Кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський – один з тих експертів Держкіно, які під час одинадцятого пітчингу кінопроєктів ставили найбільше запитань конкурсантам. Ба більше – через його гострі ремарки щодо деяких кіноідей або їхніх творців голова Держкіно Пилип Іллєнко навіть попросив експертів не принижувати учасників пітчингу. 8 серпня Рада з державної підтримки кінематографії затвердила перелік переможців одинадцятого конкурсу, але своїм рішенням вона не в усьому погодилася з оцінками експертів, які мають рекомендаційний характер. По завершенні конкурсу Ярослав Підгора-Гвяздовський поділився своїми міркуванням про кінопроєкти, представлені в категорії ігрових повнометражних національних фільмів для масової аудиторії, у своїй колонці для «Детектора медіа».

Одна з найбільших за кількістю проєктів секція конкурсу – «широка національна аудиторія» – налічувала 90 претендентів, а це не просто більше за всі попередні конкурси, це вигідно-показова репрезентація можливостей наших сценаристів зокрема і виробників загалом. Жанрове і тематичне розмаїття, розрахунок на справді широкий зріз глядача – від невибагливих комедій для поп-корну й реготу до серйозних та болючих драм, від історичних блокбастерів часів Київської Русі до біографій з Другої світової війни, від динамічних екшнів про поліцейських до артхаусних альманахів про іноземних шукачів секс-туризму в Україні. Справжній клондайк ідей, і всіяний він був як скарбами, так і підробками скарбів, причому підробки пропонували жвавіше, зі «щирими» посмішками – в залі кінотеатру «Жовтень», де проходили пітчинги проєктів, хтось влучно назвав таких живчиків російським словом «наперсточники». І це була лише одна з проблем, відфільтрувати яку ні Держкіно, ні суспільство не в змозі.

На мою думку, 10 проєктів з 90 поданих мали виняткову драматургійну якість, що однаково сміливо розвивали й образи, і жанр, і, якби я був продюсером, а в проєктів своїх керманичів не виявилося, я б із задоволенням взявся за їх втілення. Утім, вислів «на мою думку» не даремно має чітко визначений займенником суб’єктивний характер: скільки людей, стільки є й думок, а тим паче, коли справа доходить до боротьби за державне фінансування, зумовлюючи інші сили вступити в гру.

У результаті до переліку кінопроєктів-переможців 11-го конкурсного відбору за рішенням Ради з державної підтримки кінематографії потрапив 21 проєкт, і лише два з «моїх». Звісно, це нічого не означає, крім того, що я зазначив попередньо і що відсутня пряма залежність якості продукту від якості сценарію. От тільки з поганого сценарію важче зробити добрий фільм, чи не так?

Наприклад, проєкт компанії Kristi Films «Королі репу», один з моїх улюблених, так несподівано і впевнено заходить на неозору територію правдивого сучасного українського села, ледь-ледь відкриту Аркадієм Непиталюком і його фантастичними «Припутніми», що тішишся від однієї можливості побачити результат. Це абсолютно п’ятибальний проєкт, сила якого в його органічній мові, де суржик і зворушує, і смішить, і бісить водночас, примушуючи зануритися у світ двох хлопців-хіпхоперів і породжуючи вже на етапі сценарію всі потрібні емоції справжнього глядацького кіно. Плюс до цього в «Королях...», окрім перфектного мовлення, є й добре пророблена жанрова складова – тут комедія і кримінал переходять у психологічну драму з могутнім не пафосним посилом у фіналі про ціну помилки і непоєднуваність мрії з реальністю.

Прикрим аспектом проєкту була полемічність щодо кандидатури режисера – Мирослав Латик значився ще й режисером в історичній драмі «Рузя. Діти війни», теж із сильним сценарієм, де мова йшла про дитинство справжньої бабці Мирослава, Розалії Красівської, яку, народжену в Західній Україні, було після війни в 40-х роках депортовано до Сибіру. «Рузя...» пройшла за списком експертів, але Рада її викинула – можливо, на підставі «забагато для одного режисера» або через «завеликий бюджет». Проте в кожному з цих варіантів відрахування проєкту є інші прикрості, і пояснити їх кінокритик чи експерт уже не зможе – лише сама Рада, або саме Держкіно. Адже в означеній секції є два проєкти-переможці з одним режисером – і «Одержиму» від «Стар Медіа Продюсерський Хаб», і «Я, Ніну» від «Яніна Соколова Продакшн» має знімати Володимир Харченко-Куликовський, і це чомусь не завадило Раді не вибирати між одним та іншим (попри об’єктивно-суб’єктивну важливість кожного з них: «Одержима» розказує про уславлену героїню Олену Телігу, а «Я, Ніна» – про переможну боротьбу з раком). А бюджет «Рузі» (загальний – понад 36 млн грн, від Держкіно – 29 млн грн) аж ніяк не є найбільшим: до прикладу, для костюмованого пригодницько-драматичного «Режисера» від Одеської кіностудії просили понад 31 мільйон, а для історичного екшна «Ольга» і поготів – 40 мільйонів...

Річ у тім, що завжди є свої нюанси, які, насправді, можна пояснити і зрозуміти. Згаданий «Режисер» оповідає про невідомі сторінки з життя Олександра Довженка, і це більш-менш цікаво, а ще більше – важливо. «Ольга» взагалі безпрецедентний проєкт, і поговорити про нього варто прискіпливо, зі знанням справи, хоча б тому, що зніматиме проєкт американський режисер, що йдеться про княгиню Ольгу і що загальний бюджет є просто астрономічним для України – 270 млн грн. І всі ці гроші, за словами продюсера Юрія Карновського, витрачатимуться саме в нас, а не в Сполучених Штатах.

У випадку з «Ольгою» маємо ще один цікавий момент, важливий для українського кінематографу. Сценарій писав не українець, сценарист з Південно-Африканської Республіки (від нього і Карновського також був проєкт «Поки ми спимо»), і написаний він з усією силою сценарного професіоналізму – його варто було б розібрати на складові задля демонстрації на курсах та в інститутах як наочного прикладу майстерності (і це при тому, що сценарист не є відомим, пише лише останні п’ять років).

Хоча сама мова написання «Ольги», м’яко кажучи, не була досконалою. Але продюсер запевнив, що сценарій доробляється і що буде дороблятися й надалі. І про таке говорив КОЖЕН виробник! А правильність української мови була однією з головних проблем більшості сценаріїв, написаних або штучною, казенною мовою, або заповнених русизмами чи калькою з російської мови. І справа, без сумніву, не тільки у відсутності знання мови в самих сценаристів – саме продюсери відверто нехтують тим, ЯК говорять персонажі в сценарії і, врешті, ЯК говорять самі актори під час гри. Це загальна проблема, що охоплює кіно й телебачення. Змінити яку було б легко, запросивши правильного редактора, чого не роблять або з фінансових міркувань, або через елементарну байдужість, мовляв «і так сайдьот».

Попри сумні текстуальні моменти, траплялися й кумедні. Наприклад, заявлений як комедія проєкт «Бурштинові копи» від «Кінохіт Ю ЕЙ» був відверто несмішним, і загалом так само не смішно, коли на конкурс подається команда, що причетна до, на мій погляд, провальних фільмів, якими стали «Інфоголік» та «Зустріч однокласників» (ці проєкти були створені без державної підтримки і, за словами продюсера, не були провальними в прокаті. – Ред.). Кумедна ситуація склалася і з «Першою зміною» компанії «Трайдент Фільм»: при тому, що це кримінальний екшн, що розповідає про поліцейських та їх щоденні рейди, сценарій позбавлений притаманного кримінальникам сленгу і повністю нівелює використання обсценної лексики (а як вдало, правильно і зрозуміло це було використано в «Черкасах»). Деякі експерти обурилися пропозиції додати забраклого елементу, хоча важкого собі уявити, щоб злочинці (чи навіть їх переслідувачі-поліцейські) говорили правильною, чистою і чемною мовою. Крім того, ознаки жанру ж не поміняти – обсценна лексика належить саме кримінальним фільмам. А «Перша зміна» виявилася найкращим жанровим прикладом екшну з усіх дев’яти десятків поданих у секції проєктів. Зроблена в дусі «Тренувального дня» і «Патруля», «Перша зміна» майстерно деталізує патрулювання і тренування, класно передає живі діалоги, а ситуації розіграні чітко й динамічно, позатим вони органічно вкраплені в київські локації. Тож виникає головне враження – віриш у новостворений світ.

Повірити в проєкт – це вже пів справи. Було чимало проєктів, до яких не було віри на початковому етапі, які не пройшли, але нема віри й до деяких, які пройшли. Як, приміром, до «Конотопської битви» від «Ідас Інтернешнл Філм». Історичний військовий проєкт всуціль побудований... на розмовах. Причому, діалоги величезні, а сприймаються вони як монологи, які йдуть один за одним. Увесь сюжет, що торкається ситуації в Україні після смерті Богдана Хмельницького і тяжкого становища нового гетьмана Івана Виговського, «проговорений», а не показаний. А заглавна битва – у самому фіналі. Єдиний плюс проєкту – це те, що в решти проєктів було в мінусі, – мова: сценарій драматурга Максима Курочкіна ґрунтовно написаний, з лексичним багатством. Але це не кіно.

На відміну від чергового проєкту Одеської кіностудії «Тепер я турок, не козак»: сценарій Євгена Мітька про Другу світову та міжнаціональні й міжетнічні конфлікти й колізії такий драматично переконливий, такий історично щемливий і влучний, що йому віддаєш перевагу відразу і беззастережно. Та як зможе таку складну психологічну палітру втілити на екрані режисер Вілен Новак, який уже понад 10 років не знімав?

А як можна проєкт «Мій тато – вчителька» від «Дизель-продакшн» реалізувати в смішну комедію, якщо сценарій не смішний? Чи як адекватно передати перехідний період України початку 1990-х, лише використовуючи літературний сценарій Юрія Винничука «Діви ночі»? Так, у цьому випадку є шанс доопрацювати сценарій, а режисерові Тарасу Ткаченку зробити сценарій режисерський, адже матеріал з тогочасного Львова багатющий. Головне, що нагоду працювати надано, чого не мають десятки інших проєктів, цілком вартих, аби їх втілити. Один з таких – «Нескорені» (того самого сценариста Сергія Кастроних, хто блискуче написав «Першу зміну»): проєкт про футбольних «ультрас» київського «Динамо», з алюзіями на справу Павліченків і з входом у Майдан 2013-го. Або проєкт «Останні канікули» (з режисеркою Христиною Сиволап, яка зараз відзняла «Віддану» за романом Софії Андрухович): один з найкращих комедійно-драматичних сценаріїв про сім’ю, який я останнім часом читав. Або «Ілюзія контролю» (режисера максимально неординарного фільму «Секрет Зоар» Владека Занковскі): такого динамічного й ідеально прорахованого екшн-трилеру з науково-фантастичними моментами в українському кінематографі ніколи не було, тому особливо прикро за відмову Ради, перед якою експерти проєкт ухвалили.

Насправді, якби була фінансова можливість підтримати всі добрі проєкти, подані лише в одну секцію «широка національна аудиторія», ми б за два-три роки отримали лавину фільмів, спроможних скласти серйозну конкуренцію закордонним зразкам. На жаль, таких бюджетів у держави нема. Залишається мріяти, що не включені до переліку переможців проєкти зможуть знайти підтримку приватних інвесторів.