Історія «Черкас» – історія протистояння команди тральщика U311 українського військово-морського флоту російським «зеленим чоловічкам», які намагаються взяти корабель штурмом. Тоді, в березні 2014 року, корабель повернувся на базу в Донузлав з навчань у водах Болгарії якраз у розпал вторгнення РФ до Криму, але, на відміну, від інших кораблів, не здався, і не був відразу взятий. 19 днів під прицілом, без використання палубної гармати, лише з палубними брандспойтами, два десятки моряків чинили опір озброєним до зубів російським спецназівцям.

Про ті події знають, певно, всі, хто цікавився історією початку російсько-української війни й анексії Криму, і, звісно, про це хотіли зняти фільм. Трохи несподівано, що «пробив» тему Тимур Ященко, випускник Лодзинської кіношколи, який з 2010 року живе в Польщі, хоч і працює в Україні. Він і написав сценарій, підтриманий українським Держкіно 2016 року на 9-му конкурсному відборі. Прем’єра фільму мала відбутися ще торік на День Незалежності, але її перенесли на 2019 рік. Готовий фільм здали Держкіно у квітні. Й от, 16 липня, у фестивальному центрі «Родіна» в Одесі з аншлагом презентували стрічку публіці, яка віддячила кількахвилинними оваціями піднесеного в єдиному пориві півтисячного глядацького залу.

«Черкаси» вперше в українському кіно показали те життя, яке й має бути в дзеркалі кінематографу. Живі люди з живою, нескутою правилами пристойності мовою, з поводженням щирих падлюк, друзяк, пияків та собутильників, зі своїми страхами й агресією, з прихованим патріотизмом і неприхованою зрадою, з бажанням утекти і потребою залишитися. Це кіно про негероїчних героїв, кіно про людей, що потрапили в дику ситуацію війни, ні разу не вміючи воювати, але змушені вижити ворогові на зло.

Вийшла органічно показана і предметно та драматично-вмотивовано розказана історія з об’ємними і, що важливо, неоднозначними образами персонажів, такими, як ми бачимо щодня, зі своїми тарганами і вмінням взяти себе в руки в граничних ситуаціях. Причому мова не тільки про двох головних героїв-односельчан – алкаша Мишка (Євген Ламах) і щойно осиротілого Льва (Дмитро Сова). Фактично за півгодини-годину вони перестають бути головними, поступаючись опису всього корабля «Черкаси».

А цей опис побуту й служби на флоті, деталізований і жорсткий, перекриває все до цього зняте про армію з моменту виходу «Кисневого голоду» Андрія Дончика 1992 року. Що моряки їдять – неїстівну кашу з незрозумілими котлетами; як їх муштрують – вночі питаючи про кількість ілюмінаторів на кораблі і б’ють, якщо кажеш не правильно; як моряки блюють від морської качки; як сидять в ізольованих темних трюмах за провину; як працюють з двигуном ті, хто до цього лагодив лише трактори в селі і працював на картопляному полі. Очевидні кінематографічні відсилки до «Броненосця “Потьомкіна”» (з приводу їжі й бунту проти кока) або до «Цільнометалевої оболонки» (з приводу знущань, муштри і спроби самогубства) тільки підсилюють цю критику української армії. А «мовне питання» цю критику просто урізноманітнює, адже говорять у фільмі саме так, як і на флоті – українською, російською, суржиком і матом, а найчастіше змішують усе разом, де обсценна лексика є й приправою, й головною стравою.

Уперше в українському кіно так глибоко й широко використовується незензурщина, до цього лицемірно прикрита законами, нормами й умовами. Саме такий підхід до тексту додав реалістичності і зміг у драматичному плані підсилити художній твір, виявляючи царювання морального і культурного жаху в закритих жорстких структурах, подібних до флоту і загалом армії. Хоча серед «старої школи» українського кіно є чимало противників «матюків». Приміром, режисер Олесь Янчук, голова Спілки кінематографістів і кіностудії Довженка, нещодавно заявив про неприпустимість спонсорування державою проектів з нецензурною лексикою, через що в конкурсі на грант президента завалив драматично сильний проект короткометражного фільму «Маршрутка» сценаристки Марисі Нікітюк.

Тимур Ященко зміг переконати глядача в «правдивості» побаченого не тільки таким ляскучим методом, як мова, а й візуально добре проробленою динамічною картинкою, чому суттєво допоміг оператор Юрій Дунай (до слова, він був другим оператором на «Племені»). Динамічною картинка стала в прямому сенсі – корабель хитається, камера на стедікамі блукає кораблем, часом невпинно рухаючись за персонажами, зі спини, заглядає через плече, повертається туди, куди й голова людини, чи рука, чи погляд. Часом, і то доволі часто, сцена могла зніматися одним планом, де внутрішньокадрова напруга створювалася вже самими акторами, їх мімікою, жестикулюванням чи навіть переміщенням, іноді хаотичним. А урізноманітнення локації відбувалося за рахунок руху з каюти в каюту, на палубу, в машинне відділення. Темпоритм – ось що у фільме постійне, чітке і важливе. Саме ритмічна частина робить «Черкаси» одним конструктом, збалансованою структурою, яка легко тече повз зір глядача з однієї точки часу в іншу, не викликаючи тертя, не збиваючись, примушуючи стати частиною екранного дійства, забутися на 100 хвилин...

Утім, іноді траплялися задирки, причому доволі серйозні, що збивали з пантелику і згладжувалися лише через правильний темпоритм, захоплюючий своєю пропозицією не зупинятися в пізнаванні і відчутті історії. Наприклад, незрозумілим і не поясненим залишається чарівне перевтілення персонажа Мишка, який виписується на початку ледь не закінченим пияком, а на кораблі аж ніяк не проявляє свою залежність. Чому майже пропадає Лев посеред фільму, сценарно і фактично відісланий в аїд двигуна корабля? Що саме перевозили контрабандою моряки з Криму до Варни? Що передавали татари морякам і що їм давали натомість? І куди і для чого стрибав один з моряків, коли «Черкаси» намагалися вийти з бухти повз два затоплені росіянами кораблі?

Деякі сцени переривалися і не продовжувалися, деякі просто не пояснювалися, лінії персонажів зависали й обрубалися, а ситуації не проговорювалися. Відчувалося, що фільм усе-таки, незважаючи на трирічне виробництво, не закінчений, не до кінця і не так добре змонтований. Хоча і зшитий режисерською концепцією Ященка, класною операторською цільністю Дуная, вражаючим до мурашок звуковим тлом і магічною до зачарування музикою Антона Байбакова. Незакінченість сцен чи ліній можна було б назвати і специфікою монтажу, так званим рубленим, рваним монтажем, але, на жаль, це погане пояснення.

На післяфільмовому обговоренні з глядачами голова Держкіно Пилип Іллєнко сказав про вже готову і трохи скорочену прокатну версію, заплановану до виходу на 27 лютого 2020 року, яка, хочеться вірити, врахувала вади версії фестивальної.

Зрозуміло, що ми маємо дебют, що бюджету Держкіно (17 мільйонів гривень) не вистачало, а які саме кошти надала польська копродукційна частина, ми не знаємо (заявлений бюджет складає майже 40 мільйонів). Саме тому, з огляду на складність військової драми, виробники пішли світом з протягнутою рукою до всіх – від фонду «Відродження» до краудфандингової платформи «Спільнокошт» (де назбирали 150 тисяч на постпродакшн). Вирулити – вирулили. І попри купу питань зробили надзвичайне кіно, можливо, парадоксальне. Де акторський ансамбль грає чудову мелодію, окремі партії чарують слух, але відсутня моральна оцінка вчинків персонажів. Де історія показана від і до, але з чималими непорозуміннями посередині та в її частинах. Де оповідається про героїв, які, втім, не проявляють звичного геройства, знайомого нам за умовами і правилами війни: не стріляють, не вбивають ворогів і навіть не виграють у своєму протистоянні. Це дивовижне геройство нового часу – геройство не героїв. Із сильним меседжем, який ще потрібно осмислити. А поки – пишатися величним полотном фільму «Черкаси», епічним по-українськи.

Фото: кадр із фільму, www.facebook.com/ukrainefilmagency