Вчора ми опублікували рецензію на резонансний телесеріал «Слов’яни» від Марії Спалек. Сьогодні пропонуємо погляд сценариста й кінокритика Андрія Кокотюхи.

Цьогорічний травень задав для українського серіального виробництва, без перебільшення, високу планку. Дванадцятисерійна стрічка «Слов’яни», яка стартувала в ефірі «1+1», справді є першим проєктом, який переносить українського глядача у дохристиянські часи. Разом із тим «Слов’яни» — не перший масштабний костюмний фільм, створений українцями в копродукції.

Одразу згадується «Захар Беркут» Ахтема Сейтаблаєва, «фішкою» якого стало запрошення на головну роль голлівудської «зірки» Роберта Патріка. Але загалом слов’янський світ дохристиянських часів відтворено на великих та малих, телевізійних екранах не так уже й часто. Через те «Слов’яни» цікавлять уже самим фактом появи та провокують певні рефлексії.

Наприклад, згадки не лише про першу екранізацію «Захара Беркута», втілену класиком українського кіно Леонідом Осикою, а й про інші стрічки радянських часів. У яких діяли наші пращури, які дотримувалися язичництва. Серед таких — радянсько-норвезький двосерійний пригодницький фільм «І на камінні ростуть дерева» (1985), і радянсько-американський історичний детектив «Феофанія, яка малює смерть» (1991). Як бачите, навіть у часи розвиненої кіноіндустрії, якою була радянська, подібні стрічки часто-густо створювалися в копродукції. Причина не лише в іміджі, бажанні залучити іноземних «зірок» для ширшого прокату чи якомусь особливому зацікавленні партнерів у відтворенні реалій давньослов’янського світу. Все це так, проте головним фактором, як на мене, лишається фінансовий.

Ще до виходу серіалу журналіст Юрій Рудницький закликав ставитися до змісту обережно. Бо слов’янській міфології, на відміну від міфологій інших етносів (згадуються германська й кельтська) не поталанило лишити по собі зафіксовану в першоджерелах спадщину. Тобто все або майже все, що писатимуть і зніматимуть про наших із вами пращурів, здебільшого буде продуктом і плодом фантазій того чи іншого творця. На це вказує й відомий критик Олег Вергелес уже після перегляду перших серій, зокрема, зазначаючи: «Всі "наші" грають героїв непевного слов’янського періоду, де ще не існує ніякого наукового історичного поділу на три гілки: східнослов’янську, західнослов’янську, південнослов’янську. А існують лише Хаос, Невідомість і примарна загроза нападу на Слов’янські поселення якогось хижого ворога».

Таким чином, глядачі змушені зосереджувати увагу не на історичній правді, якої справді не існує, а на уявленні та фантазіях виробників. Тримати увагу дозволяє картинка, за яку відповідають художники-постановник та інші групи, котрі реконструюють побут, зброю, одяг і — найголовніше — екшен та батальні сцени. Ось у цьому місці ми й повертаємося до згаданих вище фінансів. Вартість проекту — 3,6 млн євро — оголошена в ЗМІ. Такий бюджет Міністерство культури та інформаційної політики України самотужки не тягнуло.

Проте є ще одна важлива деталь. Серед продюсерів указаний Андрій Єрмак, чинний голова Офісу президента, друга особа в нашій державі. Варто застерегти втаємничену аудиторію від поспіху з висновками про якусь корупцію. У часи, коли «Слов’яни» виграли так званий патріотичний конкурс Мінкульту, а це 2018 рік, міністерство очолював Євген Нищук, президентом України був Порошенко, а пан Єрмак навряд думав про політичну кар’єру. В той період Андрій Борисович реально працював у кіновиробництві, випустив на екрани кримінальну драму «Межа», яку Україна створила спільно зі Словаччиною.

Фільм  став  лідером словацького прокату. В Україні провалився через причини, про які треба писати окремий текст і вже написано багато, але пан Єрмак тоді ввійшов у відкритий публічний конфлікт із прокатниками. Так чи інакше, саме словацький успіх, а не український провал надихнув партнерів пана Єрмака продовжити співпрацю. «Слов’яни» — її результат, і знову успішний на території Словаччини: є інформація, що серіал подивилося 14 % населення країни. На час написання цього тексту про українські цифри нічого не відомо. Проте підозрюю: бюджет, який видно, без перебільшення, в кожному епізоді кожної серії, для нашого телевізійного глядача визначальним усе ж не є.

Українці, котрі дивляться ефірні канали, люблять лінійні, зрозумілі та — це треба підкреслили! — лайтові історії. Можна сперечатися, чи справді в нас віддають перевагу добрим казочкам, чи менеджери медіагруп глядачів до такого привчили. Факт залишається фактом: «Гра престолів», «Тюдори», «Борджіа» чи «Бріджертони» не матимуть у тих співвітчизників, котрі дивляться телевізор, такого успіху, як «Величне століття. Роксолана» або щось подібне, красиве й цнотливе водночас.

«Слов’яни» найперше порушують табу на тілесне. Один із головних конфліктів — неможливість Радузові (Томаш Машталір), старшому сину старійшини селища Фурнау, успадкувати батькову посаду. Причина — Радуз не має дітей, його дружина Лада (Яна Квантікова) не може завагітніти. Хоча обоє дуже стараються, і вже в першій серії незвичний до сексуальних (саме сексуальних, не еротичних) сцен український глядач ці старання бачить.

Знахарські здібності юної травниці Драги (Поліна Носихіна) прямо залежать від її цнотливості. Дівчина втратить їх разом із цнотою. Хай навіть це шлюбна ніч за згодою, а не зґвалтування (ця тема у стрічці так само присутня, ґвалту тут більше, ніж любові). Богдан (Олександр Мавріц), старійшина селища Великий Стіл, благородно бере сироту за дружину після того, як хвора попередниця Драги жертвує собою, рятуючи чужинця. Проте це не шлюб, а радше опіка, бо благородний старійшина не чіпає молоду жінку, залишаючи їй і цноту, і чаклунський дар.

Автори загалом детально зупиняються на особливостях жіночої фізіології. Про них уже давно й регулярно оповідають у рекламних блоках, якими переривають телевізійні покази. Але про критичні дні, ще й прадавніх слов’янок, дотепер із мільйонів українських телеекранів говорити не було прийнято. Як і про інші прояви людської природи. Наприклад, із юнаком на ім’я Зубатий (Олексій Руданський) глядач знайомиться, коли той випорожнюється на купі гною.

Ще одна особливість «Слов’ян», що впадає в око вже незабаром після початку першої серії, — патріархат. Звісно, Драга — одна з головних та важливих героїнь. Проте сюжет рухає не вона й не її стосунки з чужинцем Владом (Юрай Лой). Навпаки, чим далі розвивається дія, тим більше переконуєшся: автори не знають, що робити з таким жіночим персонажем, який не вписується в загальний устрій язичницького селища. Для чоловіків важливіше мати жінок і дітей. Якщо це хлопчики — з них слід робити мисливців та воїнів, а без жорсткого обряду посвяти в мужчини й подальшого постриження тут не обійдешся. Натомість, ставши чоловіками, хлопці мусять вибрати собі дівчат, аби ті народжували дітей, шили одяг, готували їжу й оплакували в разі загибелі годувальника.

У такому сталому середовищі, де всі закони й правила відомі з давніх-давен, очікується бунт травниці Драги. Сюжети про сильних та незалежних жінок домінують в українських і не лише українських серіалах нашого часу. Культова «Гра престолів» доводить наявність такого тренду, ставши під фінал останнього сезону заледве не торжеством фентезійного фемінізму. Героїні, позитивні й негативні, в процесі оповіді відсунули героїв на маргінеси, залишивши функціональними хіба Тіріона Ланністера та Джона Сноу. Але глядачі, найперше — фанати «Престолів», розуміють історію кожного з персонажів і самі вирішують, кого ненавидіти, а за кого тримати кулаки.

«Слов’яни» ж попри міцну сценарну групу пропонують найперше епічну костюмовану драму, а не історичний фільм, заснований на якихось реальних подіях. Це, а також наявність чаклунів, чаклунок, заклять та пророцтв наближає серіал до фентезійного світу й тішить око видовищем як таким. Особливо захоплюють батальні сцени, як сам на сам, так і демонстрація Владом бойових мистецтв у битві проти кількох супротивників.

До речі, саме Влада згадано тут не даремно: бо його історія, попри впізнаваність штампу (людина, яка втратила пам’ять), саме завдяки штампам прописана найбільш зрозуміло, й персонаж розвивається протягом усієї історії. Тоді як Радуз спершу вбив батька й брата, аби стати старійшиною, потім — заледве не вбив Ладу, бо та його обдурила, назвавшись вагітною. Потім влаштовує у себе в Фурнау щось на кшталт диктатури й — нарешті — починає ворогувати з усіма. Аби Радуз іще був божевільним, це було би зрозуміло. А так не зовсім ясно, чого він хоче від життя.

Загалом приблизно від сьомої серії, тобто з другої половини стрічки, більшість персонажів то губить свої лінії, то знову тягне їх. При цьому актори, які виконують ці ролі, старанно й натхненно, правдиво грають. Проте чимдалі менше розумієш, кого саме. Дехто взагалі зникає в розпал сюжету, аби потім знову з’явитися в епізоді, ніби вийшов на кілька хвилин і без нього тут нічого не сталося.

Попри спостереження й зауваження, які впадають в око під час перегляду, слід визнати: зусиллями, в тому числі, української команди й на українських локаціях (знімали «Слов’ян» на Житомирщині) вдалося створити справді епічне телекінополотно. До всього ще й ідеологічно безпечне. Якщо хтось і ламатиме списи довкола серіалу, то хіба дослідники епохи та реконструктори. Ані тема, ані герої, ані сюжети не дратують розхристане українське суспільство так, як, скажімо, будь-що, пов’язане з російсько-українськими війнами ХХ століття. А тут нема ані «бандерівців», ані «петлюрівців», ані «укропів» із «сепарами». Всі на екрані брати-слов’яни.

Фото: ТСН