В обмежений український прокат вийшов повнометражний неігровий дебют режисерки Надії Парфан – фільм «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Стрічка є почасти іронічним, почасти відстороненим поглядом на сучасних франківських державних постачальників тепла, які поєднують у своєму житті та діяльності старі радянські способи господарювання і дозвілля з новою епохою. Зрештою, у картині ці нові часи представлені хіба сучасною риторикою української влади та мобільними телефонами застарілих моделей, якими користуються комунальники. Усе інше у цьому фільмі – давно знайома рутина, з якою майже кожному з нас доводиться мати справу чи не щодня.

Сюжет фільму – ледь окреслений і він обертається довкола керівника первинної профспілкової організації теплокомуненерно Івана Васильовича, який перебуває на посаді уже п'ятнадцять років. Івана Васильовича не титрують, не беруть у нього інтерв’ю, не розповідають про нього за кадром, відтак ми нічого не дізнаємося ні про його обов’язки, ні про його життєвий та трудовий шлях, ні про роль профспілки на підприємстві, так само, до слова, нам не розкажуть історії Івано-Франківського теплокомуненерго і не введуть у курс справ щодо його сьогодення. Про останнє у фільмі присутні окремі натяки, з яких зрозуміло, що стан справ не дуже веселий через недостатнє фінансування підприємства державою.

Одним словом, картина «Співає Івано-Фраківськтеплокеомуненерго» не про комунальне підприємство. Вона начебто про хор «Чорнобривці» цього підприємства, яким, власне, й опікується Іван Васильович – він також співає в цьому хорі басом. Проте і про хор ми нічого не дізнаємося: коли він був створений і ким, які має традиції, яким є його репертуар, як той хор та його репертуар змінювалися з часом? На ці запитання відповідей немає у фільмі, про це охочі мають дізнаватися факультативно. Якщо ж фільм не містить інформації (або містить дуже малу її кількість) ні про телокомуненерго, ні про хор «Чорнобривці» при ньому, ні навіть про начебто головного героя – голову профспілки Івана Васильовича, тоді про що він?

Відповісти на це запитання буде нелегко, оскільки автори картини ніяк не допомагають нам розв’язати цей ребус. Можна сказати, що він про занепад певної системи господарювання, яка подається через загальний бекграунд – постійні проблеми з фінансуванням підприємства, аварії, конфлікти зі споживачами тепла, які скаржаться на якісь послуг. Цьому сприяє навіть вік більшості героїв фільму – перед нами люди пенсійного чи передпенсійного віку, яким, схоже, більше нікуди податися. Проте всі ці речі присутні як неявні натяки, яких можна вгледіти, а можна і пропустити. Нема у фільмі і якихось яскравих портретів людей, які там працюють, навіть Іван Васильович представлений через дуже скромні подробиці.

Складається враження, що автори фільму свідомо уникали всього, щоб хоч якось робило їхній фільм наближеним до реальності в її історичному, соціальному чи якомусь іншому предметному прояві. Вони робили свій фільм, віддаляючись і від звичайної аудиторії, яка не втаємничена у процеси, що відбуваються у фільмі, і від аудиторії, яка знає про ці процеси більше за звичайного глядача.

Відтак на перший план тут виходить гола фактура – уривки з виступів та репетиції хору, фрагменти профспілкових зборів, сценки з майстерень, приватних помешкань і тому подібне. Уся ця фактура сама собі знайома кожному із нас (із певними регіональними варіаціями, звісно), проте вона просто фіксується як певна прикмета часу, яка немає ні власної історії, ні якогось зрозумілого сьогодення. Разом вони створюють ледь відчутну поліфонію, яка, однак, не має провідної теми. Ймовірно, подібного типу фільми мають у першу чергу історичну цінність і їхнє значення зростатиме з часом, разом з неухильним руйнуванням показаної фактури – люди помиратимуть, хор оновлятиметься, комунальна галузь змінюватиметься, проте фільм залишатиметься незмінним, як пам’ятник.

Подібного типу кіно в Україні фільмується дедалі частіше, оскільки країна перебуває у стані трансформації – від радянських форм життя до невідомих нових, проте ця трансформація здійснюється вкрай повільно, так що здається ніби ніякого руху немає взагалі.

Подібні фільми почали зніматися ще від початку нульових і як приклад, можна загадати картину Юрія Терещенка «Вічний хрест» (2002), яка була присвячена кільком українським кінематографістам старшого покоління, які переживають не найкращі свої часи через низку обставин, здебільшого об’єктивного характеру. Тоді подібне кіно сприймалося насамперед як вияв шани окремим людям, чий внесок у культуру був безумовним; про смерть цілої галузі у фільмі також ішлося, проте радше побіжно, оскільки головні герої були цінними самі по собі, безвідносно до стану галузі. Зрештою, в кінематографі задіяно не так багато людей, як в інших галузях виробництва, і він не має такого вже великого значення для життя більшості людей, як ті самі теплокомуненерго. Теперішні фільми оповідають про руйнування самого середовища, у якому проживала радянська людина.

Варто згадати кілька картин останнього часу, які ведуть мову про щось схоже: «Заповідник Асканія» Андрія Литвиненка, «Історія Зимового саду» Семена Мозгового та «Панорама» Юрія Шилова. Кожен із цих фільмів має свою історію створення та свій предмет оповіді, проте всі вони, так чи інакше, оповідають історію кризи чи навіть занепаду того чи іншого підприємства. Більшість із цих підприємств були засновані або, як «Асканія», розцвіли за комуністів, проте в нових умовах їм або важко виконувати свої звичні функції, або вони просто перестають існувати, як, наприклад, київський кінотеатр «Кінопанорама», про який ідеться в картині Юрія Шилова.

Звісно, занепад чи кризовий стан цих підприємств подається через цілком конкретних людей, які віддали цим підприємствам більшу частину свого життя. Вони майже невіддільні від них. У цьому читається правдива драма, пов’язана не тільки з особистою відданістю людини її робочому місцю, проте з певним радянським укладом, у якому твоє єдине робоче місце ставало твоєю долею не з твоєї волі, а через низку факторів, серед яких ключовими були прописка та відсутність альтернатив. Іншими словами на дно йде не тільки вся радянська інфраструктура, але й люди разом з нею.

Подібних фільмів багато і в інших кінематографіях колишніх радянських республік та колишнього соцтабору, бо практично в усіх країнах, які постали на руїнах СРСР (за винятком кількох авторитарних режимів) відбуваються одні й ті самі процеси руйнування радянського – і це зачіпає не тільки пам’ятники Леніну, проте й певний усталений спосіб життя, звичний мільйонам людей. Хтось одразу знаходить альтернативи, хтось не може дотепер визначитися з ними. Ставитися до подібних процесів можна по-різному – одні вбачають у них трагедію, інші – процес вивільнення від важкого комуністичного чи колоніального минулого, яке були силою накинуто тим самим мільйонам.

І тут дуже важливим є світовий контекст: оскільки на нашій планеті є безліч прикладів, коли примусово руйнувалися цілі галузі промисловості й сотні тисяч людей були змушені радикально змінювати своє життя. Під впливом економічних та політичних змін нелегко доводиться цілим регіонам, які нещадно трансформуються.

Тож український досвід потребує світового контексту, через який ми краще розумітимемо і самих себе, і світ навколо нас. Поки що українське неігрове кіно не співставляє внутрішні соціальні процеси зі світовими і навіть не намагається цього зробити. Ймовірно, подібне кіно ще попереду. Відтак наші фільми більше схожі на хроніки апокаліпсису, у яких персонажі залишаються наодинці із самими собою та рідним пеклом і навіть якось прагнуть звеселити себе, принаймні, заспівати.