На 76-му Венеційському кінофестивалі крім трьох фільмів, участь у створенні яких офіційно брала Україна, показали ще один, який мав стосунок до України, — «Розрив. Ще раз до порушення» режисерів Федеріко Ферроне і Мікеле Манзоліні. Італійський фільм представили у програмі Sconfini, в якій можуть бути різні стрічки за жанром, тривалістю і способами фільмування, від артхаусу та експериментів до телесеріалів.

«Розрив…» постає документальним фільмом, де в художній формі, хоч і з чималим використанням хронікальних зйомок, розповідається про італійських солдатів, доправлених під час Другої світової війни на східний фронт, а саме до України. Точніше й чіткіше — звідки й куди саме — сказати неможливо, адже фільм не претендує на історіографічний документ із цифровими і фактичними викладками. Це радше історія сновиди, що снить минулим, згадує минуле, переживає минуле, звісно, опускаючи потреби-бажання в конкретиці. «Дізнатися» тут не є ціллю, й аж ніяк не «засудити» давно загиблих та згнилих солдатів. Лише відчути біль втрати. І кінцеву зупинку зла.

Україна виступає тут невідомою й дивною територією, втім, поєднаною із самим героєм географією, генетикою й часом. Саме в Україну рухається потяг з Італії, везучи справжніх фашистів, політично дотичних до партії Дуче. Перетинаючи Альпи, Австрію, а потім Угорщину й Румунію, потяг перевозить їх у землі, з яких походить матір нашого героя, від якої залишилася лише мова. «Російська мова була не моя, — каже герой, — але моїх дитячих фантазій, мовою казок і привидів». Через минуле, через мову режисери поєднують фільм із сучасністю, показуючи вже час теперішній, так само наповнений війною, як і колись.

Час інший, але війна та сама — вбивча, чорно-біла, де життя — це біле, а смерть — чорне, де протиставлення не допускає інших кольорів — усе похмуре і нечітке. І це — принципово.

«Що ти будеш робити коли закінчиться війна, питають мене. Зроблю гарячу ванну і накрию великий стіл — з вином, пастою та фігами, а потім пірну в ліжко і слухатиму звук дзвонів». Це монтується з кадром пострілу з гармати, а потім, одразу, з кадром могили якогось капрал-майора Гріголетті Гверріно, першої могили італійському солдату, яку побачив автор на території України. «Як знайомо звучить ваше ім’я, капрал-майоре, — каже автор. — Але хто знає, чи вас хтось чекає? Чи скажуть про вас вашим дітям та дружині?».

Текст дбайливо вкладається у ґрунт уяви, коли фраза «поля пшениці повільно гниють, а під землею мертві пускають коріння» доповнюється кадрами забутого й майже стертого часом кладовища часів Другої світової, з могильними плитами, всуціль зарослими і пророслими травою та деревами. І тут же хронікальні кадри показують новенький, добре зроблений цвинтар у далекому минулому... Усе проходить, ніби кажуть автори, «навіть пір’я Кетцаля рвуться», кажуть в іншому фільмі.

Назва «Розрив...» настільки багата на асоціації, що авторів можна лише привітати зі створенням безодні сенсів, у яку так само легко зазирнути, як і отримати від неї магнетичний погляд у відповідь. Ми ніби маємо розрив у тлі існування, коли живі люди, посередництвом своїх низькодухих та високогордих керівників, переходять у стан мертвих. Та часовий розрив зшивається пам’яттю, змушуючи нас згадувати. Й автори добре придумали спосіб штопання часу, буквальні речі поєднуючи з метафорами. Наприклад, головним об’єднавчим моментом у фільмі є мати героя та її читання казок своєму маленькому сину, зокрема казки про солдата: він зупинився пограти на скрипці, а чорту так сподобалася ця гра, що запропонував солдатові залишитися на три дні й навчити його, а натомість дасть солдату всі можливі блага; але незчувся солдат, як пройшло не три дні, а три роки... І саме стільки не було відомостей від італійців, яких повезли на війну з переконанням про останню війну, про «війну для закінчення всіх воєн — і запанує мир, наш мир». Італія проводжала своїх солдатів з усмішками на вустах сотень радісних людей, Трансильванія зустрічала їх танцями. Але в Україні ні усмішок, ні радості не було. Розбомблені станції, підірвані мости, порожні міста. Автор розказує — і хроніка дослівно це показує! — як дорогою йшли люди в поховальній процесії, «несучи маленьку труну дитини, і ніхто не плакав, ніхто не співав, ніхто не говорив». Над могилою стояли похмурі, мовчазні люди; могилу закопують, а на піску лопатою креслять хрест.

Там серед процесії можна побачити хлопчика із фотографією в руці, певно, фотографією померлого — не видно, кого саме. Й одразу камера панорамує значно більшу кількість загиблих, уже військових, сучасних військових із нашого часу, але так само з України — війна з німецькою навалою перейшла у війну з навалою російською. Стели з фотографіями, по п’ять на кожній, ідуть довгою анфіладою, і стає страшно — коли це закінчиться, й чи закінчиться взагалі, і що це означає.

Кадри з возами, запряженими коровами в 1940-х роках, переходять у кадри з коровами, що йдуть сільськими дорогами вже в наш час. Ось гітлерівські офіцери, що вітаються з італійськими фашистами, а ось сучасний супермаркет десь на сході України, де великими буквами написано «немецкий товар максимально низкая цена». Навпроти супермаркету — блошиний ринок, який закінчується пам’ятником загиблим у 1918–1921 та 1941–1945 роках. Крім пам’ятника, нічого не змінилося — 75 років тому так само був блошиний ринок і так само більше міняли щось на щось, ніж продавали чи купували. І лише російська мова об’єднує ці місця: героя тому й вибрали, що він міг стати перекладачем.

Цікаво, що мову герой ледь пам’ятав, та й свою матір, схоже, так само. І спогади його дитинства передані в чудернацькій манері блимання малорозбірливих більших фігур — дорослих, і менших — дітей. Аналогія ледь згадуваної мами героя зі сном настільки очевидна, що не вимагає інших інтерпретацій. Як і фінал, у який усе похмуріше заходить фільм, усе частіше проводячи асоціацію минулого з теперішнім — зруйновані будинки за Другої світової переходять у зруйновані будинки на Донбасі. І герой уже мріє про дім, про Італію, згадує гори та природу, й пише листівку до родичів, кажучи глядачу, що, певно, листівка ця остання. Його голос стає тихішим, музика майже припинилась... «Як я хочу закрити очі і повернутися додому», — каже він наостанок. Чим ставить крапку в казці про солдата й чорта, недвозначно стверджуючи кінцевий шлях того, хто прийняв пропозицією нечистого — хто приходить із мечем від меча й гине.

... Більш антивоєнного фільму придумати важко, як і більш доречного саме зараз, саме для Європи, і зокрема для Італії, якій, як і 75 років тому, було байдуже до України, але байдужість призводить до смерті. Байдужість, війна, гра за правилами чорта — це смерть. Залишиться лише листівка. І, може, могильна плита. Та й то ненадовго. І все. Кому з цього всього стане краще?

Режисери, що минулого року приїздили до України знімати сучасну частину фільму, лише краєчком торкнулися зони АТО на сході — далі їх просто не пустили, від гріха подалі. Але й цього вистачило задля закінчення форми точного послання, вичерпного і страхітливого у фіналі, після якого — лише епітафія.

Художньо препарована хроніка вкотре показала силу, здатну перетворити документалістику на мистецтво. Браво!

Фото: labiennale.org