21 листопада в прокат вийшов фільм режисера і сценариста Олександра Жовни «Історія Лізи», знятий за підтримки Держкіно та Міністерства культури України. Це екранізація книжки самого режисера про дівчинку із синдромом Дауна, і її не треба плутати з «Історією Лізі» Стівена Кінга, любителя оповідати страшні історії про дитячі та юнацькі проблеми, що часом закінчуються загальною м’ясорубкою, на кшталт «Керрі». Хоча «Історія Лізи» має у фіналі дещо спільне з «Керрі» – без нормальності, але й без паранормальності.

Утім, більш цікавий інший збіг. До останнього часу в кінотеатрах ішла американська стрічка «Арахісовий сокіл» Тайлера Нілсена і Майка Шварца на ту ж інклюзивну тему. Два фільми показують діаметральну різницю в рівні ставлення до людей із синдромом Тернера чи Дауна.

Дивовижно, але в обох фільмах є навіть однакові сюжетні лінії й однакові (буквально!) сцени, тільки з різним емоційним і логічним результатом. В «Арахісовому соколі» так само показано інтернат для людей з особливими потребами, як і в «Історії Лізи»; герой утікає (або двох героїв хитро забирають) з нього; в обох фільмах хлопцю із синдромом Дауна дають постріляти з мисливської рушниці і так само виникає момент, коли лунає образливе визначення «дурник». Тільки в американському кіно героя переконують у тому, що він не є поганим – просто «деякі речі ти робити не можеш». А в українському – місцеві хлопці намагаються «довести» герою, що він справді ідіот, і вчителька, яка казала йому зворотне, така ж дурепа.

Звісно, не варто порівнювати зовнішній і внутрішній вигляд інтернату в Америці і в Україні – з економічних причин це не до порівняння, як і економіки двох наших країн. Варто робити висновок, скажімо, на основі сцени рятування героя: в «Арахісовому соколі» за ним кидаються у воду, а в «Історії Лізи» троє хлопців просто втікають. Не кажучи вже про те, що там, за океаном, хочуть напевно-невиліковно-хворого повернути до інтернату, щоб допомогти-обігріти-нагодувати, а тут, у нас – хочуть повернути, аби за втечу підстригти наголо, перевести у відділ для літніх і навіки закрити в чотирьох стінах, гірше, ніж у в’язниці – бо без можливості коли-небудь вийти.

Й «Історія Лізи» ніяким чином не гіпертрофована – Олександр Жовна досконало володіє темою, вже понад 20 років працюючи з «дітьми сонця» в інтернаті. Про них він написав уже не один твір, й «Історія Лізи» починалася як кіносценарій для Романа Балаяна, потім переросла в самостійну книжку, а тепер і у фільм, знятий вже самим автором.

Загалом, ми маємо стрічку-флешбек: на початку «сонячна» Ліза (Мар’яна Ахрарова) каже в камеру, що має історію, але оскільки є хворою і не зможе добре її розповісти, доручає це зробити вчительці. І під монолог учительки глядач переходить уже на іншу дівчину, Лялю (Дарина Творонович), сестру Лізи, на вигляд цілком здорову, навіть красиву, просто трохи дивну. Під час перегляду фільму в кінотеатрі вона починає вголос сперечатися з побаченим, мовляв, Петрарка не мав стосунків з Беатріче, і все насправді було так і так; потім вона знайомиться з Андрієм (Микола Перестюк), сусідом по кінозалу, що виявляється її сусідом і в під’їзді, йде до нього до дому на каву... і починає з ним жити.

... Крім сюжету, дивують і безкінечні «криві» деталі, що не складаються в пазл і ріжуть око, вухо та здоровий глузд навпіл. Тут україномовні промови героїв не потрапляють у ліпсинг, бо очевидним є дуже неякісний дубляж, а оригінальною доріжкою, певно, була російська. Герої говорять недоречно високопарно – то про смерть, то про Нобелівську премію, то про пізнання і розум людини, що, на думку героя, є значно важливішим за кохання. Персонаж Андрія виглядає як «ботан», хоча чомусь у нього пробите вухо під кульчик, немислимий у «ботанів». Ляля йде на концерт в одному платті, а повертається – в іншому. «Дощ» починається, коли світить сонце. Міліціонер не п’яний після пляшки горілки і говорить чітко та змістовно... І лише двоє «сонячних дітей», Ліза та її коханий друг Коля (Владислав Погребний) – показують безперервне і непідробне життя, бо не грали вони, а були собою, просто виголошуючи завчені слова.

Хоча в цьому – в життєдайності сцен з людьми, які по-своєму сприймають життя, – виявляється якась зла іронія, сарказм над нашим життям, навіть справжнє знущання, цілком виправдане через ставлення суспільства до «дітей сонця». Їх відірваність від реальності й певну ефірність підкреслює православний духовний спів, що спочатку виконують у кадрі, на концерті, а згодом він переходить у закадровий, щемливий і прекрасний саундтрек. Можливо, це підкреслено так само грубо, як і все у фільмі, але після завершення показу починає здаватися правильним такий от підхід, адекватний неадекватності.

Своєю формою, зроблений, здається, по-дитячому, з професіоналізмом неофіта, але емоційністю адепта, «Історія Лізи» виступає наявним оксюмороном – впевненою калічкою. Як екран у кінотеатрі на початку фільму: їх два, з двох сторін залу, а глядачі сидять обличчям один до одного. Хто здатен це зрозуміти? Тільки такий юродивий, як персонаж Чарлі Чапліна, кадри з яким постійно блимають у фільмі. І кадри не абиякі, а з геніальної стрічки «Вогні великого міста», де герой Чарлі бачить на вулиці сліпу продавчиню квітів, закохується в неї і забирає з вулиці, врешті, правдами і неправдами, допомагаючи повернути зір. Саме на цей фільм Ляля приводить Андрія, саме в тло цього фільму «інтегрує» себе з ним (це майстерно втілено за допомогою спецефекту), а у фіналі Ліза робить те саме, «запрошуючи» вже свою вчительку.

Попри технічний колапс фільму і сюжетну жорсткість, його романтичність і чуйність у поєднанні з інклюзивною темою, парадоксально роблять «Історію Лізи» важливою та гучною. Без намагання говорити про «сонячних дітей», без порушення теми і примушування дивитися незручне кіно, нехай і погано виконане, неможливо буде зрушити глибу цинізму з мертвої точки. Певно, цю важливість цілком усвідомлювали і баєри з американської телемережі НВО, які купили фільм для 15 європейських територій і зроблять прем’єру навесні 2020 року. І запрошення фільму на кінофестиваль у Калькутті теж, певно, не було випадковим. У фільмі можна щось знайти.

На фото: Олександр Жовна та Мар’яна Ахрарова, фото надано знімальною групою