Певно, неможливо весь час вибивати «десятку», особливо після того, як на минулому Одеському кінофестивалі кінематографічні постріли чотирьох поспіль українських фільмів виявилися ледь не снайперськими. Тому й не варто близько до серця приймати слабкий результат «Іловайська», коли очікування були на «яблучко».

Врешті, можна оцінити результати фільму як проміжні, тим паче що «Іловайськ» придатний для структурного, пазлового розбору. Зроблений із прорахунком на чіткій емоційний відгук від зрозумілого жанру військово-драматичної-стрічки-під-час-реального-збройного-конфлікту, він доволі прямолінійний і художньо настільки невибагливий, що його помилки виявляються легко, як та розтяжка, яку герой із позивним Скіф (Олег Драч) вправно знімає, холоднокровно, вдягнувши окуляри, вставляючи чеку в гранату «Ф1». Загалом цей епізод тягне на визначення «няшний», такий він милий — врятувати не так себе, як песиків, що сімейством отаборилися в автобусі. Цей момент, один із багатьох, до болю двозначний, бо ніби йдеться про людяність наших військових, але вона так буквально й так наївно, прямолінійно подана, що меседж, незважаючи на правдивість випадку, не працює. Принаймні, пояснення чорного й білого в наш час, коли збочення починають називати нормою, вимагає від адептів серйозніших аргументів і більш вигадливого доведення задля переконання неофітів.

Цікаво те, що «Іловайськ» починає хутко й правильно. Фільм одразу бере глядача деталізацією, цікавими сценками й такою безпафосністю, яку ми всі любимо. Наприклад, добре показано, що 2014-го солдати-добровольці були далекі від одностроїв, вбираючись у який завгодно камуфляж, від британського МТП чи німецького «флектарна» до американського «мультикаму» та радянського «дубка» десантури. Епізод на самому початку з автоматом на дитячій каруселі, яка під лічилку обертається, мов та «російська рулетка» — це взагалі один із найбільш запаморочливих у нашому кіно, як у дослівному розумінні, так і у фігуральному. А момент «наказу» штурмувати місто й масова відмова це робити без посвідчення УБД викликає посмішку, в котрій поєднується сум реалізму і схвалення протестної одностайності.

Режисер Іван Тимченко якось так добре вводить глядача у фільмову ситуацію, що надія на щасливий кінець не зникає ледь не до екватора. Бої — це Ахіллесова сила «Іловайська»: вони зняті масштабно й переконливо, не гірше за визнані аналоги військового кіно, з доцільною динамікою й переконливими втратами. Причому солдати ще й поводяться в кадрі «правильно», що в даному випадку є і плюсом, і мінусом: з одного боку, вірно «підзирати», «нарізаючи» сектор, коли заглядаєш за край автобуса, й не відставляти лікоть, щоб не відстрелили, а з іншого — хто цього вчив на початку війни? А в «Іловайську» всі одиниці й відділення батальйону «Донбас» виглядають мов професіонали війни, ніби вони пройшли роки вишколу центрів тактичної підготовки... Хоча це зауваження можна пропустити повз вуха, бо занадто воно практичне і специфічне, ще й стосується гарної частини фільму.

Справжні проблеми з’являються з усвідомленням фантастичної яскравості — контрастна картинка, з направду ядучими червоно-зеленими кольорами є недоречною і в означеному жанрі, й у драматургійній ситуації, близькій до трагічності. І без того виїдає душу факт, чим усе закінчиться, то до чого тут ця зелень, яка тим більше повністю відсутня в донецьких степах уже навесні, не кажучи про літо, де все вигорає ледь не до пустельно-білого, а назва «зеленка» нівелює корінь слова в усіх сенсах?

Далі виринає Ахіллесова п’ята фільму, тим смертельна, що стосується двох головних герої та їх же двох сюжетних ліній. Персонаж командира батальйону з позивним Бішут (Тарас Костанчук) потрапляє з побратимом у тил ворога, ховаючись у надрах міста, захопленого сепаратистами. І його чомусь починає шукати персонаж офіцера ГРУ, Рунков (Сергій Дзялік), без огляду на основну ціль його візиту з рідного Ростова-на-Дону — пошуки сина.

Як у фільмі пов’язалися ці історії, абсолютно незрозуміло, але вже посеред дійства російсько-української війни вони стають центральними, проявляючи детективну складову, за своєю сюжетністю й одночасно незграбністю дивовижно подібну до «Позивного “Бандераса”» та «Крут 1918». Так само неясно й те, чому у фіналі Бішут відпускає високопоставленого полоненого, а не передає його в СБУ для зрозумілого допиту й обміну на своїх полонених? Ідея цього сценарного ходу — за межами здорового глузду, як і фінал без фіналу, й це прямо показує недомонтованість фільму. Годі ховатися за формою «відкритого фіналу», мовляв, війна ще триває й, може, ті, кого вважають зниклими безвісті, досі блукають полями, переховуючись, — ні, це не той варіант, і такі ідейні вихиляси не працюють. За винятком славнозвісного авторського бачення, недоступного кволому розумінню критиків...

А розуміння тут вимагається, попри апелювання до роздертої душевної рани, попри постійні сльози навіть чоловіків про смерть від російських куль і «градів» тисяч наших солдат і тисяч мирних громадян. Добре, що пам'ятаємо і вшановуємо загиблих, погано, що знову так без життя це робимо.

Схоже, фільм «U311 Черкаси» Тимура Ященка, наразі показаний тільки в Одесі, є недосяжною висотою нашої військової драми, де нерв відчуття оголений, і його фізично видно. В «Іловайську» ж навіть жарти не дуже смішні, і смієшся від них радше ситуаційно: коли грушник піднімає в кабінеті донецького високопосадовця портрети Захарченка й Путлера й питає: «Шо, не можеш определиться?» Або патріотичні сцени, що змушують відчувати справжню незручність, коли поранений хлопець, який ледь ходить, дорікає командиру тим, що вони чомусь не прориваються до своїх.

Ні, «Іловайськ» не цілком програне кіно. За великими промахами, зробленими ніби з гаубиці, тут можна відшукати з десяток попадань снайпера. Як український воїн заліплює жуйкою дірку від кулі в автобусі чи як бабуся з Донбасу пропонує пораненому в голову свою аптечку, кажучи: «Вот у мені таблеткі єсть, от кашля, звездочка...». Впадає в око гра персонажа Світлани (Анастасія Ренард), і навіть якщо її російськомовність створює пограничний конфлікт поруч із україномовними воїнам, вона базує образ на природній чуттєвості, одночасно на жіночому страху й умінні його долати заради виживання, а також на жіночих флюїдах, органічно їх вкраплюючи у складну ситуацію, й навіть любощі, зазвичай так неоковирно втілювані в нашому кіно, тут проявлені нею на оцінку «вірю». Дуже характерний образ Шульца (Олександр Мавріц) і навзаєм — образ сепаратиста Степана (Олексій Городенко) — вони обидва, дарма що з антагоністичних таборів, виявляють спільну акторську здатність закарбувати в бурштині пам’яті чіткий відбиток життя. Цікава лінія учителя (Сергій Детюк), що, на початку риючись у смітті на шкільному подвір’ї, знаходить пістолет, і зрозуміло — це «рушниця на стіні», яка вистрелить під кінець. Кульгава на логіку тільки кульмінація цієї лінії, коли фантастичним чином пістолет опиняється в руках нашого військового, так само фантастично рятуючи його від беззаперечного полону.

На жаль, фільм так і не зміг вирішити на свою користь дилему, що ж важливіше — бажання точного, майже документального змалювання бойових дій батальйону «Донбас» в Іловайську чи потреба художнього їх відтворення? Багата на достовірні деталі картина фільму, зшита з чисельних коротких портретів, інтер’єрних та екстер’єрних ескізів, має вкрай химерну і схематично, по-дитячому виписану магістральну лінію. Тому й набуває в результаті лише величенької (на дві години екранного часу) збірки вдалих або не дуже замальовок, і аж ніяк не цільного художнього твору. Гонитва за точністю зображення героїв у відповідності до їхніх прототипів позбавила художній фільм його головної складової, а буквалізм у патріотичних розмовах повторив помилку «Кіборгів» — те, що в кіно треба показувати, було, як на радіо, сказано. Тому такий промовистий діалог нашого воїна й затурканої бабці з Іловайська повисає в повітрі замість влучити в ціль. «Так ты что, хочешь сказать, это что наши стреляют?» — питає вона, коли прилітає снаряд у її будинок. На що він їй відповідає: «Так, може, це ніякі не “наші”?»