Більшість із 15 фільмів короткометражного конкурсу показали прикрий, навіть жалюгідний професійний рівень (тобто непрофесійний, зважаючи на якість фільмів). Цікаво, що два роки тому на «Молодості» картина була ще гірша, коли фільмів відібрали більше, а відсоток притомного кіно виявився менший – чи відбірники так «старалися», чи наші молоді режисери зовсім не прикладали старань? Наразі в конкурсантів можна виділити лише деталі, варті уваги, – тему або її аспекти, кадри або епізоди, добре поставлені чи змонтовані, образ чи ідею, цікаво інтерпретовані. Але в цілому, як готовий продукт, лише поодинокі роботи виявили достатній потенціал. Власне, цього може бути й немало: два фільми із п'ятнадцяти – це 15%, а доброго кіно зрідка в якійсь країні більше.

Наприклад, у «Силі і правді» Романа Бордуна є саркастична ідея, але відсутня адекватність у її втіленні. В «Останньому дні юності» Антона Чистякова та Романа Краснощока є ностальгійна фактура й добре підмічена характерна ознака деяких людей, закостенілих у минулому (плюс акторська робота Олени Узлюк). А в «Славі» Марини Нікольчевої та Максима Васяновича – шокова історія, хоча документальна складова її викладу більше нагадує вінегрет. Так само амбівалентний і «20-11-7.MP4» Аліни Панасенко: прекрасному в своїй експресії фіналу, що показує своєрідне, але цілковите єднання батька й сина, передує погано знята й непереконливо зіграна історія їхнього конфлікту.

Можливо, комусь так само неідеальним видалася «Нетерпимість» Станіслава Битюцького, придатна для означення «фактурної надмірності», «гіпертрофованого стилю» і «паразитуванні на жанрі». Але попри вторинність і калькування, це дуже якісний омаж тій частині жанру фільмів жахів, де вершиною є «Відьма» Роберта Еґґерса і «Відьми» Лукаса Фейгельфельда.

Звісно, якість фактури, пишність кадру, краса антуражу – це не панацея, тим паче вона не здатна замінити драматургію. В конкурсі був ідеальний приклад, «Обійми мене» Каті Царик, де кожна деталь та епізод струменять формальною красою: чи це чоловік героїні або її попередній хлопець, чи це робота чоловіка, фешн-фотографа, або їхнє спільне фешенебельне помешкання, чи це досконале освітлення в кожному кадрі та смачний, наповитий кольорами постпродакшен. Але проблема героїні – відсутність обіймів у житті – тут не має аж такого явно вираженого протиставлення, щоби сторонній глядач зміг повірити й перейнятися «муками» персонажа. Зрозумілий меседж – що й «багаті теж плачуть» – все ж драматургійно не відповідає формі: пташка не б’ється об ґрати своєї золотої клітки, а тільки легенько зітхає.

У цьому сенсі цікава, як протилежність, анімаційна «Глибока вода» Анни Дудко. Тут все навпаки: простий, схематичний і концептуально недовершений малюнок слугує лише приблизним руслом для цікавезної ідеї, образність якої пускається берега. Жінка-риба, немов намальована дитиною, цілком не по-дитячому фантазує про чоловіка, якого бачить після облизування і приліплення до лоба зібраних на болоті листочків (ледь не буквальна візуалізація використання марочок із лізергіновою кислотою). Після вживання п’ятого листочка, облизаного і проковтнутого, жінка в містичний спосіб переноситься до ванни чоловіка, і, не стримуючи жаги й не чекаючи на дозвіл чоловіка, накидається на нього, своїм бажанням міняючи на собі подібного, зрештою перетворюючи на рибу... Це колосальна ідея, сміливість якої – в сенсовому плані – наразі не має собі рівних: у час фемінізації суспільства нам показують, як жінка силоміць пристосовує чоловіка під себе. І це так легко, грайливо й мило обіграно, із влучно вжитою фантасмагоричністю! Анімаційна студія «Червона собака» вчергове виділилася, надаючи глядачеві дорослої анімації повноцінний концепт ідеї-форми, і то концепт оригінальний. 

На жаль, це єдина анімація в короткометражному національному конкурсі, таким чином позбавлена можливості для порівняння. Але, разом із цим, анімація позбавлена й аналізу з точки зору фізіономічних ознак і акторської гри, власне, чим і цікаве та важливе ігрове кіно.

Віднайдення нових облич і проявлення артистичного таланту – завдання, специфіка й оказія у фільмах молодих кінематографістів. Звісно, режисери працюють разом із кастинг-директорами, але розкритись акторові допомагає саме режисер. Причому навіть тоді, коли актор у кадрі мовчить. Як Валерія Рубан у «Кімнаті Батіка» Марії Халпахчі. Працюючи в ансамблі разом із Захаром Шадріним і Анастасію Нестеренко, Рубан саме своїм мовчанням приваблює увагу, граючи мешканку Донбасу, вражену посттравматичним стресовим розладом. Маленьке, замкнуте в бункері звірятко, що мріє вирватися назовні, і тільки чорні очі горять в амбразурі. Мовчання й рухи в мовчанні теж треба вміти зіграти, й тут це зіграно добре.

Чудовий акторський ансамбль в епізоді з «Обійми мене», коли героїня потрапляє на терапевтичний сеанс анонімних алкоголіків, і серед них знову блискуче зіграв Роман Ясиновський: коротко й швидко, як постріл, він вражає глядача мімікою, реплікою, грою.

У «Паперушці» Олени Остапович іншого ґатунку знахідка – актриса Олена Богдан. Її обличчя неначе з картин флорентійців, неначе місяць на нічному небі – магніт для очей. Такого, гадаю, прагне кожен режисер, але не кожен актор стає місяцем.

Але весь огром кіно, все, чим воно може бути, є лише в одному фільмі конкурсу – у «Фазі» Миколи Засеєва. Спочатку це просто кіно, пред’явлене наочним, деталізованим способом та ще й із таким складним – чи не найскладнішим – елементом, як діти в кадрі. 10-річні Артем Грачов і Володимир Волков грають двох друзів, що проводять літо в дуркуванні і щохвилинному дослідженні життя, випробовуючи на міцність фауну, флору і свої нерви. Історія, квітчасто й повною мірою насичена побутовістю, переходить у сюжетну складову, коли обидвоє зі сховку, крізь листя й гілки, бачать сценку «взаємодії хлопця і дівчини». Один герой вважає побачене виявом приязні, інший – насильства й бажанням хлопця задушити дівчину. Що й намагається з’ясувати і довести... Але як грамотно це розкладено, які цікаві віднайдені для цього ракурси, як розумно і в правильному місці вигулькує камера, мов вільний і стрімкий дух – як кольорово в усіх сенсах! За 20 хвилин екранного часу нам встигають показати все – викотити історію, збільшити пазли, включити динаміку, додати жанровості, в якій пригоди змішані з трилером, і в усьому цьому задіяти як повноцінних акторів малих хлопчаків. Засеєву вдалося віднайти в них такий артистизм, що є невід’ємний від життя, якому віриш. І це свідчить про одне – перед нами талант із потенціалом на повний метр.

Попри це, навіть якщо випадків подібного кінокритичного захвату траплялося мало на перегляді короткометражних фільмів національного конкурсу, все одно, навіть один чи два особливі фільми коштують багато, бо можуть стати відправною точкою для майбутнього розквіту їх творців, а для нас – оприявленням майстра. І тоді першому глядачеві їхніх перших кроків будуть заздрити, як тому, хто, наче Бог, бачив зародження Всесвіту.

На фото: кадр із фільму «Фаза» Миколи Засєєва   

Фото: Держкіно