Почнімо з початку: назва фільму є некоректною, бо минув лише рік від виборів, а час президентства відлічується від моменту інавгурації.

А ще ситуація, коли майже всі канали показують один і той самий фільм про президента, є дуже незвичною як для українського телепростору. Були інтерв'ю Петра Порошенка, які показували кілька каналів, але щоб документальний фільм? Та й ті інтерв'ю, навіть із гарячих питань, а не «про все», викликали потужну критику — й саме через чинник «я тобі поперемикаю».

А тепер про враження. Рік тому чимало українців проголосували за Володимира Зеленського як не просто за нове обличчя, а як за позасистемного кандидата. Після невдалого президентства Віктора Ющенка та напівневдалого Петра Порошенка українці зневірилися, що трансформувати політичну систему може хтось ізсередини. Широка відомість та позірна позасистемність — оце й були виборчі козирі Зеленського.

2014 року в ранзі такого самого позірно позасистемного кандидата переміг і Петро Порошенко — в першому ж турі, тобто з результатом, який був кращим за результат Зеленського у 2019-му. Порошенка тоді сприймали майже так само, як п'ять років по тому Зеленського — як людину, не пов'язану з набридлими старими політичними силами. (А процес прискореного формування БПП дуже нагадував процес формування «Слуги народу» через п'ять років.)

Змінити систему Порошенко не зміг (не захотів), і цього разу виборці проголосували вже за кандидата, якого вважали зовсім уже позасистемним.

Спочатку Володимир Зеленський щосили демонстрував, що він — не такий, як його попередники. «Я такий, як і всі ви; я — один із вас», — саме такий імідж він для себе плекав і саме так публічно поводився.

Але великою мірою саме так поводився й Порошенко після обрання: він — не такий, як усі попередники, він — демократичний у комунікації, він — «один із нас», а не «над нами». Так було спочатку. Але що більше минав час, то менше залишалося публічних жестів «такого, як ви всі», й то більше Порошенко виглядав типовим пострадянським «батьком народу», аж поки в останній рік свого президентства не забронзовів остаточно.

Й от минув рік після перемоги Зеленського. І де поділася не лише публічна їзда велосипедом, а куди поділися інші демократичні жести? Навіть при тому, що коли в Порошенка ці демократичні жести виглядали джентльменськими, то в Зеленського — відверто панібратськими; демократичність іміджу Порошенка була розрахованою на культурний прошарок, демократичність Зеленського — на «хлопців із нашого двору». Та швидкість публічного забронзовіння, здається, є вищою, ніж була в Порошенка.

А тепер згадаймо, які публічні дії Порошенка стали першими, що істотно підточили його імідж? Це — обіцянки, причому конкретні, з конкретними термінами виконання — обіцянки того, що залежало не лише від Порошенка, а то й більшою мірою не від нього.

Обіцянки завершити війну й повернути окуповані території Донбасу в конкретний термін так і залишилися обіцянками. Обіцянки безвізу, Томосу — Порошенко кілька разів називав конкретні дати й кілька разів переносив, бо до обіцяних дат не виходило.

Існував легкий порятунок — тут само публічно визнати, що не склалося, й пояснити, чому до обіцяної дати не сталося, що стало на заваді. Визнати свої помилки, одне слово. Але визнавати помилки Порошенко не любив — із цього, власне, й почався процес його забронзовіння.

А що тепер робить Зеленський? А рівнісінько те саме, тільки з більшим розмахом. Пообіцяв завершити війну, назвавши абсолютно нереальні терміни. Не вийшло — й не могло вийти, якщо тільки не капітулювати. Тепер він знову називає терміни — до кінця своєї каденції. Ну, а коли не вийде? Здатися, піти на будь-які безумства, аби лише «закінчити», неважливо, як і з яким результатом? А чи президент не розуміє, що таким чином сам провокує недовіру до себе?

Усе ж таки, після року президентства хотілося б почути більше звітів про виконане — хай не епохального масштабу, але все ж. Без замовчувань і пересмикувань. Про щось завершене, а не «процес пішов». Про що завгодно — тільки не про обіцянки. Й не абстрактні «робимо, будуємо».

Так, звіти про виконане й досягнуте у фільмі були. Їх детально розібрав у своїй статті Ярослав Зубченко: чимало з досягнень — зокрема, ухвалення законів про імпічмент та депутатську недоторканність — насправді з розряду «так, але». А от аналітики VoxUrraine знайшли у звітах Зеленського чотири маніпуляції й два перебільшення, а одне з тверджень залишили без вердикту, бо воно містило неправильне тлумачення президентом і його нерозуміння функцій та повноважень різних правоохоронних органів.

Отже, досягнення. Нова Верховна Рада (всі цитати, щоби не на слух — звідси): «В Україні ще не було такої молодої за віком Верховної Ради, ментально вона інша, особливо ця партія — “Слуга народу”». Розпуск старого скликання ВР — це, безумовно, заслуга президента. Втім, така, яка передбачала одномоментну рішучу дію, а не копітку роботу. Що ж до обрання саме такого складу, то це заслуга виборців, а не президента. Про ментальну іншість — насправді ментально фракція «Слуга народу» дуже строката. Середній вік депутатів — це не добре й не погано, просто статистика, суто кількісний показник.

Ухвалення закону про ринок землі. Власне, офіційно це є заслугою зовсім не президента, а Верховної Ради. Тобто так, як це було сказано, виглядає, що або Зеленський не розуміє ідеї незалежності гілок влади — що є фундаментом демократичного державного устрою — й не відокремлює себе як президента від парламенту, або ж він зізнається в тиску на ВР. Законів про імпічмент та депутатську недоторканність це стосується тією самою мірою.

Звільнення заручників, кілька етапів — це безумовна заслуга, тут немає чого додати — принаймні, на підставі наявної інформації. А от відновлення нормандського процесу... З одного боку, так, безумовно, але з іншого — це теж процес, а не результат. І якщо успіх, то дуже проміжний: нормандський процес є лише засобом, який так і не посунув наближення до мети. Та й тривожних сигналів про ймовірність порушення червоних ліній надходило вже чимало.

«Всі світові лідери знають точно, і вони дуже мене підтримують», — це вони самі сказали, й підтримують саме Зеленського, а не Україну? Окей — а на що конкретне ця підтримка перетворюється?

«З Америкою у нас зараз, мені здається… ми стали дуже відомою країною. Зараз Україну знає кожен американець», — ну-у, оце так досягнення, круто!

«Тут треба, по-перше, розібратися нашим громадянам, чого вони хочуть. Тому що частина громадян каже — де посадки? Я дійсно цього дуже хочу — і це буде. Але коли я починаю з наших правоохоронців комусь дзвонити і казати — де результат? Інша частина громадян починає говорити — ти президент, це не твої повноваження, ви не можете до себе кликати правоохоронців... Але щотижня викликати їх і казати — де результат?» Тут президент ступив на дуже слизьку стежку. Бо коли вимагати кількість «посадок» — правоохоронні органи й даватимуть кількість «посадок», от тільки чи не будуть це «посадки» заради «посадок»? Даруйте, в нашій історії таке вже було... А наші громадяни (це так, до відома президента) давно розібралися, чого вони хочуть — не ГУЛАГу, а припинення «елітної» злочинності.

І все ж, про досягнення включно з недодосягеннями була явна меншість президентських тез. Що ж до безлічі «зробимо, збудуємо», то особливої пікантності ситуації додає пандемія коронавірусу, коли економіка всього світу летить шкереберть і ніякого конкретного «збудуємо от стільки, збільшимо от на стільки» не може бути в принципі, бо ніхто не може нічого точно спрогнозувати — повний нуль вихідних даних.

Як і всі попередники, Зеленський не вміє визнавати помилки. Порошенко зрозумів шкідливість такої позиції лише перед другим туром виборів. Надто пізно. А, поміж іншим, вміння визнавати помилки — «я не бог, я такий, як і ви» — є однією з базових речей для іміджу «свого хлопця». Без неї цей імідж перетворюється на фальш. І якщо для всіх його попередників прагнення виглядати непогрішимими лише викликало єхидну посмішку, то для Зеленського це іміджева катастрофа.

Втім, одну помилку Зеленський визнав, хоч і ту непрямо — кадрову: «Будемо ми це робити до того моменту, поки не зробимо ідеальний уряд». А хто буде вимірювати міру ідеальності? Та й не потрібен нам «ідеальний» уряд, потрібен хороший. І так і не зрозуміло, чим не догодив уряд Гончарука. А Зеленський не сказав. Зниження обсягів промислового виробництва? То під час реформ процеси взагалі розвиваються не лінійно, а зі спадами та підйомами. А ще промисловість у нас — сировинна, то, може, тут був свій плюс? А які чинники призвели до зниження обсягів промислового виробництва? А навіщо через зниження показників промисловості відправляти у відставку міністрів закордонних справ, оборони, охорони здоров'я?

Отут ми бачимо прямі аналогії з іншим «традиційним» політиком — Юлією Тимошенко. Бо це в неї «кадри вирішують усе», це в неї «знімемо цих, поставимо отих — і все запрацює», це вона визнає єдиний спосіб розв'язання проблем» — кадровий. І це вона визнає помилки лише у призначенні на посади «не тих».

А тим часом, якщо в пошуках ідеального уряду постаті міністрів мерехтітимуть, мов у калейдоскопі, справи ніколи не зрушать із місця, бо ніхто не встигатиме нічого реформувати. Та й на посади міністрів у підсумку йтимуть не реформатори, а авантюристи та шукачі теплих, дохідних місць, причому щоби ці місця давали велетенські гроші швидко, поки не зняли з посади. І тоді розквітне така корупція, що ніякі «посадки» не допоможуть.

Що ж до фільму в цілому, то результат виявився цілковито протилежним до намірів. Бо наміри були — показати, що Володимир Зеленський хай і не надто компетентний, але мислить по-новому. А в результаті його змальовано як просто некомпетентного й зовсім не «по-новому».