6 жовтня в прокат виходить документальна стрічка «Май далеко — май добре» Ганни Ярошевич. Це історія про «треба валити», але навпаки. Зазвичай цю фразу кажуть люди, які вважають, що в Україні життя таке собі, й планують переїхати кудись, де трава зеленіша та економіка стабільніша. Головний герой теж вважає, що народився не там. Він бачить свою країну нудною і сповненою трудоголіків, які сидять собі в офісах і світу білого не бачать. Країна ця називається Німеччина, а героя звати Мішель.

Мішель рветься в село на Закарпатті, бо там замість офісу в нього тепер полонини, стара хата й водяні буйволи. Звісно, з такими життєвими переконаннями та мріями цей персонаж автоматично стає цікавим. Вже хоча б через мішанину німецького акценту та закарпатської говірки. Навіть більше — неоднозначним. Це вже коли починаєш розбиратися в його поведінці. І, підозрюю, у глядачів Мішель викличе зовсім різне ставлення. Проте після перегляду стрічки в мене не зникало відчуття, що цей герой є значно яскравішим, ніж його показали автори.

На фестивалі документального кіно Docudays ua цього року стрічка «Май далеко — май добре» отримала нагороду імені Андрія Матросова від організаторів. Зазвичай її вручають фільмам, у яких є найбільше любові. Особисто я побачила дещо інше. Щось, що нагадало одразу два документальних хіта — український та світовий: «Живу ватру» Остапа Костюка і Tiger King від Netflix.

Аналогія з «Живою ватрою», думаю, виникне в багатьох глядачів, які цю стрічку дивилися. За нагоди сильно раджу це зробити, якщо проґавили. Це така поетична, але водночас приземлена розповідь про карпатських вівчарів та їхнє епічне ремесло. Адже випасати тварин вони ходять не на один і не на два тижні. Один із героїв — десятирічний Іван. Він мусить обрати — займатися вівчарством чи ні. На вибір впливає не лише його бажання, а й те, що професія ця зникає. Бо розводити овець так, як це традиційно робили предки, в сучасному світі просто нерентабельно.

Щодо серіалу Tiger King, то аналогії, напевне, більш суб’єктивні. Нагадаю, там ідеться про власника американського мінізоопарку Джо Екзотика та загалом про скажені стосунки захисників великих кішок і колекціонерів екзотичних тварин. Тут головний герой — втілення ексцентричності. Навіть суто зовні, не кажучи вже про ширший образ. Зараз Джо сидить у в’язниці й автори готують другий сезон цього божевілля.

Так ось, із Джо Екзотиком Мішеля ріднить саме доволі нестандартна поведінка. Не в таких масштабах, звісно, та все ж. А з героями «Живої ватри» — обставини.

Протягом фільму ми бачимо дуже красиво зняті кадри, на яких показана вся архаїчність того, як українці тієї місцевості займаються скотарством. Один із чоловіків доїть буйволицю й розповідає, що влітку в цьому хліві так спекотно, та ще й з відра йде пар. Обличчя під час доїння вкривається потом і його втирають просто об шерсть тварини. Самі хліви переповнені гноєм, худоба брудна, дороги схожі на болото, хати в людей недоглянуті.

Здавалося б, зараз прийде німець і нам тут усім покаже. Збудує файні чисті стійла, обмиватиме їх від бруду, наставить автоматичних дійниць, збільшуватиме їхнє поголів’я буйволів і продаватиме за дуже дорого сир, зроблений в особливій карпатській екосистемі. Але ні. Фільм «Май далеко — май добре» — не про меншовартість. А про те, що «йой, ці городські, ще й з Європи! Понаїдуть і роблять дурне».

Першочергове ставлення до Мішеля як до міцного господарника розвіюється з кожною хвилиною. На початку стрічки він у німецькому магазині вибирає дрон, щоби зручно було стежити за отарою. Начебто — ось він, прогрес. Але згодом дії героя радше нагадують поведінку інфантильної людини, з постійним тяжінням до чогось екзальтованого. Приміром, написати книжку про матріархат. А бажання розводити буйволів і робити це цивілізовано розбивається об небажання вивчити особливості догляду за ними.

Особисто для мене головний герой став утіленням ідеалістичного уявлення багатьох українців про «а ось закордоном! не те що у нас!». Один із сільських дядьків так і говорить, що для наших дівчат Мішель — як олігарх, просто тому, що він — іноземець. Насправді ж, судячи з фільму, каші з цим персонажем не звариш. Хіба ви — така ж сама замріяна, як і він.

Взагалі цей фільм міг би стати справжнім хітом. У ньому є чудова для цього основа: цікавий головний герой та багато тригерів для аудиторії. Не кажучи про чудову роботу оператора. Проте, найімовірніше, «Май далеко — май добре» лишиться непогано знятою документальною стрічкою, де все наче непогано, але немає спецій.

Це — дебютна повнометражна стрічка Ганни Ярошевич. Судячи з біографії режисерки, вона серйозно ставиться до режисури й постійно намагається десь вчитися. Проте видається, що Ганна припустилася типової помилки молодих професіоналів практично з будь-якого сторітелінгу — вважати, що аудиторія знає те, що знають вони. Коли ти занурюєшся в якусь тему, потрібно вміти з неї винирнути, щоб твоя розповідь була зрозумілою аудиторії.

Тут же якісь ключові факти про головного героя лишаються поза кадром. Як він узагалі потрапив до України? Як дізнався про Карпати? Ким саме він працює в Німеччині? Чи добрий він працівник? Що про його поїздки в Україну думають його батьки? Яке ставлення до Мішеля в карпатському селі? Хто ті чоловіки, з якими він займається худобою? Зрештою, може стереотипно скластися враження, що Мішель — син емігрантів. Хоча це не так. Тоді як саме він відкрив для себе Україну? У фільмі практично немає відповідей на ці питання. Хоча місце було — хронометраж усього година одинадцять хвилин.

Так само, як і особливо немає конфлікту. Хоча міг би бути. Він проглядається між головним героєм і мешканцями села, які добре до нього ставляться, але явно вважають його трішки з привітом. Нехай би це був фільм, який посміявся б з усіх наших уявлень про іноземців. Тут — дівчата, які хочуть відхопити собі принца. А ось і чоловіки, які корять цього ж принца, що не давав буйволам борошна і вони тепер хворіють. Життя, одним словом, екзальтованого німця у простому карпатському селі. З людьми доброзичливими, але досить прагматичними, щоби зрозуміти, навіщо той німець бігає за буйволом, щоби втерти йому брудну дупу долонею.

Але складається враження, що режисерка навмисно уникає конфлікту. Звісно, йдеться про конфлікт, яким він має бути у хорошій документалістиці, а не в шоу у стилі «бабуся з’їла онучку». І це часта проблема вітчизняних авторів документальних стрічок. Наче вони всіляко обходять гострі кути, щоб не образити героїв, щоб усі були задоволені. Одразу назву, з моєї точки зору, позитивні приклади. «Присмерк» — Валентин Васянович поїхав на Житомирщину знімати життя своєї тітки та брата. Стосунки й особливо розмови цих двох — просто незабутні. Усе тому, що режисер знайшов і показав конфлікт між ними. Сергій Буковський зняв кіно про Валентина Сильвестрова, яке демонструє композитора як дуже складну людину. Бо ще б пак бути самому Сильвестрову простим та пухнастим! Що там, Буковський навіть маму свою фільмував. І «Головна роль» — аж ніяк не сентиментальна робота про матусю. А тут режисерка наче бачить, що герой — далеко не няшка, але не наважується це показати.

Крім уникання гостроти, є ще одна проблема, притаманна як вітчизняній документалістиці загалом, так і стрічці «Май далеко — май добре». Це катастрофічний брак креативу. Глядачі постійно бачать приблизно одну і ту ж кіномову — камера, яка спостерігає за героєм, потім усе це нарубали на монтажі — й ось вам. Це, звісно, не є погано. Хоча й вимагає від авторів надзвичайно пильного, глибокого спостереження і дуже творчого підходу до зйомки та монтажу. Але цього формату вже справді забагато і скидається на те, що наші документалісти просто опинилися в якійсь пастці, замкненому колі. З одного боку — бояться гостроти, з іншого — спробувати щось нове у формі.

Між тим на тому ж «Нетфліксі» документалістика дедалі частіше опиняється в десятці найпопулярніших фільмів. А в нашій країні вона мала би бути надпопуляною — скільки в нас резонансних тем, не вивчених, проте болісних ситуацій, стереотипів, травм, дискусій. Українці досі себе особливо й не вивчили. Документалістика — добре дзеркало. Чому б тоді не відкинути страх і почати його нарешті використовувати?

Фото: скриншоти