«Детектор медіа» вже публікував враження Андрія Кокотюхи від резонансного документального фільму російського журналіста Юрія Дудя про річницю теракту в Беслані. Нині публікуємо рецензію кінокритика Ігоря Грабовича.

Майже одночасно в Росії вийшли дві стрічки про події, які сталися в Беслані 1 вересня 2004 року, коли в середній школі N1 чеченські терористи захопили й майже три дні утримували більше тисячі заручників, серед яких більшість була дітьми. Ці фільми зняли Ксенія Собчак та Юрій Дудь. Обидва фільми отримали увагу в інтернеті, щоправда, реакція на них була неоднаковою: Собчак здебільшого критикували, причому доволі брутально, а Дудь отримав фактично всезагальне схвалення. Причин для критики фільму Собчак було кілька – власне неформатність самої її персони, яка більше асоціюється зі світським життям та скандальним інфотейнментом, ніж із серйозною журналістикою, та наявність у її фільмі путінських пропагандистів на кшталт Маргарити Сімонян.

І, справді, картина Ксенії Собчак «Беслан. День незнання» / «Беслан. День незнаний» на тлі фільму «Беслан. Пам’ятай» / «Беслан. Помни» Юрія Дудя виглядає максимально непереконливою. Причиною тут є сама авторка фільму, слабкість її як журналістки, кволість як ведучої, навіть закадрове начитування в її виконанні було недоречним.

Натомість фільм Дудя виглядав дуже й дуже переконливими і не тільки через постать самого журналіста, який був максимально впевненим у кадрі та поза ним, вів себе вільно й невимушено зі своїм співрозмовниками, проявляв співчуття, елементарну людяність із жертвами і водночас наполегливість і прискіпливість у спілкуванні з людьми, які мають стосунок до влади чи прийняття рішень. Сила фільму «Беслан. Пам’ятай» у самому підході до теми: журналіст одразу задає параметри розмови, яка зводиться до відповідей на кілька запитань. Навіщо Басаєву була ця спецоперація? Як терористи проїхали через блокпости? Що відбувалося у спортзалі? Як велися переговори? Чому російська влада приховувала кількість заручників? Чи могли врятувати життя заручників? Чому стався штурм? Хто врятував заручників? Чому Росія не веде переговорів з терористами? Через що заглухла допомога жертвам теракту? Як Беслан змінив Росію?.

За дужки цієї розмови виносяться філософські чи історіософські загальні питання про сутність російської держави та російської влади. Про такі речі навряд чи є сенс говорити в кадрі з різних причин, головна з яких та, що про російську державу й російську владу все й так зрозуміло і з контексту самого фільму, і з прямих відповідей у кадрі експертів, які розслідували цю справу.

Якщо повертатися до запитань, то вони цілком правильні та логічні і стосуються більше здорового глузду, ніж чогось іншого. Справді: чому пропустили терористів? Чому не вели переговорів? Чому постійно брехали? Відповіді на ці запитання у фільмі знаходяться, причому на деякі з них є кілька варіантів відповіді, скажімо, про те, як терористи проникли в Беслан. Однак більшість відповідей співпадають у всіх співрозмовників Дудя. Чому не вели переговорів? Бо Росія не веде перемовин з терористами. Один з героїв фільму, Руслан Аушев, який пішов у захоплену школу і врятував 26 людей, називає такий принцип російської держави «красивим», проте цілком безперспективним з практичного боку, оскільки поки не знайдено способів знешкодити терористів без втрат серед заручників.

А що буде із заручниками в такій ситуації? Заручники, які опинилися в руках бойовиків, практично не мають шансів на порятунок, вони втратили конституційне право на життя. Тут усі співрозмовники приводять сумнозвісний вислів про «баб, которые еще нарожают», який актуальний у Росії уже яке століття поспіль. Зрозуміло, що така неощадливість щодо власних громадян лякає кожну нормальну людину, проте не відштовхує тих, хто хоч якось причетний до влади. І констатація того, що якщо ти в Росії став заручником, то держава тебе покине, – стає константою фільму, незаперечним свідченням російського варварства. Вочевидь, такою є ціна громадянства цієї держави й ціна самої держави, яка утримується силою.

При всіх дуже неприємних висновках для російської держави, перед нами аж ніяк не публіцистичний фільм. Це стосується в першу чергу риторики, яку використовує Дудь. Вона дуже далека від художніх узагальнень і взагалі від якихось художніх образів, метафор та інших тропів.

Ба більше, фільм Дудя видається дуже раціональним і навіть досконалим у своїй раціональності. У ньому немає нічого зайвого, і це стосується і словесного (сценарного) вирішення, і візуального складника. Фільм знято без надмірностей, просто, більшість кадрів функціональні й закликані ілюструвати слова героїв. Водночас його фільм позбавлений свідомо форсованої інтриги – Дудь не прагне сенсацій, він тільки нагадує про обставини трагедії п’ятнадцятирічної давнини, яку сьогодні прагне витіснити з пам’яті російська влада.

Тригодинний хронометраж дозволяє авторові фільму не тільки отримати відповіді на свої запитання, але й повноцінно представити своїх головних героїв, а ними є постраждалі в цьому теракті молоді люди, які не тільки зуміли вижити, проте намагаються повернутися до нормального існування настільки, наскільки це можливо. Ця частина фільму надзвичайно виразна і сповнена щирої зацікавленості автора життям своїх героїв. Водночас, даючи їм слово, Дудь також прагне залишатися в амплуа журналіста, у якого на першому плані – усе ж інформація, а на другому – усе інше.

Така цікавість, таке прагнення дійти до останніх відповідей на запитання робить його стрічку по-своєму новаторською. Після себе вона фактично залишає випалену землю, оскільки ти отримуєш багато відомостей, які не потребують істотних доповнень. Дудь правильно підібрав своїх героїв і правильно вибудував власний фільм. Тут є тільки дві групи персонажів – експерти, які знають, як усе було насправді впродовж 1-3 вересня 2004 року, бо вони проводили багаторічні розслідування, а дехто був безпосередньо на місці подій і навіть брав у них участь; і люди, які бачили ситуацію у школі зсередини, оскільки були заручниками. Ці дві різні оптики доповнюють одна одну і приводять до однакових висновків: звичайні громадяни в Росії завжди жертви, з якими ніхто ніколи рахуватися не буде.

Якщо ж глянути на стрічку Дудя в ширшому кіноконтексті, порівняти її з іншими неігровими картинами на схожу важливу суспільну тему, то одразу можна помітити те, чого в його фільмі немає. Можна порівняти, скажімо, з майже восьмигодинним мінісеріалом Езри Едельмана «О.Джей.: Зроблено в Америці» / «O.J.: Made in America» (2016). Фільм розповідає про справу знаменитого американського футболіста, який 1994 року начебто вбив свою дружину та її друга й уник покарання за цей злочин. Автори американського фільму подають життя та діяльність Сімпсона в широкому контексті американського життя, зокрема, у Лос-Анджелесі, деякі райони якого впродовж десятиліть роздирали конфлікти на расовому ґрунті. У цьому контексті стає зрозуміло, і хто такий Сімпсон, і як йому вдалося уникнути покарання за такий важкий злочин. Натомість у Дудя цього контексту немає, ймовірно, автор і не ставив перед собою такого завдання. Тому контекст доводиться шукати самому глядачеві, аби зрозуміти витоки конфліктів на Північному Кавказі – і за участю Росії, і без її участі.

Вочевидь, творення загального контексту, фільмування історично достовірної та широкої картини потребує більше часу та ресурсів, ніж було в автора стрічки «Беслан. Пам’ятай». Зрештою, це була б непроста розмова. Проте й наявний фільм викликав критику в російських пропагандистів, зокрема телеведучого Володимира Соловйова, який не обирав слів, характеризуючи і фільм Дудя, і його самого.

Річ тут, імовірно, у моторошній констатації того факту, що Росія у фільмі Дудя -- держава-злочинець. Гірша новина може бути в тому, що більшість росіян, схоже, це розуміють, проте іншого варіанту розвитку для своєї держави не бачать. Тому не хочуть чути навіть найменшої критики.