Я живу у Львові, й моє місто, без сумніву, виграло б конкурс на звання найсамокритичнішого населеного пункту України. Поки значній частині країні видається, що львів’яни живуть краще — чистіше, багатше, культурніше, європейськіше — за пересічного українця, самі львів’яни нарікають так, наче скніють у глибині національної дупи. Те саме з виборами: якщо послухати містян і почитати їхні дописи в соцмережах, може скластися враження, що змагання кандидатів у міські голови Львова — це бої без правил у гноївці. Коли ж спробувати подивитися збоку, можна побачити виразні ознаки політичної культури, якою Львів має підстави пишатися.

Одна з таких ознак — дебати. Вони відбулися ввечері 18 листопада.

За дебатами на львівському Суспільному стежили не тільки львів’яни — у соцмережах було чимало захоплених, заздрісних, критичних, розчарованих (але переважно таки небайдужих) дописів від мешканців інших міст. Ці дебати місцевій філії Суспільного вдалося організувати не з першого разу — один із кандидатів, Олег Синютка, відхилив запрошення як таке, що начебто не відповідає виборчому кодексу,  а потім уточнив, що вважає незаконною безкоштовну участь в ефірі. Лунали зустрічні пропозиції провести дебати «на сміттєпереробному заводі» (який, мовляв, обіцяв збудувати, але не збудував чинний мер Андрій Садовий) та у сесійній залі Ратуші. Обмін викликами дещо нагадував «війну відеороликів» Зеленського й Порошенка перед другим туром президентських виборів. Та зрештою кандидати зійшлися у симпатично оформленій телестудії, а модерував дебати ведучий Суспільного Віталій Гамадин. Це, як на мене, надзвичайно важливий момент визнання ролі Суспільного мовлення як неупередженого, незалежного, прозорого модератора політичної дискусії — те, чого ми так прагнули всі ці роки.

Суспільне підтвердило свою спроможність виконати цю функцію: суворе дотримання регламенту, адекватні запитання ведучого, збалансований і мудрий добір журналістів у студії — до розмови запросили людей із різних медіа, зокрема й загальноукраїнських, але у студії не було медіакілерів, явно заангажованих тим чи іншим кандидатом журналістів.

Не коментуватиму зміст і форму сказаного кандидатами, але організатори дебатів зробили все, аби ці двоє політиків змогли показати себе з різних боків, а не лише озвучити домашні заготовки. Нехай ці дебати не були найвидовищнішою виставою політичного театру, однак вони й не перетворились на взаємне перекрикування й обливання брудом, яке ми щотижня бачимо в політичних токшоу приватних каналів. Й виборці могли, якщо хотіли, скласти уявлення, що кожен із кандидатів робитиме, якщо стане мером.

Ще один привід для оптимізму — реакція локальних медіа, виразно поділених на табори «за Садового» і «за Синютку» (чи то пак «проти Садового»). Обидва табори транслювали дебати на Суспільному, хоча звичним рефлексом для приватних медіа в такій ситуації завжди було б проігнорувати продукт «конкурентів». Після трансляції вони організували дискусії-«постшоу»:

Дискусію також організував незалежний (і не прихильний до жодного з кандидатів) медіахаб «Твоє місто»:

Ці ефіри, по-перше, значно розширили аудиторію самих дебатів і привернули до них увагу глядачів, які не дивляться Суспільне; по-друге, — хоча на каналах, прихильних до Садового і Синютки, добір коментаторів був, можливо, й тенденційний, — стимулювали обмін думками про зміст дебатів. Усе це дає виборцеві відчуття конкурентних виборів, на яких його думка, його голос важать.

Кандидати в мери Львова, до речі, дебатували на тоді ще не суспільному, а державному «Першому національному» й 2015 року.

Тоді «Національні дебати» планувалися також між кандидатами в мери Києва, Миколаєва та Дніпропетровська (нині Дніпро). Проте в Миколаєві «дебатував» лише один кандидат — Олександр Сенкевич: його опонент Ігор Дятлов відмовився від участі. «Монодебати» вийшли й у Дніпрі — до студії прийшов лише Борис Філатов, а його опонент Олександр Вілкул проігнорував запрошення. У Києві Віталій Кличко відкинув запрошення дебатувати з Бориславом Березою, аби не дати опоненту «піаритись на його тлі». Повноцінні дебати дав лише Львів — і цього разу продовжив традицію.

І це ще не всі приводи для оптимізму.

У своєму нещодавньому тексті про якісну журналістику, можливо, занадто довгому, щоб ви його прочитали, я писав, що блоги й соцмережі не витісняють традиційні медіа, а екстрено займають місце, яке спорожніло через кризу журналістики. Підтвердження цієї теорії ми на власні очі побачили у Львові. Коли перспектива проведення дебатів була туманною, й львів’яни мали всі шанси залишитись недоінформованими про кандидатів, які змагатимуться за посаду міського голови у другому турі, найважливішу в цій ситуації функцію медіа взяв на себе відеоблогер Діма Малєєв.

Діма не має з політикою нічого спільного. Він — ІТ-фахівець, що живе між Львовом та Америкою. На його ютуб-канал підписані понад сорок тисяч людей. А півторагодинне відео, в якому він ставить Олегу Синютці й Андрію Садовому одні й ті самі запитання, подивилось уже понад сто тисяч.

Цей простий, людяний, елегантний і зручний для сприйняття формат сподобався мені навіть більше за дебати. Діма Малєєв ретельно підготувався до розмови, зокрема позбирав запитання до обох кандидатів у своїх численних підписників. Однак не вдавав політичного експерта, не тиснув, не заганяв співрозмовників у кут, багато усміхався й був доброзичливим — словом, робив щось протилежне до hard talk. На позір обидва кандидати почувались на простеньких кріслах в імпровізованій Діминій студії комфортно — а отже, починали поводитись органічніше, говорити щиріше, відкладали домашні заготовки. Це дозволило глядачам, які знають кандидатів лише з агітаційних плакатів і газет, побачити цих людей із нового боку. І порівняти їх, адже хоча інтерв’ю записувались окремо, запитання кандидатам ставились майже дослівно ті самі. За півтори години — стільки ж, до речі, тривали дебати на Суспільному, — Діма встиг проговорити з Синюткою і Садовим усі найважливіші для львів’ян теми. А також поставити запитання від своєї мами: «Чому я маю за вас голосувати?». А в кінці розмови побажати успіху на виборах кожному зі співрозмовників. Навіть найпідозріліші критики не змогли звинуватити Діму в упередженості: здається, він проводив ці інтерв’ю не в останню чергу для того, щоб самому розібратися, за кого варто голосувати.

Прецедент, створений у Львові, де Суспільне та інші незалежні модератори вивели кандидатів на дискусію — настільки конструктивну, наскільки ці двоє політиків були спроможні, але за безсумнівно прозорими і справедливими правилами, — має стати нормою для українських політиків і медіа. Авжеж, тутешні вибори не слід ідеалізувати: було чимало взаємних маніпулятивних звинувачень і неконструктивних заяв, а полеміка між групами підтримки кандидатів у соціальних мережах подекуди вганяє у розпач. Але львів’яни отримали достатньо можливостей зробити усвідомлений вибір між знайомими і зрозумілими їм кандидатами, а не котами у мішку. Тож дозволю собі тихенько попишатися своїм містом.

Фото: скриншот