14 грудня «Українська правда» презентувала свій новий документальний фільм «Червона лінія. Корупція». За задумом авторів, це мав бути «погляд на роботу антикорупційних органів за шість років їхнього існування». До якого вже під час зйомок додалася історія з Конституційним Судом. Фільм виявився дев’ятьма короткими інтерв’ю з антикорупціонерами та Нестором Шуфричем, які провела головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва. Якщо ви оновлюєте новини принаймні раз на день, то навряд чи почуєте у фільмі багато нового. А якщо ніколи не цікавилися антикорупційною діяльністю в Україні, то мало що зрозумієте.

Одразу зазначимо, що будь-яке привернення уваги до боротьби з корупцією — це правильно, корисно та варте підтримки. Просто від гучної прем’єри саме «Української правди» очікувалося більшого.

Аналітика на аутсорс

Перше, що вам варто знати про цей документальний фільм, — у ньому немає документів, статистики, узагальнень чи аналітики. Вся закадрова начитка зводиться до згадок про вимоги Революції гідності та максимально короткої хроніки створення тих чи інших установ. Структура стрічки прямолінійна: це окремі інтерв’ю, з’єднані кадрами протестів або максимально короткими підводками. Із 70 хвилин фільму діалоги займають більше 60.

Тож у своєму «погляді на роботу антикорупційних органів за шість років» «Українська правда» не те що не робить висновків чи не проводить логічних зв’язків. Вона навіть не згадує прикладів роботи.

Ось нескорочена підводка до розмови з в. о. керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури: «Одна справа — розслідування корупції. Інша — представлення обвинувачення у суді. Для цього був створений окремий підрозділ офісу генерального прокурора. Спеціалізована антикорупційна прокуратура». І все. Ні про драму з Холодницьким, ні про проблемний вибір нового голови САП, ні про досягнення та провали відомства глядачі від журналістів не почують. Шматочки цієї інформації розкидані в розмовах зі спікерами. Але хіба сенс змонтованого фільму не в тому, щоби зручно донести інформацію глядачам?

Чи донести її хоча б якось, адже в документальному фільмі «Української правди» практично немає пояснень. Севгіль Мусаєва запитує Артема Ситника, голову НАБУ, про чвари в середовищі антикорупціонерів. А глядачам у цей момент текстом нагадують лише, що НАБУ свого часу прослуховувала кабінет голови САП. Якщо ви мінімально пам’ятаєте конфлікт Ситника та Холодницького, то ні це нагадування, ні коротка відповідь очільника Бюро (прокурори підозріло закривали справи) нічого вам не дадуть. А якщо взагалі не чули про конфлікти антикорупціонерів, то не розберетеся й після документального фільму про шість років їхньої роботи.

Окремі втрачені можливості особливо складно зрозуміти. Зокрема, й Артем Ситник, і Віталій Шабунін, голова Центру протидії корупції, розповідали в інтерв’ю про погрози. Останньому взагалі спалили будинок. Але «Українська правда» навіть текстом не згадала у своєму документальному фільмі про побиття та вбивства антикорупційних активістів.

При цьому, мабуть, найкраще необхідність та відсутність роботи журналістів ілюструє ситуація з електронним реєстром декларацій. Спочатку Олександр Новіков, голова Національного агентства з питань запобігання корупції, сказав у фільмі, що рішення Конституційного Суду скасувало доступ до реєстрів. А через 12 хвилин Нестор Шуфрич заявив, що КСУ закривати реєстр не вимагав. І що має зробити глядач? Нагуглити після перегляду рішення суду?

Загалом, ви вже зрозуміли, що подивитися фільм і дізнатися про «роботу антикорупційних органів за шість років» у вас не вийде. Так само, як і розібратися в цій роботі. Стрічку «Червона лінія. Корупція» значно краще подавати як серію коротких інтерв’ю на тему актуального стану боротьби з корупцією в Україні. Значну частину хронометражу займають розмови про рішення Конституційного Суду та оцінки діяльності шостого й п’ятого президентів. А всю роботу з перетворення цієї серії інтерв’ю на повноцінну картину антикорупційної діяльності перекладають на глядача.

Обличчя боротьби з корупцією

«Українська правда» зібрала для свого фільму чудовий набір спікерів. Віталія Шабуніна, голову правління Центру протидії корупції. Олександра Новікова, голову НАЗК. Руслана Рябошапку, колишнього генерального прокурора України. Артема Ситника, голову НАБУ. Віктора Чумака, ексголову парламентського комітету з питань боротьби із корупцією. Максима Грищука, в. о. керівника САП. Андрія Боровика, виконавчого директора Transparency International Ukraine. Інну Білоус, суддю-спікерку Вищого антикорупційного суду.

Щоправда, не всі інтерв’ю виявилися однаково насиченими. Віталій Шабунін, наприклад, цікаво розповідав і про корупційні механізми, і про власний досвід, і давав оптимістичні прогнози на майбутнє. Розмова з Артемом Ситником була цінною в першу чергу як портрет голови НАБУ. Про саме Бюро ви дізнаєтеся з неї досить небагато. Так само на фоні бюрократичних відмазок (посадок немає через дотримання процедур) виділялися особисті переживання голови САП. Руслан Рябошапка у своєму блоці коротко описав, як боротьба з корупцією відбувалася ще в нульових.

Очільник НАЗК більшість часу оцінював рішення Конституційного Суду. З одного боку, чиновник ділився цікавими інсайдами: голова КСУ буцімто особисто казав, що вони не будуть нічого приймати. Але, з іншого боку, розмова з Олександром Новіковим від 28 жовтня ще й відверто застаріла: сьогодні в НАЗК уже нові актуальні проблеми.

Мабуть, найслабшою видалася розмова зі спікеркою Вищого антикорупційного суду. У ці моменти фільм «Української правди» нагадував експеримент з нейромережею, яку виростили на відповідях пресслужб. Наприклад, на запитання про власне рішення конституційної кризи пані Білоус відповіла: «Мені особисто, е-е-е, впевнена було би дуже прикро, е-е-е, зупинитися працювати, е-е-е, на тому етапі, коли вже робота вийшла на якийсь певний рівень. А-а-а, ми всі тут дуже вболіваємо за те, щоби розгляд справ відбувався за найвищими стандартами. І докладаємо до цього дуже багато зусиль. Тому, м-м-м, будь-якому фахівцю у будь-якій галузі було би дуже прикро усвідомити те, що та велика робота, яка ним зроблена на протязі якогось періоду, зупиниться і не може бути продовженою».

Увесь фрагмент із Віктором Чумаком був присвячений політичним оцінкам. Він розповів про затягування створення антикорупційної системи після Революції гідності та сказав, що «шанс» при владі Зеленського тривав перші шість місяців. Андрій Боровик заявив, що Антикорупційний суд створили радше всупереч, ніж завдяки Порошенку. І що погіршення позиції України в індексу сприйняття корупції у 2019 році — це відповідальність попередньої влади. Руслан Рябошапка говорив, що вікно антикорупційних можливостей за Зеленського вже закрилося. Звинувачував чинного президента у відкаті реформ. Навіть порівнював Зеленського з Порошенком. Віталій Шабунін стверджував, що вікно можливостей Зеленського зачинилося після звільнення Рябошапки. І вирішив, що Порошенко був безпечнішим для України, адже розумів наслідки своїх дій.

Усе це, звісно, дуже цікаві оцінки, але їм не вистачало одного важливого елементу — балансу. У фільмі «Української правди» про корупцію, де активно оцінюють чинну владу, немає жодного її представника. Ні, наприклад, Анастасії Радіної, голови антикорупційного комітету парламенту. Ні Ірини Венедиктової, чий прихід на пост генеральної прокурорки буцімто закрив вікно можливостей Зеленського. Ні якогось представника самого Офісу президента.

Натомість у стрічці є інтерв’ю з Нестором Шуфричем, одним із авторів подання до Конституційного Суду щодо електронного декларування. Член партії кума Путіна тут заперечує роботу на Росію та конфлікт інтересів, опікується правами громадян, перекладає всю відповідальність на нинішню владу і стверджує, що не знімає із себе відповідальності за дії Януковича. Цікаво тільки, в чому вона проявляється.

Отже, чи варто витрачати на «Червона лінія. Корупція» годину свого часу? Так, якщо ви хочете скласти приблизне враження про частину людей, які борються з корупцією в Україні. Можливо, за фільмом «Української правди» стояв саме такий творчий задум: дати глядачам сиру пряму мову, між рядків якої вони самі зможуть побачити тенденції та зробити висновки. Але тоді це не зовсім документальний фільм.

P. S. від редакції «Детектора медіа». Ми раді будемо опублікувати інші думки про проєкт «Української правди», а також плануємо зробити інтерв’ю з його авторами.