів підходили до цієї межі. Крім того, останні роки мене мучили питання: що доброго я роблю в цьому світі, чи виконую своє призначення. Відповідь була психосоматичною. Я перестала світитися, скотилася у тривале безсоння – і це вже фізично вбивало мене, вимагаючи змін».

Колись ми з тіткою дивилися «ТСН» і аналізували верстку. Аварія, трупи, покинуті немовлята на смітнику, п’яні розбірки, знову трупи, зросли ціни на хліб, все погано, хах, кошмар і наприкінці — славнозвісна пандочка, яка народила маленьку пандочку у зоопарку. Усе в найкращих традиціях формату «вбив-з’їв-закопав».

Тітка моя обурювалася, що на глядачів виливають купу негативу, але ж ми з вами знаємо: таке чудово «заходить» і люди люблять різні страшилки про «бабцю, яка з’їла онучку». Не беруся вповні стверджувати, що пані Бориско забембав саме цей аспект, але нині вона взялася робити повну протилежність «ТСН». «Жовті кеди» — це мила милота, яка несе глядачам думку, що життя наше чудове й навіть у пандемії можна знайти безліч хороших моментів. А погані — подолати.

Автори беруть якийсь із аспектів «ковідних» змін і шукають у них перемогу. Темою першого епізоду стало дистанційне навчання і «Нова українська школа». Фішкою кожного дослідження є такий собі «супервізор»: людина-«чайник», яка взагалі нічого не розуміє в заданій проблемі. Її беруть із собою на зйомки і згодом запитують про враження. У дистанційці таким став Леонід Остальцев, колишній військовий та засновник піцерії Veterano. Експертами програми стали дитяча психологиня Катерина Гольцберг, вчитель 2020 року за версією премії Global Teacher Prize Ukraine Василь Дяків та очільниця управління освіти одного зі столичних районів Наталія Іваніна. З ними ведуча та супервізор обговорюють вплив дистанційного навчання на дітей: як позитивний, так і негативний. А також шкільну реформу. Усе в доволі легкій та доступній формі і — головне — без зради. «НУШ», мовляв, дужу класна ініціатива, але в певний час усе пішло трішки не так, бо сама система не встигає за змінами. Але є ось такі й такі способи розв’язання цієї проблеми.

Коментували процес і самі школярі, старшокласники, які казали, що «дистанційка» їм у цілому ок, і розповідали, що б вони самі змінили в навчальній системі. Або це дітей таких розумних вибрали, або з цим поколінням справді все гаразд. Бо пропозиції їхні були доволі прагматичними, прогресивними та аргументованими. «Чайник» Остальцев наприкінці програми зробив для себе висновок, що хоч і вважає себе людиною проактивною, але гадки не мав про ті зміни, які впроваджуються у школах.

Другий випуск «Жовтих кедів» присвятили внутрішньому туризму і тому, що пандемія і локдауни стимулювали українців більше їздити по своїй країні. І, відповідно, про ситуацію, з якою в цих мандрівках стикнулися. Приміром, із поганими дорогами і загалом інфраструктурою, яка стає перепоною до відвідин справді красивих місць. Бо ваша машина просто туди не доїде. Але автори одразу показують такі ж цікаві місцини, до яких уже можна дістатися без проблем. Наприклад, Підгорецький замок, Тараканівський форт, Вилкове, Батурин, Хортиця і Чорнобильська зона.

Волонтери від туризму діляться своїми думками про співпрацю із владою. Вічна тема про «добре, що хоч не заважають» перейшла в озвучення висновків. Раз так, то варто своїми зусиллями робити цікаві події і приваблювати туристів. Ну, а влада рано чи пізно побачить свій зиск і вкладатиме гроші у ці події. А поки що ініціативним людям варто об’єднуватися, а не конкурувати. Супервізором тут став Григорій Сковорода, який незримо схвалював бажання українців пізнавати рідні місця і сипав цитатами.

Третій випуск — про віруси. Глядачам на пальцях із картинками та анімацією розповідають, що таке мРНК-вакцини, як вони діють і в чому новаторство. Доволі ненав’язливо агітують за вакцинацію. Мовляв, вакцин у нас до кольору, до вибору. Боїтеся — коліть «Коронавак», він класичний. Не боїтеся — ось вам «Файзер» чи «Модерна».

Мер Моршина розповів, як працювали з містянами й на чому будували комунікацію. Медики згадували, як розмовляли з антивакцинаторами й ті одразу йшли по свою першу дозу. Супервізорами були діти. Задумка така: якщо вже вони зрозуміють, що до чого з тими вірусами та вакцинами, то дорослі — поготів.

Що ж до поки останнього епізоду, то в ньому йшлося про цифрові технології, які нині впроваджуються в Україні. Про Prozorro та «Дію». «Чайниками» бути запросили студентів університету третього віку «Протон». До речі, «літніми» чи «пенсіонерами» їх не називали. Натомість усіляко наголошували, що це люди прогресивні, які хочуть і вміють адаптовуватися до нових викликів, зокрема цифрових.

Посил програми такий: ми всі, звісно, переживаємо за свою безпеку і часто боїмося технологій. Але чого боятися, якщо можна у всьому розібратися? Тому краще розберімося, як встановити на свої ґаджети нормальні паролі і якими вони мають бути. Спеціаліст із безпеки пояснює, хто і як може вкрасти ваші дані і як цього не допустити. Супервізори тут були особливо чудові, бо повністю руйнують уявлення про українських пенсіонерів і показують добрий приклад. Це життєрадісні люди, які не бояться змін. А як і бояться, то вислухають усі аргументи й замисляться.

«Жовті кеди» всім своїм виглядом показують, що з усіх проблем є вихід і є багато людей, які його вже знайшли. Але погляньмо на кількість переглядів на ютубі. Чотири тисячі, дві, програма про віруси набрала тринадцять тисяч. Найпопулярнішим виявився пілот: його подивилося 43 тисячі. Але вийшов він аж рік тому. Перші випуски часто збирають значно більше, ніж решта. На фейсбуку викладали спершу анонси та уривки — вони збирали значно більше переглядів, але, якщо їхня мета була привернути увагу до ютуба, то це поки що не спрацювало.

Буде великим свинством критикувати проєкт, який несе такий правильний посил і позитив. Але ж варто визнати, що щось тут не так. Можливо, канал погано розкручують. У ютубі — не без таких прикрих моментів. Проте «Жовтим кедам» явно чогось бракує. І тут не скажеш, що люди не хочуть дивитися щось життєрадісне. Існує багато каналів із таким налаштуванням і вони популярні. Та й відео Юлії Бориско зроблені з багатьма витребеньками: є багато графіки, перебивок, цікавих рішень. Особливо заставка, в якій жовті кеди прикольно переміщаються по відомим картинам. Та й теми досить актуальні.

Проблема в насиченості, гостроті. Наприклад, у відео про туризм особисто я хотіла б більше почути про проблему, яка озвучується побіжно. Українців значно більше приваблює захід країни, а не схід чи південь. Що не так з Одесою та іншими морськими містами та містечками? Чому Єгипет і Туреччина лишаються дешевшими для відвідин? Дешевшими і комфортнішими. Що потрібно змінювати в цій ситуації і хто вже почав змінюватися?

У програмі про школу розмова з психологинею тривала вісім хвилин, які тяглися вже занадто довго. У пілоті, який добре починався, дуже багато часу розмовляли з кондитеркою, яка заснувала власну пекарню. Причому зйомка була досить одноманітною, а зміст не завжди стосувався саме ковіду. Між тим, дівчина розповідала цікаві історії, як вона з колегами адаптувала бізнес на початку пандемії — почала пекти маленькі «карантинні» тортики на доставку, прості у виконанні й зі смішними написами. Це виявилося вдалою ідеєю й пекарня не пішла в мінус.

Усе це начебто цікаво і потрібно. Але все ж нудно. Хотілося б значно більше спікерів та глибшого і ширшого окреслення питань. Більше думок. Хоча з випуску у випуск ситуація виправляється і відео стають більш інформативними і менш розмитими.

Насамкінець дозволю собі озвучити теми, якими б сама зацікавилася. Наприклад, про ситуацію з кіно, яка доволі глобальна. Які зміни сталися на українському ринку? Кінотеатри жаліються, що епідемія для них — справжнє випробування. Проте намагаються знайти вихід і знаходять. Позитив у тому, що багато українських фільмів нарешті з’явилися онлайн, бо до того вилежувалися у шухлядах продюсерів.

У пілоті заявили тему про алкоголь: пити більше почали на сході, а на заході — менше. Чому так і який зв’язок між епідемією і бажанням хильнути? Що там у нас із анонсованим бейбі-бумом та розлученнями, про які так багато говорили два роки тому? А як там із читанням? Обвалені сайти книжкових магазинів через «тисячу Зеленського» — чудовий гачок, за який можна зачепитися. Тим паче, судячи з постійних соцопитувань, українці не дуже рвуться читати. Чи змінили ситуацію локдауни і як її планують змінювати самі видавці та чиновники?

Словом, «Жовтим кедам» є де розгулятися. Хоча бачити хороше в поганому — не зовсім українська риса. А може, це стереотип і ми насправді ніякі не зрадофіли? Теж, до речі, непогана тема для випуску.