Насправді, це нормальна ситуація: режисер, здатний збагнути складний механізм психологічного сприйняття глядачів артхаусу, точно може впоратися з невибагливою аудиторією мас-маркету. Мексиканця Альфонсо Куарона запросили знімати «Гаррі Поттера», британського актора й режисера Кеннета Брану з Лондонського шекспірівського театру — марвелівського «Тора», а француз Люк Бессон, режисер чудових авторських картин «Остання битва» і «Блакитна безодня», врешті зняв «П’ятий елемент» і «Люсі». До того ж, як правильно зауважив продюсер «11 дітей...» Сергій Лавренюк, «а хто ще у нас може знімати гарне кіно?».

Непиталюк показав клас своїм дебютним повнометражним фільмом «Припутні» 2017 року, дуже живим кіно, з такою бажано-рухливою камерою, з таким сміливим підходом до постановки й мови героїв, коли суржик не ріже слух, а парадоксально затягує в реальність героїв самобутністю, органікою спілкування. Мова його героїв була такою, як є в провінції, й тому герої не так подобаються, як відчуваються, їм співчуваєш, їх засуджуєш, їм співпереживаеш... Тож у цьому сенсі зрозуміло, чому таке кіно привабило продюсера Лавренюка, теж зі сміливістю в дружніх стосунках. Він, приміром, придумав запросити в повний метр неактора, співака і шоумена Дзідзьо. Те, що він дав на це 5 копійок, — його провина. Але ж «... контрабас» вистрелив! Так само Лавренюк проекспериментував і дав гроші на постпродакшен «Лагідної» Сергія Лозниці, точно неприбуткового фільму, але й він вистрілив, хоч і по-своєму — потрапив на Каннський кінофестиваль, а Лавренюк пройшовся червоною доріжкою, чого бажав. А потім став співпродюсером «Гірської жінки: на війні» Бенедікта Ерлінгссона, який не тільки потрапив у конкурс Канн, а й був куплений Голлівудом для римейку. Словом, є за що поважати.

«11 дітей з Моршина» теж у певному сенсі експеримент, бо в нас кожний новий фільм — експеримент із непередбачуваним результатом, коли високі оцінки критиків не помічаються глядачами і фільм провалюється в прокаті, або інакше — на противагу застереженням критиків, фільм сприймається глядачами за чисту монету і перетворюється на хіт, даючи продюсерам підстави працювати в цьому напрямку й надалі... все глибше занурюючи нас під плінтус.

Пригодницько-комедійний фільм Непиталюка справді оригінальний на фоні всіх попередніх наших картин: тут в основі лежить детективна історія, яку розгадуєш і ніби проходиш квест, від першого зачину про героя, що хоче помститися за розбите життя й арешт, і до останньої сцени, коли вузлики заплутаного сюжету розкручуються в пояснення, і все закінчується хеппі-ендом.

Очевидно, що сюжетний квест і сама назва — похідні від суголосного фільму Стівена Содерберга «11 друзів Оушена». Але навіть за наявності в оригіналі Джорджа Клуні та Бреда Пітта, чи можна сказати, що в цьому був хоч якийсь сенс, якщо кіно Содерберга не є таким уже й масовим, принаймні серед українців?

Заплутана історія помсти через хитро сплетену комбінацію, через пограбування, підставу, розплату й мат у фіналі викликає не так інтерес, скільки питання, адже з часом губишся в переплетінні ліній, мов у лабіринті, й починаєш спостерігати за подіями радше автоматично, ніж осмислено стежити за кожним кроком хлопця, що хоче повернути собі дівчину; за жінкою, що хоче наварити ще більше грошей; за бандюком, що хоче наварити на жінці, яка сама хоче наварити; за дітьми, які беруться допомагати хлопцеві проти жінки, й за тілоохоронцем, який не такий простий, як виглядає... Тут можна було би знайти приховані сенси, на кшталт боротьби із хворим фемінізмом чи рекламу «Укрзалізниці», але всі бажання руйнує те, про що ми починали, й це найголовніше — у фільмі, де деталі були би важливими, де життя мусило би вирувати, — життя якраз і немає. Режисерові відчутно — помітно! — не давали робити те, до чого він раніше виявив хист — створити природність у стосунках між героями й показати ці стосунки швидкою, рухливою камерою. Це ж пригоди, тут все мусить бути знято динамічно! Якраз такою камерою, яка була у «Припутніх» і в «11 друзях Оушена». Адже 450 мільйонів доларів світових зборів фільму Содерберга забезпечила, зокрема, оригінальна зйомка. Звісно, не тільки. Бюджет у голлівудського фільму складав 85 мільйонів, і вони дозволили цю зйомку зробити, з масою кадрів, ракурсів, камер, кранів і сотнею технічного персоналу. Та при цьому, переконаний, ніхто Содербергу не забороняв викрутасів, деталей, гумору, чого в нього більш ніж достатньо було в попередніх, авторських фільмах. Тобто, обмежуючи українського режисера в його візіях, український продюсер свідомо забрав краще, що мав запрошений режисер.

Разом із цим проблемою у фільмі є й мова — більшість героїв говорять так, ніби а) українська для них нерідна, через що чується фальш, і б) говорять герої так, як не говорять у житті звичайні люди, — чисто, педалюючи звуки, сказати б стерильно. Не йдеться про необхідність діалектизмів, сленгу чи обсценної лексики. Йдеться про «неорганічність» тексту, а далі більше — діалогів, і ще далі — нежиттєдайність сцен. Побудовані на гегах сценки повні несмішних кліше або цих кліше очевидно перебрали. Наприклад, один момент: до себе на роботу заходить головна героїня, грізна Сніжана (Олена Лавренюк), і потрапляє на регіт своєї підлеглої, яка Сніжану не помічає, і продовжує реготати під знавіснілим поглядом Сніжани. Вже й так зрозуміла стрьомність ситуації, а героїня регоче й далі...

Загалом образ Сніжани доволі багатий на конотації із сучасністю та алюзії з кіно. Одіозний образ нарваної жінки печально поширений у житті, в кіно ж він втілений у різноманітних екранізаціях казок, як-от Мачухи з «Попелюшки», чи Мачухи з «Білосніжки», або сучаснішими мегерами на кшталт Міранди Прістлі зі стрічки «Диявол носить Прада». І поява цього образу в українському кіно, навіть якщо воно не казкове і не драматичне, теж вітається, як і все нове, та чи можна привітати таке його карикатурне зображення?

Акторство у фільмі — це ще одна Ахіллесова п’ята «11 дітей...» (хоча скільки їх вже?) Починаючи від самих дітей, винесених у заголовок. Всі розуміють, як важко працювати на знімальному майданчику з дітьми. Але, певно, спочатку треба відповідних дітей знайти. Як віднайшли пречудову Соню Халаїмову для фільму «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк. Як було знайдено дітей для «Бобота...» Максима Ксьонди, де, попри проблеми зі сценарієм та режисурою, діти грали злагоджено і переконливо. Чому не так у «... Моршині»?

Чому, навіть якщо запрошують зірку, подібну до Сергія Бабкіна, не прописують йому зіркової ролі, а показують його в абсолютно безхребетних епізодах якогось охоронця, що блимає на задньому плані і з висмоктаною з пальця «місією»? (У пісні на титрах — він чудовий, але він там співає!)

Чому професійну роботу у фільмі виконують саме зірки, яких використовують лише в епізодах? Як Лесь Задніпровський із Ольгою Фреймут, Володимир Горянський чи Віталіна Біблів. До речі, фантастична Людмила Смородіна розлого й гучноголосо вживає весь спектр діалектизмів (як і Біблів) і дах кінотеатру при цьому не обвалився.

... Якщо в «... Моршині» і є кайф — так він весь у саундтреку. І це реально рятує ситуацію, коли злість чергується з безнадійністю, а сон — із байдужістю. Часом музика ледь не змушує кинутися танцювати. І дуже добре, що саме у фіналі пустили драйвового Бабкіна, — жити стало трохи краще. На жаль, лише трохи.

Фото: Люм'єр