10:01
П'ятниця, 25 Вересня 2020

Усі свої: міжнародний конкурс «Молодості» й паралелі з українським кіно

4 083
Цьогорічний міжнародний повнометражний конкурс «Молодості» мав чітку тематику — життя сучасних родин. Це дає змогу провести паралелі з українським кінематографом.
Усі свої: міжнародний конкурс «Молодості» й паралелі з українським кіно
Усі свої: міжнародний конкурс «Молодості» й паралелі з українським кіно

Міжнародний повнометражний конкурс «Молодості» завжди був цікавим і сам по собі, і як виклик для українського кіно. Ще років десять тому мало кому спадало на думку порівнювати фільми Міжнародного конкурсу фестивалю та українські стрічки, яких тоді було надзвичайно мало — фактично кожен вироблений повнометражний фільм був щасливим збігом обставин, тому до нього ставилися здебільшого поблажливо. Проте через десять років порівняння не просто спадають на думку — вони фактично є обов’язковими, адже йдеться про певний рівень — і самого українського кінематографа, і, що важливіше, повнометражних дебютів, які цілком можуть бути співставними із зарубіжними аналогами.

Такі різні родини

Цьогорічний міжнародний повнометражний конкурс «Молодості» мав дуже чітку й легко ідентифіковану тему, яка стосується кожного та має універсальне загальнолюдське значення. Йдеться про сучасні сім’ї, навіть ширше — родини, які живуть у теперішніх умовах культурного та цивілізаційного розмаїття. У фільмах повнометражного конкурсу представлено дуже різні сім’ї — від так званих традиційних, повних — до неповних або сформованих з одностатевих партнерів чи осіб, які перебувають у стадії гендерної трансформації.

У підході до теми ключову роль визначає географічний та культурний поділ, оскільки традиційні сім’ї наявні більше у віддалених від першого світу суспільствах, проте в більшості випадків ці традиційні сім’ї перебувають або на межі розпаду, або вже розпалися, відтак у таких картинах радше йдеться про руйнування традиційних цінностей, аніж про їхнє утвердження

Наприклад, стрічка «Мій ранковий сміх» Марко Джорджевіча із Сербії веде мову про стосунки дорослого сина з його батьками, які виявляються дуже непростими й навіть токсичними. Материнська опіка цілком блокувала здатність сина відчувати радість від життя — насамперед інтимного. Не краща тут ситуація із батьком-п’яничкою, який хіба дратує сина своєю присутністю.

Ще драматичніші стосунки між матір’ю та сином ми знаходимо в мексиканській картині «Особливі прикмети» режисерки Фернанди Валадес, яка розповідає про двох матерів, що шукають своїх малолітніх синів, які поїхали до Сполучених Штатів і пропали безвісти. Згодом одна матір дізнається про смерть свого сина, натомість інша продовжує пошуки. Й те, що вона знаходить, стає для неї (і для глядача) правдивим шоком. У цьому фільмі родинне життя тісно переплетене з життям цілої країни, яка нагадує небезпечну територію, населену схильними до насильства людьми.

Стосунки з матерями непрості і в іспанській картині «Охос-Неґрос» Марти Лаяни та Івет Кастело. Щоправда, тут ми маємо справу із проблемами кількох поколінь жінок, яким непросто утримувати між собою доброзичливі стосунки. Відтак головна героїня знаходить більше порозуміння зі своєю подругою-ровесницею, ніж із членами власної родини.

Трагічні переживання матері ми бачимо в перуано-іспанській картині «Пісня без назви» режисерки Меліни Леон. В основі фільму покладено реальні події, які сталися на початку 1980-х років, під час політичної кризи в Перу. У жінки викрадають її новонароджену дитину у псевдоклініці. Щоб добитися справедливості, вона звертається до відомого журналіста, проте розслідування не приводить до позитивного результату.

Не менш цікавими є стосунки, які виникають між розлученим батьком та його дітьми. У грецькому фільмі «Копач» режисера Йоргіса Грігоракіса ці стосунки набувають відвертої ворожості, бо колись покинутий син повертається до батька лише для того, щоб забрати свою частину материного спадку. Ба більше, між сином та батьком відбувається й світоглядний конфлікт, який, зрештою, закінчується примиренням за доволі драматичних обставин. На цей конфлікт накладаються інші важливі теми, пов’язані з тяглістю певних традицій лісництва, та сучасні екологічні проблеми, які виникають внаслідок економічної діяльності приватних гірничих компаній.

У німецькій картині «Біг дітей» Барбари Отт батько виходить на боксерський ринг, аби заробити грошей, щоб бути ближчим до своїх трьох дітей, яких може втратити після розлучення.

В ізраїльській картині «Смерть кіно та мого батька» Дані Розенберґа переплетена історія створення фільму та помирання батька кінорежисера, який той фільм творить. У цій доволі примхливо організованій картині неможливо відрізнити уяву від реальності, проте можна побачити правдиву близькість батька та сина.

У польсько-німецькому фільмі «Смак Фо» Маріки Бобрік ми бачимо стосунки батька та дев’ятилітньої доньки, які долають родинну кризу після смерті дружини та матері. Ситуація ускладняється тим, що він — в’єтнамський емігрант у Польщі, який уперто тримається своєї культури і традицій, а вона — народжена від шлюбу з місцевою напівкровка, яка відчуває себе радше полькою, ніж в’єтнамкою.

Історія двох подруг із корінного народу інну в канадському фільмі «Твій хід» режисерки Міріам Верро демонструє нам два життєві сценарії, які можливі для мешканки резервації. Традиційний — коли ти народжуєш дітей і залишаєшся на місці, й емансипований — коли ти виходиш у широкий світ і досягаєш успіху в інший спосіб, який можна назвати нетрадиційним.

Зрештою, нестандартні родини в конкурсі були представлені двома фільмами: данською «Цілковито нормальною родиною» режисерки Малу Рейманн та картиною «Двоє» режисера Філіппо Менеґетті, яка була знята спільно Францією, Бельгією та Люксембургом.

У першій ідеться про батька, який одного дня заявив своїм близьким, що змінює стать, і це стало несподіванкою для двох його доньок, одна з яких цю звістку сприйняла дуже боляче. Цей доволі ненав’язливий фільм демонструє нам не тільки готовність сучасної західноєвропейської сім’ї до всіляких трансформацій її членів, але й показує нам чисельну родину, яка не виявляє жодної ворожості до подібних змін і все ще здатна збиратися за одним столом для спільних святкувань.

«Двоє» — фільм драматичніший, бо в ньому йдеться про двох дуже дорослих франкомовних лесбійок, які мали намір перебратися до Рима, щоб там доживати віку. Проте вони не знають, як цю звістку повідомити родичам, які не здогадуються про їхні стосунки. Зрештою, правда стає очевидною, і все закінчується не так, як мріялось подругам.

Українська альтернатива

Якщо подивитися на сучасне вітчизняне кіно з точки зору заявленої проблематики, то оповідь про українську родину ми частіше відшукаємо в неігрових, ніж ігрових стрічках. Причому ми знайдемо багато неконвенційних, нетипових сімей.

На думку одразу спадають кілька стрічок такого типу. Насамперед картина Валентина Васяновича «Присмерк» (2014), яка веде мову про сина та матір, вражених однією недугою, які живуть у віддаленому селі й турбуються одне про одного. Позбавлений авторського втручання, цей фільм є однією з найзворушливіших та найлюдяніших оповідей про українську родину за всю історію нашого кіно. Життєва сила героїв цього фільму здається непереможною.

Драматичними та дуже виразними є «Домашні ігри» (2017) Аліси Коваленко, який розповідає про футболістку Аліну Шилову, яка виросла в дуже непростій родині й після смерті матері взяла під свою опіку молодших брата й сестру. Ця картина загалом торкається багатьох інших тем — починаючи від стану українського жіночого футболу й закінчуючи темою нестандартної сексуальності, проте саме сім’я, її виживання, виходять на перший план.

Два роки тому Вадим Ільков зафільмував стрічку «Тато — мамин брат», у якій ідеться про відомого київського художника та музиканта Анатолія Бєлова та його опікунство над донькою сестри, яка страждає на психічний розлад. У фільмі маргінальність і контркультурність героя тільки підкреслює безальтернативність родини, яка потрібна маленькій дівчинці.

Російсько-українська війна дала нам кілька непересічних і доволі драматичних чи навіть трагічних історії про сім’ї, яких ця війна торкнулася безпосередньо. Свіжим прикладом тут є картина Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин». Фільм розповідає про родину з Красногорівки, яка не просто не покинула місце бойових дій, проте знайшла в собі сили зняти про це стрічку.

Важливою стала тема полонених українських солдатів, живих чи згодом загиблих, чиєю долею опікуються їхні рідні. Як приклад нового фільму варто назвати стрічку «Бєс» Єгора Трояновського, яка братиме участь у конкурсі Одеського кінофестивалю. Над повнометражним фільмом про матір убитого Моторолою Героя України Ігоря Брановицького Ніну працює режисерка Жанна Довгич.

У царині ігрового повнометражного кіно в останні роки можна бачити принаймні дві тенденції. Перша стосується комерційного кіно — насамперед комедій. Найзнаменитішою українською кіносім’єю останніх років стали Середюки з фільму «Скажене весілля». Тут зібрані розмаїті медійні стереотипи про українство, які нещадно висміюються авторами. Сам сюжет цього фільму — штучно сконструйований і не має стосунку до хоч якоїсь реальності. І включення до родини чорношкірого француза тільки підкреслює надуманість цієї історії.

Проте є й інші фільми. Стрічка Валентина Васяновича «Креденц» (2013) веде мову про непрості стосунки всередині російсько-української родин зі Львова. Перед нами стрічка, чий конфлікт взято з реальності і в реальності не подолано дотепер.

Кризу традиційної української родини можна бачити у фільмі Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці» (2016), де ця криза виникає на тлі економічних викликів нового часу. Зрештою, фінансові проблеми тільки підкреслюють загальну відчуженість, яка панує в родині та яку годі повернути до норми.

Інший приклад ми знаходимо в картині Нарімана Алієва «Додому» (2019), в якій ідеться про стосунки між батьком та сином у кримськотатарській родині, які подаються на тлі російсько-української війни. Ця картина — фактично перша в українському кіно оповідь про кримських татар, їхні цінності, сучасні виклики, які стоять перед їхніми сім’ями. Фільм дуже драматичний і повернення додому тут означає не тільки повернення на рідну землю, до сім’ї, але й повернення до релігії і традицій.

Фільм Антоніо Лукіча «Мої думки тихі» (2019) демонструє стосунки сина та матері, які перебувають у пошуку своєрідної формули щастя, яку, зрештою, знаходять кожен у свій спосіб. Фільм Лукіча вміло сконструйовано, тут багато універсального і водночас локального гумору, проте родинні цінності тут також опиняються на першому місці.

Ці поодинокі українські ігрові картини, хочеться сподіватися, надихнуть наших кінематографістів на створення інших фільмів, у яких ми побачимо більше заглиблення в локальні теми, у традиційну чи нетрадиційну сексуальність, які демонструватимуться через українську родину.

Повертаючись до фільмів основного конкурсу цьогорічної «Молодості», можна сказати, що загальний рівень дебютних фільмів тут надзвичайно високий. Кожен фільм вибудований у такий спосіб, аби, розповідаючи приватну історію, торкатися ширших тем, робити своєрідний зріз епохи та місця перебування персонажа. Ці фільми запам’ятовуються і своїми сюжетами, і персонажами, й атмосферою. Парадокс у тому, що, виконуючи важливі суспільні функції, вони залишаються самодостатніми творами мистецтва. Фактично це єдине, чого сьогодні не вистачає українському кіно для повноцінного функціонування.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4083
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду