Учора, 14 серпня, стартував Одеський міжнародний кінофестиваль. Цього року в конкурсі беруть участь виключно українські фільми. У перший день фестивалю національний конкурс відкрила стрічка Мирослава Латика «Королі репу».

Проєкт компанії Kristi Films, ініційований продюсером Юрієм Мінзяновим, переміг на 11 пітчингу Держкіно в 2019 році й отримав 21 млн грн державного фінансування. Партнером у роботі над картиною виступила продакшн-компанія Star media, яка надала ще 4 млн грн. У музичній драмі про екстремальне дорослішання сільського хіп-хопера, що втрапляє у світ криміналу, звучать композиції аж 13-ти українських виконавців, серед яких: Yarmak, Kazka, Скрябін, ТНМК, Krechet, Kalush та інші. Журналістка Роксана Рублевська розповідає, чому «Королі репу» є глибокою соціальною рефлексією, яка потрібна українському глядачу.

Популярність реп-музики в останні роки досягла грандіозних масштабів – речитатив під біти може писати будь-хто: від школяра до популярного блогера з багатомільйонною аудиторією. Саме цим захоплюються і герої картини Мирослава Латика «Королі репу». За сюжетом, 17-річний випускник сільської школи — хлопець на прізвисько Казан — понад усе мріє стати гангста-репером і підкорити серце продавчині Свєти. Заради легких грошей він погоджується допомогти другу дитинства в одній темній справі, але дуже скоро усвідомлює, що вийти з гри неможливо.

Структуру оповіді можна умовно поділити на дві частини. Перша – комедійна, і друга – кримінально-драматична. Глядач, що починає дивитися «Королів репу», очікує побачити шлях простого хлопця до великої сцени, приправлений реп-батлами, знайомствами зі світом шоу-бізу. Та замість рецепта, як стати відомим, отримує такого собі перевертня, складну історію «злочин-кара». Через інфантильні мрії про славу і легкі гроші, Казан опиняється у світі криміналу, в якому розплата за свої вчинки – швидка й неминуча. Головна перемога Латика як режисера в тому, що йому вдалося показати трагедію руйнації особистості та чітко артикулювати мораль, що за кожен вчинок ми несемо відповідальність. А це особливо потрібно проговорювати поколінню фану, пранків, ютубу й пророцтва Йозефа Бойса, що «художником» тепер може бути будь-хто.

Драматургічний хід, коли один маленький злочин тягне за собою великі — не новий, але попри це творці примудряються не завалитися у банальність. Мирослав Латик, у фільмографії якого до цього був лише один повнометражний фільм «Халепа на 5 baksiv», ставить непосильну задачу: побудувати міст між двома світами, авторським кіно і мейнстрімовим. 

Продюсер Юрій Мінзянов зацікавився ідеєю показати правдиве сучасне українське село ще в «Припутнях» Аркадія Непиталюка. У «Королях репу» тема розкривається з новою силою і звучить ще більш глибоко, відчайдушно та емоційно через ніжний вік головних героїв. Спочатку здається, що перед нами безжальна сатира на українське село. Центральні персонажі – два приятелі, схожі один на одного наївністю, екзальтованістю та невпевненістю. Вони лаються й епатують один одного, по-дитячому ділячи майбутні успіхи. Та насправді вже зав’язка, у якій хлопці на тюнінгованій «копійці» зустрічають повію Нінку, зовсім не комічна. Вона показує безперспективне життя у селі. Щоправда, без жодної критики державної машини в обличчі заїжджого міського депутата чи корумпованого голови села. Будь-якої політизованості автори уникають, через те, що воліють бачити в кінотеатрах не тільки дорослу, а й підліткову аудиторію.

Побут сільських мешканців у фільмі приправлений суржиком, грубістю та дріб'язковістю. Відсутність роботи, інфраструктури, місць для відпочинку, можливостей для розвитку показана досить гротескно. Слово «Король» у назві жодним чином не виправдовується і звучить як уїдлива насмішка над великими амбіціями й малими можливостями. Тому глядачеві не одразу може бути зрозуміло, що перед ним драма життя, фінальна сцена якої взагалі сприймається як притча про відповідальність за свої вчинки.

Ще на етапі презентації проєкту на пітчингу Держкіно було зрозуміло, що його козир в колоритному мовленні персонажів, що робить їх ще більш недолугими, зухвалими й соціально незахищеними. Окрім цього, сценаристам Мирославу Латику, Роману Магруку й Олексію Комаровському вдалося продемонструвати жанровий мікс, в якому комедія і кримінальна історія переходять у соціальну драму, підкреслену якісною музичною складовою, за яку відповідав у проєкті відомий український електронний музикант, саунд-продюсер і виконавець Павло Ленченко під псевдонімом Cepasa. Він створює танцювальну музику на стику хаусу, даунтемпо та електроніки, виконуючи її наживо.

Головну роль Казана зіграв молодий актор з майстерні Богдана Бенюка Михайло Дзюба, якого вибрали ще на етапі зйомок тизеру. Попри невеликий досвід, Дзюба зміг втримати керування персонажем, який стрімко змінюється. Його герой, який все бачить і все розуміє, протиставляє себе всім іншим, засліпленим бажанням втекти з міста. Він хоче залишитися у селі, та це бажання входить у конфлікт із його мрією про велику сцену. Роль Дзюби складна й сприймається як сповідь про своє життя, почуття, а реп-музика є вираженням його поглядів, формою соціальної рефлексії. Ще одну роль, яку хочеться зазначити як вдалу – роль другорядного персонажа, нафарбованої фігурної повії Нінки, яку грає актриса Ірма Вітовська.

Якщо творці планували через суб'єктивне розкрити загальне, то це вдалося. Склався портрет українського села через погляд на нього молодика Казана. Камера талановитого і прискіпливого оператора Дениса Демидовича вдивляється в красу заміських пейзажів та змученість облич. Літо, коли починаються події, перетікає у глибоку осінь, яку зустрічає зовсім інший Казан: побитий життям, розчарований і дорослий. От тільки безкраї поля залишаються немов тими ж, застиглими у вічності. «Картинка» стилізована під вестерн. Демидович використовує чергування дальніх і дуже крупних планів, завдяки чому село постає перед глядачем радше художнім простором, у якому формуються особистості, аніж реальним центром невлаштованості. Ближче до кульмінації зйомка стає напруженою: розфокуси відображають відчуття дереалізації та деперсоналізації, а пришвидшений монтаж підкреслює надмірну експресію головного героя, що потрапив у лещата криміналу.

«Королі репу» – це і масштабне культурологічне дослідження. Субкультури, які існували в опозиції до мейнстріму ще 10 років тому, поступово інтегруються в ціннісну систему масової культури. Оскільки остання є способом опозиційної стратегії самоідентифікації, вона стає найбільш сприятливим середовищем для формування молоді. Соціалізація молодих відбувається через відкидання «батьківських» цінностей. Відтак субкультура водночас формується як опозиційна модель світобачення та невіддільна рушійна складова культурного прогресу. Сьогодні однією із субкультур, які стрімко інтегруються у масову культуру, є хіп-хоп. Тепер вона більше не маргіналізується, оскільки процес глобалізації робить її універсальною. Актуальність фільму «Королі репу» полягає у тому, що творці демонструють особливості розвитку хіп-хоп культури та процесу її інтеграції у наше суспільство. Однією із наративних ліній є паралельна репрезентація сільських та міських реалій життя молоді. Ця тема є важливою з огляду на непереривну урбанізацію та відтік молоді із села. Латик показав село як соціокультурний феномен. «Королі репу» піднімають питання перспектив розвитку молоді в селі, проблему «свій – чужий» як спосіб комунікації малих суспільних груп, питання адаптації субкультури в межах провінційної культури.

Недоліком фільму є затягнутість першої частини, де герої багато жартують і готуються до кращого життя, яке можливе після певної «ініціації». У той час, як останні 40 хвилин на протагоніста касетними снарядами падають удари долі й щоразу він повинен робити вибір без вибору.

Але в цілому продюсеру Дмитру Мінзянову та режисеру Мирославу Латику вдалося створити якісне кіно про суспільне й болюче – про долі, яких у реальному житті дуже багато. Ці історії давно звичні, не шокують, залишаються закарбованими у свідомості, як у випуску телевізійного соціально-дискусійного шоу про молодь, над якою немов Дамоклів меч нависає безробіття і безвихідь провінції. Фінал стрічки зовсім не казковий і повертає глядача до реальності, у якій незнання законів і правил не позбавляє страшних наслідків. Та попри безнадію останньої сцени після «Королів репу» залишаються дуже світлі почуття. І це скоріше розуміння внутрішньої сили головного героя, яку він сам поки що не усвідомлює. Можливо, подорослішавши в результаті таких випробувань, на нього чекає, нехай і не велика сцена, проте правильні життєві орієнтири і вміння відповідати за свої вчинки.

Фото: Kristi Films