Презентований у Національному центрі «Український дім» серіал відомого театрального та музичного діяча Сергія Проскурні являє собою мистецький проект про світ тільки з Україною в центрі. З давніх-давен Україна з’являлася в історії окремими згадками та подіями, просто про це мало хто знає, а це образливо. Наприклад, одна з найдавніших знахідок щодо прадавніх людей розташована саме в Україні, поблизу селища Мезин у Чернігівській області — «Стоянка мисливців на мамутів», що належить до пізнього палеоліту, 18 тисяч років до н. е. А в Межиріч Черкаської області було знайдено першу відому у світі колекцію давніх музичних інструментів. Таких «перших» чи просто значних знахідок — на кшталт «першого меандру» — в Україні чимало. Саме тому минулого року проект, що розлого представляє все це з паралелями світовими, виграв конкурсний відбір кінопроектів патріотичного спрямування Міністерства культури.

Сергій Проскурня розповідає про проект: «Відчув неймовірну радість та гордість, коли побачив в експозиції Британського музею в Лондоні напис “артефакти з Києва”. Але це, уявіть, лишень в одному музеї з усіх десяти країн, в яких ми фільмували! Найчастіше бачили геолокації та підписи “Russia”, хоча артефакти були періоду Київської Русі. Чи хоче світ знати, хто ми? На це питання доведеться відповісти нам самим. Наш фільм — одна зі спроб говорити про власну історію в контексті історії світової».

Проект був задуманий Проскурнею ще 2003 року, але почав зніматися тільки після виграного конкурсу Мінкульту, а точніше в січні 2019 року. Зйомки тривали 180 знімальних днів, із яких були й павільйонні, й зимові. Завершилося все в акурат перед прем’єрою, 6 грудня.

Первинними розробниками історій були Катерина Городнича й Олексій Зотиков, які прописували «парадоксальні» сюжети. Наприклад, у серіалі є історія про трипільців, що жили на нашій території за 6 тисяч років до нас і будували міста на 3 тисячі будинків, або про сарматів, що влилися в історію Риму і стали рицарями круглого столу, або про винайдення пива і, можливо, колеса. Та це все — не тільки міфи. Вони перемішані в серіалі з легендами й чіткою інформацією, продемонстрованою, власне, артефактами з музеїв світу, а знімальна група побувала у Швеції та Норвегії, Данії та Туреччині, Польщі й Австрії, Італії та Греції, Франції та Великій Британії.

Провідником глядача слугує актриса Валерія Петрук, вона є і в кадрі, і голосом за кадром. Починаючи свій шлях від Києва, вона їде велосипедом, машиною, електричкою, на коні, сама засіває поле, руками ліпить тарілку на гончарному колі чи пече хліб у печі, ходить музеями та опускається з аквалангом під воду. Серіал пропонує досить насичений локаційний раут, і око радіє від зміни місць, красивих зйомок і динамічності перебігу подій. Причому події відбуваються не обов’язково лінійно. Валерія може опинитися в «давньому минулому» й одразу в сучасних Афінах, Парижі або Реймсі. Ось вона під Києвом у Пироговому творить із глини, а ось бавиться у варшавському Центрі науки Коперніка, зараз знаходить «Енеїду» Котляревського з ілюстраціями Базилевича на дні Радонового озера, а за 5 хвилин вона з тією ж книжкою випірнає з вод Егейського моря попід Афінами. І все, де б це не було — у Британському музеї Лондона чи в церкві Святого Олафа в Тронхеймі, на вулицях Копенгагена чи в стамбульській школі наложниць, — зроблено винахідливо й бурхливо, візуально натхненно, ніби оператору розв’язали руки і дозволили нарешті знімати так, як він того хоче.

За цю експресію й натхнення треба сказати «дякую» головному оператору «України всесвітньої», Олегу Авілову, що собаку з‘їв (і не одну) на пересувних зйомках, займаючись, зокрема, відомим телевізійним шоу «Орел та решка». «Україна всесвітня» вийшла разюче яскравою, різноманітно поданою за допомогою найширшої технічної палітри — тут літають коптери, знімають кранами, кадри швидкі або тягучі, надземні або підводні, в будинках, на дорогах, в павільйонах, з використанням візуальних та комп’ютерних спецефектів, з анімацією та елементами відтворення. Технічно-прикладний елемент фільму взагалі надзвичайний. Творці не просто показують і розказують про те, що було чи є, але й самі творять, як ту тарілку, чи хату будують, працюють на ткацьких верстатах, варять кашу, палять ватру, танцюють навколо неї чи співають за кухлем пива.

Постановка Олексія Обертинського та костюми Віталія Зеленського — це ще дві відмінності й козири серіалу. Тобто ми маємо не просто документально-мандрівний матеріал. Точніше зовсім не простий. Окрім Валерії Петрук історію супроводжують п’ять чоловіків, часом візуалізуючи її в прямому сенсі. У вигляді байкерів вони їдуть із Києва, де почався шлях Валерії світом, потім вони «перевтілюються» в обмальованих ритуальними знаками наших прадавніх пращурів, витанцьовуючи з кістками навколо багаття, будують хату з глини в Легедзено, плавають у Радоновому озері, миють коней у Фрумушика Нова або гребуть на чайці у вигляді козаків.

Це разом утворює дуже кінематографічний документальний серіал, що доволі сильно відрізняється від подібних за форматом продуктів. Насправді, тут інформація не є основною частиною — наративу значно менше, ніж у звичайних туристичних чи історичних програмах на кшталт передач National Geographic. На перший план виходить натура, картинка, візія. Це все так красиво, що дух перехоплює, і від панорамних зйомок із висоти пташиного польоту, і від предметного й дуже детального розбору якогось механізму в музеї, чи предметів побуту, чи коштовностей. Швидкий і майстерний монтаж, де поєднуються постановочні сцени у студії з розкладеним на окремі фази сцени з натури, цілком заслуговує на відзнаку національною премією «Телетріумф».

А музика — взагалі на кілька премій одразу. Бо саме музичне оформлення композитора Івана Небесного створює найголовніший елемент, поєднуючи все в одне гармонійне ціле. Багата на обертони, різноманітна, гнучко рухаючись в електронній амплітуді від алегро до адажіо, вона правильно звуковими засобами підкреслює екранне дійство, ба навіть перебирає на себе емоційний захват глядача, перетворюючи його, таким чином, вже на слухача. Те, що часом вловлюєш схожі звуки та елементи з робіт Ганса Ціммера для фільмів Крістофера Нолана, не є аж такою провиною, може навіть навпаки — наслідування великих схвалюється, а в сполученні з нашими фільмами може виявитися додатковою заохочувальною темою для молодих глядачів, добре обізнаних саме в сучасних американських кінотворах.

У цілому ми побачили незвичний, але дуже красивий доксеріал, де художня частина навмисно превалює над інформативною, даючи глядачеві більше роздивитися і захопитися картинкою, ніж почути і запам’ятати факти. Задоволення естетично тут стоїть на першому місці, ніби підказуючи, що життя — це відчуття і їх максимальне розкриття, а не втовкмачування сухих цифр, не прив’язаних до того, що не можна помацати, понюхати, побачити, почути чи відчути на смак. Серіал більше про живе українське. І це головний меседж.