16 жовтня в кінотеатрі «Жовтень» і 20 жовтня на 5-му каналі показувався повнометражний документальний фільм «Три Івани. Історія українців у Казахстані» режисерки Марини Ткачук.

Це чергова історія про тотальний жах, який в ХХ сторіччі принесла Україні російська-радянська влада, жах, за який досі ніхто не відповів, хоча мусить – тисячі і тисячі невинно загиблих, замучених - зниклих з життя голів, сердець, рук, готових до ймовірного творення. Не даремно фільм закінчується масовим укладанням квітів попід кількома новими меморіальними пам’ятниками на величезному кладовищі українців у Казахстані, бо саме сюди депортували 78 тисяч «неугодних», бандерівців, оунівців та «просто українців» із Західної України під час сумнозвісної операції «Захід» 1947 року. І саме ці українці розбудували місто Караганда до того, що, як зазначено у Вікіпедії, тепер воно є «... найбільшим промисловим, економічним і культурним центром Казахстану».

Марина Ткачук візуалізує історію масових страждань українців зі слів трьох 80-90-річних Іванів (Бойка, Карпінського, Мамчура), кількох нащадків депортованих і тамтешньої журналістки Катерини Кузнецової. Разом це відкриває приголомшливу правду: виявляється, не тільки кримських татар совіти депортували 1944 року. Адже більшість людей віри не ймуть, як українці опинилися в Казахстані і чому досі мешкають там.

«Три Івани» заглиблюються в цей сумний сюжет за допомогою Ігоря Окуня, молодого 29-річного хлопця, який народився в сім’ї українців там, у Казахстані, а у 18 років вирішив повернутися на історичну батьківщину і вже 11 років живе та працює в Києві. На прохання Марини він став таким собі провідником і разом зі знімальною групою полетів назад, до Нур-Султана, і далі до Караганди, центрального кола пекла для засланих, так званого Карлага, міста-тюрми, найбільшого табору з системи ГУЛАГу, через який пройшло понад 1 мільйон засуджених.

Перший герой фільму – Іван Бойко з Карпат. Його батька забрали до Німеччини ще під час Другої світової, а його самого – депортували в Казахстан після війни за те, що сестра пішла до бандерівців, що боролися і проти нацистів, і проти совітів. Разом з ним у вагони запакували як худобу жінок, дітей, старих, і тиждень везли без їжі до Казахстану. Багато дітей померло в дорозі. А скільки дітей померло по приїзді, ніхто і підрахувати зараз не в змозі. Прикметно, що, за свідченням свідків, більшість депортованих були саме діти і старші жінки, і значно менше було молодих чоловіків та жінок.

Одна з депортованих розказує, як тоді, їдучи взимку в потязі, кричала випадковим людям на поодиноких зупинках: «Киньте снігу, киньте снігу!» – бо ж і води не мала. А потім, у кінці «щасливої» мандрівки, їх усіх викинули на голому полі і сказали, що тепер вони житимуть тут. І люди копали землянки посеред безкрайого-простору-невідомо-де-і-не-відомо-чого, користуючись лишень пальцями та мисками, кинутими їм раніше для їжі... У перші два роки від хвороб, голоду й холоду померло понад 10 тисяч із масово депортованих українців.

Другий герой фільму – Іван Карпінський з Львівської області, засуджений за книжку, яку він тримав у руках, а книжка видалася НКВеСнику, що йшов вулицею навпроти нього, «пропагандою буржуазного націоналізму». Його заслали в Казахстан в один з таборів ГУЛАГу, де він працював із сотнями засуджених на каторжних роботах. Журналістка Катерина Кузнецова одна з перших почала в 1980-х роках про це писати і досі продовжує правозахисницьку працю, витягуючи на світло темні сторінки сатанинської діяльності радянської влади, з фактами в руках показуючи, чим завдячував СРСР своїй величі – труду мільйонів рабів, що безоплатно і безправно працювали на молох системи, і так само безконтрольно і безжалісно помирали, невідомі, серед казахських каменоломень, шахт і мідних рудників.

Дивно, але спочатку, тільки-но почалася Перебудова, в це не хотіли вірити – у самому Казахстані про це або не говорили, або не знали. І тільки журналістські публікації збурювали ситуацію, врешті доводячи її до кипіння і погідно-зверхнього вирішення на висотах утомленої бездушної влади.

Третій Іван – Мамчур, зі Львова, отримав 10 років таборів, будував Беломорканал, потім, уже в Казахстані – місто Жезказган, Мідна Гора. Тут була мережа радянських концтаборів з нелюдськими умовами. Нари – суцільні дошки, навіть без соломи. Камера – три на два метри. Загратоване віконце під стелею з прямокутним шматочком неба і рідкісним радісним явищем – горобчиком, що сідав на дашок. Без жодного промінчика світла карцер, де підлога була завжди мокрою і де ні сидіти, ні тим паче лежати неможливо, а сюди закривали на кілька діб, лише у позі навстоячки... І це не згадуючи про тиранію адміністрації, про тортури і вбивства, про підступи кримінальних елементів, проти яких гуртувалися засуджені українські націоналісти. Тож не дивно, що саме тут, під Жезказганом, в ГУЛАГсьому таборі 1954 року відбулося відоме Кенгірське повстання, очолюване політичними в’язнями на чолі з групою бандерівців, що в результаті призвело до паралічу цілого економічного району, а він давав СРСР 30% міді.

З тих часів минуло вже багато води. Та навряд чи це можливо забути. І точно забувати елементарно не варто. Попри це Іван Мамчук каже: «Я не нарікаю... Каждий несе свій хрест». Куди вже далі, куди більше, якщо існує така щира і така сильна християнська позиція, здатна утворювати, а не руйнувати.

«Вони заслуговують, щоби про них пам’ятали і щоб про них згадували» – це головна теза фільму, ледь не його теглайн. Саме для цього, власне, «Три Івани. Історія українців у Казахстані», і знімалися. Покладений на зйомки рік дав важливий інформаційний матеріал, без потреби оцінки його художньої якості – це кіно мало інші завдання, принаймні, поінформувати, дати матеріал про закопане під пластами історії. І, між іншим, зовсім не малого об’єму закопане, якщо зважити на те, що наразі в Казахстані проживає 300 тисяч українців, а це одна з найчисельніших наших діаспор у світі. Який бекграунд у цих тисяч людей, уявіть лишень!

Фото: Фейсбук