Документальний серіал «Спалах» завершено на веселій ноті. Розумійте буквально: фінальну, десяту серію автори присвятили новій українській популярній музиці.

Музика — це ноти, а популярна музика, вона ж попса — це веселі ноти. Принаймні, попмузику придумали саме для того, аби веселити маси.

Уже на першій хвилині музиканти і продюсери, задіяні у фільмі, популярно говорять і показують, як це працює. Попса — це частівка, в якій більше приділяється уваги частоті повторення приспіву, аніж куплетам і загалом чомусь змістовнішому за «кохання-зітхання, любила-розлюбила, танцюй-співай». А вищий пілотаж популярності — якщо мотив чи фрагмент попсової пісні ставлять на рингтон телефона.

Чи є в цьому щось погане, чи присутній у створенні популярної музики склад злочину? Естети й сноби кажуть «так» і обурюються тотальним отупінням мас, звинувачуючи в цьому «попсу галімую». Рокмузиканти плюються, не звинувачуючи «попсовиків» хіба у власноручному розпинанні Христа, а один одного — в «опопсенні», якщо композиції раптом стають більш «форматними». Програмні директори FM-станцій та музичних каналів визначають той самий «формат», і з ними сваряться попвиконавці, яких безпідставно назвали «неформатом». Тим не менше, популярна музика, хочуть цього філософи чи ні, є важливим складником формування ідентичності.

Як і загалом популярна культура. Її можна називати «примітивною та низькою» й такою, що породжує популізм, як це робить, наприклад, відомий польський режисер Кшиштоф Зануссі. Хоча саме розвинена національна попкультура, в тому числі музика, дозволила Польщі лишитися національною державою в підрадянський час. І, між іншим, популярна в СРСР у 1970-ті польська естрадна співачка Анна Герман вигрібала вдома за те, що співає російською.

Звідси — очевидні проблеми, котрі має нова українська популярна музика десь так два десятки років. Ці проблеми непрямо, а часом прямо підтвердила більшість задіяних у фільмі спікерів. Але показово, що самі вони не бачать проблеми в тому, що переважна більшість текстів, які кладуть на музику українські композитори, співають українські артисти, просувають українські продюсери та підспівують українські фанати, — російськомовні. Та ладно! Переважна більшість задіяних у проєкті, включаючи Олексія «Потапа» Потапенка, Дмитра Монатіка, Наталі Могилевської, розповідають про становлення і розвиток української «попси» російською мовою. Виділяються на їхньому фоні хіба Святослав Вакарчук, Джамала та Аліна Паш.

«Фактично українським митцям залишали два вибори, — пояснює Вакарчук загалом відомі обставини. — Або відсутність фінансування, постійне пригнічення творчої свободи, але залишатися в себе вдома. Або, якщо хочеш хоч трошки розвиватися, їдеш у Росію, в Москву». Він говорить про радянські часи. Але ситуація не помінялася за тридцять років Незалежності. Навіть Майдан, після якого почалися заборони російського і квоти на українське (до речі, свого часу Вакарчук їх не підтримав, зараз, у фільмі, визнав помилку) не надто поміняв ситуацію в бік збільшення не лише українського, а й україномовного «попсового» контенту.

Можна обурюватися заявам про те, що російська мова для попспівака конкурентніша за українську в Україні. Від цього факту не втечеш. Потап, Монатік, Дорн, частково — Могилевська і Білик, а також Андрій Данилко «розкрутилися» не лише завдяки власним здібностям чи/та продюсерським технологіям, а найперше — через обрану російську мову виконання. Хоча у словосполученні «популярна культура» слово «культура» зовсім не зайве, навіть дуже важливе. І лише в Україні якість того чи іншого продукту попкультури визначається найперше мовою виконання.

Дуже делікатно, обережно, рухаючись тонким льодом, говорить про це продюсер раідохолдингу «Тавр Медіа» Віталій Дроздов. Українську україномовну музику він називає індепендентом, тобто незалежною. Нарікає музикою майбутнього. А наданий їй ефір — не бізнесом чи гонитвою за рейтингами, а соціальною місією. Натомість чим далі триває найдовший, до речі, з усіх фільмів циклу — година п`ятнадцять хвилин, — тим активніше на перший план виходять інші незалежні. Той самий Іван Дорн, який став сам собі продюсером, чи інші артисти, котрі зробили ставку на соціальні мережі та ютуб. Причому перший їхній крок до незалежності — незалежність від української мови виконання.

Звісно, у фільмі багато згадують, часом навіть вихваляються успіхом у Росії, який приніс основні гроші. Тут варто озирнутися на тематичне наповнення всього серіалу. З десяти серій популярній музиці присвячено найбільше — чотири, без малого половина. Починаючи з першої, де йшлося про етно й наголошувалося на успішних західних гастролях. Далі були рейв та кліпмейкерство, і тут уже залежність від Росії та її ринку пряма. Але і в серії про нову українську комедію мовне питання було вирішене теж на користь російської, хай комедійні шоу творці експортують за поребрик у значно менших обсягах, ніж популярну музику.

Ще кілька особливостей фінальної серії. Тут чи не найбільше за весь проєкт представлені персонажі, котрі потрапляли в скандали. Іван Дорн — через російські гастролі вже під час війни. Співак і продюсер Юрій Бардаш — через інтерв’ю російському журналісту Юрію Дудю, в якому поскаржився на утиски в Україні російської мови. Потап — через дует із російською співачкою. Монатік — через потрапляння у шкільні підручники для другого класу як відомий українець. Могилевська — через фото з двома «ув’язненими» дельфінами.

Заради балансу варто згадати і скандали з Вакарчуком, і скандали з Джамалою, але загалом скандал — це важливий елемент капіталізації популярних артистів. Проте природа скандалів усе ж таки різна. Одна справа — коли Джамалу шпиняють у соцмережах за участь у вульгарному концерті на Софійській площі з нагоди 29-ої річниці Незалежності, то смакове. І зовсім інша справа — гастролі в Росії і мовне питання, тут світоглядне.

Саме світогляд, який формує орієнтована на російський ринок українська популярна музика, робить «попсу» та її споживачів не такою, яка формує українську ідентичність на «низовому» рівні, а такою, що ідентичності позбавляє. Звісно ж, україномовне має значно менший ресурс. До речі, українську мову навіть мінімального фінансового ресурсу штучно позбавляють «мовні війни», котрі останнім часом точаться в парламенті та ініціюються правлячою партією. Тож про аж такий спалах у царині вітчизняної популярної музики я б усе ж не спішив говорити, а от про проблему її російськомовності — варто.