Український документальний фільм «Код предків» Володимира Луцького взяв участь в індійському фестивалі International Folklore Film Festival, що четвертий рік поспіль проходить в місті Тріссур, столиці одного з південних штатів Індії Керала. Представлений ще восени 2020 року в конкурсі мінського фестивалю «Лістапад», скандально закритого владою Білорусі, «Код предків» у грудні отримав приз Гільдії кінознавців і кінокритиків Білоруського союзу кінематографістів «Солом’яний зубр». Цікаво, що приз він отримав в акурат перед Різдвом, про обряди якого у фільмі, зокрема, й ідеться – про обрядову культуру, про пісні, про фольклор.

«Фольклор мудрий, якщо його вивчати, можна знайти підказки – як жити», – каже один з героїв фільму, Іван Кірчук, музикант, композитор, найбільший спеціаліст і популяризатор білоруського фольклору. У «Коді предків» за ним стежить камера, коли він їздить брестською та гомельською областями, через Давид-Городок, Тонєж і Погост, заходить у хати до старих жінок, переважно, єдиних і останніх знавців старих пісень, переказів і магічної сили в Білорусі. «Я збираю пісні, щоб вони були комусь потрібні», – говорить Іван. І у фільмі він виступає не тільки як інтерв’юєр чи слухач – якась бабця проспіває свою пісні, а він їй – свою. Так вони граються, розважаючи один одного голосом, сопілкою чи спогадами.

Якщо Іван Кірчук репрезентує білоруський фольклор, то фольклор український у фільмі представляє співачка та композиторка Катя Чілі. І вона – одна з найбільших удач фільму. Енергетика Каті та її особисте, особливе ставлення до народних співів і знань, зашитих у них, є ледь не головним магнітом «Коду предків», настільки вона в кадрі виглядає кровно зацікавленою й чуттєво захопленою темою, співами, людьми. У Криворівні Івано-Франківської області вона не просто слухає розповіді про те, як проходили весілля, як співали на свята чи як прикрашали побут, – вона, співачка з дитинства, проводить усе через себе, тим самим робить свою роль значнішою, ніж просто зіркова ведуча. Наприклад, пояснюючи джерело співу в людині, Катя промовляє дещо філософське, а не просто музичне: «Співає радість, страх – не співає». А далі каже про сльози як про емоційний ефект від співів, що деякі люди приписують впливу алкоголю: «Помічали, як сльози котяться, а ви на них санкції не давали? Сльози, мурашки чи просто так сердечко відкривається? Для себе я це називаю “сльози сили”... Це барометри чогось дуже-дуже цінного».

Два роки тому Володимир Луцький зробив фільм «Малевич» про візуальне мистецтво, тепер – про мистецтво музичне. Як і попередній фільм, «Код предків» балансує між точним та емоційним, між інформацією й душевністю, між наукоподібністю й людяністю, постійно змінюючи настрій, ритм і фон. Тож глядач не встигає знудитися, скажімо, від вербального опису «як на Гуцульщині прикрашали речі» (попри безсумнівну цікавіть цього, бо на Гуцульщині справді прикрашали все, від столів і стін до одягу й навіть ложок, «прикрашали бодай різьбою»). За цим перехоплюють дух кадри фантастично красивих заходів сонця на Поліссі, нереальні кадри ночі на луках чи туману на озерах. Зняті коптером через якісь хитромудрі фільтри з ефектами, вони своєю казковою природою ідеально пасують до містичних переказів з Гомельщини про відьом, чортів та весілля. Так само, як кадри нічних походів колядників на різдвяні свята в Україні, коли група хлопців та дівчат, у масках і з ритуальними посохами та прикрасами, ходять селами зі співами й історіями. «Коляда – сильний слов’янський карнавал, – розказує закадровий голос. – На Коляду готували багатий стіл, бо вважалося, що якщо ти багато живеш – предки допомагатимуть, а якщо ти бідний і не зважаєш на це свято – жодної допомоги тобі не буде».

Цікаво і правильно у фільмі виконаний перехід з минулого в теперішнє, ніби як елемент наступництва, як успадкування давнини сьогоденням. Тонкий і ритмічно вивірений епізод, коли старовинна білоруська пісня, акапельно проспівана на камеру Кірчуком, перетікає в багату звукову палітру студійного запису сучасної інтерпретації української пісні Катею Чілі. Але відразу, щоб розставити всі крапки над «і» й показати, хто справжній автор, глядачеві коментує ситуацію Ірина Клименко, завідувачка науково-дослідної лабораторії етномузикології Національної музичної академії України: усі мелодії – білоруські чи українські, з використанням електронних інструментів чи ударних – старого походження й лише використовуються нашими композиторами та акомпаніаторами з видозміненням або наново придуманими словами – «бо споконвічно мелодії утримувалися традицією й охоронялися обрядом».

Івана Купала – друге свято, про яке йдеться в «Коді предків». Певно тому, що воно по інший бік року від Коляди, не тільки розділяє рік навпіл, але й демонструє іншу, літню природу. «Для мене це головне свято, – каже Кірчук, – це катарсис. Для мене це те свято, в якому є вся магія текстів, пісень, хороводів, трав, дерев і всіх магічних істот, які згадуються в купальських піснях».

Пояснення елементів різних обрядів – як печуть, святкують, прикрашають, вдягаються, танцюють, співають – левова частина фільму. Це правомірно вписує його в дослідницьке й суто практичне документальне кіно, покликане представити багату етнографічну культуру України та Білорусі, наочно демонструючи спільність і позитивність духу, який, за словами Кірчука, існує між двома країнами. Лагідний, без претензій на щось велике, красивий і співочий, «Код предків» заповнює лакуну історичних і географічних фільмів, далеких від лекал великого фестивального кіно, але дуже близьких до людини в сенсі «люби і знай свій рідний край». І тим важливих у часи зневажання й забування традицій, сумнівів у правді предків і намаганні переписувати історію на користь переможних релігій, торжества цивілізації чи футуристичних марень. Багатство народу вимірюється багатством його історії та багатошаровістю його культури, з усім її життєдайним втіленням, на кшталт предметів побуту й мистецьких проявів. Володимир Луцький показав розлогу картинку ужиткової, фольклорної культури, широко заступаючи за межі однієї держави і, таким чином, глибоко копаючи в минуле обох держав-сусідів, чітко позначаючи при цьому спільні й головні теми пісень та вірувань народів. Те, що в такій візії використовуються сучасні методи зйомки, лише покращує ціль – зачепити більшу частину аудиторії, хоч і на молодь особливо не доводиться розраховувати.

Створений за підтримки Міністерства культури України, «Код предків» у майбутньому ідеально пасував би для телевізійних каналів історико-просвітницької тематики. Наразі ж він продовжує фестивальне життя.

Фото: кадр із фільму