12:00
Вівторок, 10 Вересня 2019

Дудь чи держава Росія: хто й коли помилився в Беслані

Новий фільм Юрія Дудя — акцент на людські долі, без виявлення авторської позиції щодо оцінки дій російської влади.
Дудь чи держава Росія: хто й коли помилився в Беслані
Дудь чи держава Росія: хто й коли помилився в Беслані

Теракт у Беслані, Північна Осетія, відбувся 1 вересня 2004 року. До речі, за п'ять днів до отруєння кандидата у президенти України Віктора Ющенка. На моїй пам'яті Беслан тоді затьмарив цю новину. Й відтоді лишається чи не останньою російською трагедією, до якої українські громадяни мали тоді й мають досі щиру емпатію.

Незалежно від ставлення до Росії та Путіна. Який на той час нагулював президентський жирок. Але вже показав своє безжальне й байдуже ставлення до російського народу в історіях із загибеллю субмарини «Курськ» і терактом на московській Дубровці, відомим як «Норд-Ост». Усі три трагедії, й Беслан — не виняток, були топовими подіями в українських ЗМІ. П'ятнадцять років потому російський журналіст Юрій Дудь, якому на момент подій у Беслані було сімнадцять, вирішив зняти документальний фільм «Беслан / Пам'ятай» — чергове неформатне для авторської програми «ВДудь» полотно. Цього разу, на відміну від попередньої «Колими — батьківщини нашого страху», стрічку зроблено під дату — прем'єра відбулася 1 вересня, на п'ятнадцяті роковини найбільшої — це каже не лише Дудь, — трагедії в новітній російській історії.

Раніше інший, старший російський журналіст Леонід Парфьонов назвав теракт у Беслані найстрашнішим. Цим згадана стрічка «Беслан / Пам'ятаємо» перетворюється на непряме, бо локації різні, але все ж опосередковане продовження «Колими». Бо Беслан відтоді є ще однією батьківщиною великого російського страху. Тільки тут страх перед державою, яка не захищає, а вбиває. Під час штурму захопленої терористами школи загинуло 334 особи, з них 186 — діти. Велика частина з них прожила лише вісім років від дня народження.

Хто забув, коротко нагадаю обставини. Бойовики з Чечні, серед яких були жінки-смертниці, захопили під час шкільної лінійки більше тисячі заручників. Їх тримали у спортзалі, замінувавши входи й виходи та не випускаючи на вулицю більше двох діб. «Ви сечу пили?» — уточнює Дудь у Стаса Бокоєва, нині музиканта, тоді — одного зі школярів-заручників. «Сечу», — вдруге повторює Стас, і складається враження — саме це слово журналіст хотів почути окремо.

Мету такого масштабного теракту не озвучив ані сам Юрій Дудь, ані його співбесідники, котрі брали в подіях безпосередню участь. Не окреслена мета в жодному іншому джерелі, присвяченому трагедії. Всюди лише зазначається: терористи вимагали для переговорів президентів Інгушетії та Північної Осетії і, ймовірно, секретаря Ради безпеки РФ. Які висували умови — хтозна. Наступні дні сторони товкли воду у ступі, після чого почався штурм, який і забрав сотні життів.

Із цього моменту починається найцікавіше. Він, за задумом Дудя, став відправною точкою й наскрізною лінією його нового фільму. Далі цитата: «Ось наша логіка. Колись держава (Російська Федерація. — А. К.) припустилася помилок, що призвели до біди. Тепер держава має оточити потерпілих людей максимальною турботою. Лише турбота допоможе державі заслужити пробачення, а вже потім — довіру людей».

Якщо хто і припустився в цій ситуації помилки — так це насамперед сам автор проекту. Знову повернуся до «Колими», де Дудь із різних боків підходив та підводив глядачів до одного: Сталін і радянська влада не коїли злочину проти людяності. Не систематично вбивали й калічили мільйони людей у колимських таборах. Так, «політичні» в'язні не були злочинцями. Так, із ними вчинили несправедливо, бо — увага! — неназваний «хтось» припустився страхітливої помилки.

За формою «Беслан» — документальний фільм у звичному розумінні доволі умовний. Зйомок небагато, додані архівні кадри, але все одно вони в меншості. Глядачам пропонується тригодинна добірка інтерв'ю з потерпілими — Стас Бокоєв, Діана Муртазова, Фатіма Дзгоєва, їхніми рідними, іншими свідками подій, приватними особами, які проводять своє розслідування причин трагедії та офіційними особами. Серед яких Руслан Аушев, тоді — колишній президент Інгушетії, учасник переговорного процесу. Єдиний, кого терористи допустили до себе.

Що почуємо? Як пережили й вижили діти. Діана в інвалідному візку, 2006 року ледь знайшла можливість учитися дистанційно. Тепер бухгалтерка, теж дистанційно. Показово — дівчина освоїла англійську й дивиться розважальні американські шоу. Разом із тим — американські серіали, щоправда, з перекладом. Російський розважальний контент молода громадянка РФ не споживає. Фатіма, яка дивом вижила, весь цей час потребує не лише обстеження, а й реабілітації, і грошей на це з року в рік знаходити родині все важче. Продали все, окрім будинку — зате Фатіма говорить: неможлива, здавалося б, річ після розвороченої кулями російського спецназу голови. Вони не мають надії на державу, яка, зі слів Дудя, мала би заслуговувати прощення й довіру.

Незалежні громадські активісти звинувачують Російську Федерацію та особисто Путіна в усьому. Але колишні чиновники стоять на своєму. Влада робила, що і як могла, спецназ не мав іншого виходу. Бо школа стара, неможливо пустити газ через підвал, бо його немає. А Путін… Ну, приїхав за п'ятнадцять років один раз. Був іще раз. Скільки ж разів йому треба приїздити до Беслана, а головне — для чого? В нього своїх справ повно.

Але всі, з ким говорить Дудь, в один голос кажуть — спершу в новинах сказали про сотню з гаком заручників, потім — про три сотні. За що терористи ледь не постріляли дві третини бранців. Масштаб трагедії приховувався навіть на момент кривавого штурму. Сам штурм називався операцією спецназу зі звільнення заручників. Глобально не називалася головна причина не лише теракту в Беслані, а й захоплення ТРЦ на Дубровці: Друга Чеченська війна, розв'язана особисто Путіним майже одразу після здобуття президентської посади.

Войовничий голова величезної держави за короткий час занурив її у страх цієї самої війни. Провину клав на плечі бойовиків. Людей кидав напризволяще, перетворюючи порятунок потопаючих справді на справу рук самих потопаючих. Ані він, ані жоден із представників російської влади не відчували й не відчувають ані сорому, ані провини. Як показує нинішня війна Росії з Україною, помилок тут держава-агресорка не бачить. Навпаки, Путін, на відміну від наляканих Бесланом росіян, переконаний: українські терористи жодне російське місто не захоплять, права качати не почнуть. Це справді так, і не знаю, як ставитися до подібного факту.

З огляду на це новий фільм Юрія Дудя — або свідчення нерозуміння ним того, що російська держава у своїй жорстокості, агресії та байдужості до людських доль не помиляється, а діє свідомо. Нерозуміння, що російські державі нічиє прощення не потрібно. Або ж свідомий акцент на людські долі, без виявлення авторської позиції щодо оцінки дій влади. Бо саме дії влади зробили людей знедоленими. Дудь просто прикривається цими людьми, граючись в абстрактний гуманізм. Хоча який громадянин Росії назве ворогом власну державу. Краще сказати — вона колись помилилася й ось-ось стане на шлях виправлення.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1286
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду