Поки українським кіно маніпулює ворог – усе буде добре
«Маячня і брехня. Пишуть про це недоумки, які й близько не з кіно. Напевне, є продюсери, котрі використовують бюджети, виділені на кіно, для свого особистого блага. Але не думаю, що їх багато. Це такий собі "український міф", покликаний зганьбити українське кіновиробництво», - пише на своїй сторінці у Facebook відомий український продюсер Юрій Мінзянов. Це - реакція на побачений ним допис у соцмережах про те, що «не так цікаве українське кіно, як на ньому можна заробити». Наведений пост остаточно переконав мене – публікація на «Страна. UA» мусить отримати відповідь.
Невідомо, читав це пан Мінзянов чи ні. Але його допис – конспект величенького за обсягом тексту, який є черговим прикладом маніпуляцій та вільного поводження з фактами. Тобто, зразком фірмового стилю цього видання, яке від початку заснування не приховувало проросійської орієнтації. До чого тут орієнтація, якщо мова про нібито провали українського кіно через нібито зловживання? Зараз розглянемо.
Заголовок статті Ольги Волкової звучить у оригіналі так: «Почему люди не ходят на украинское кино, на которое тратят всё больше бюджетных денег». Але вже перший абзац перетворює абстрактне «українське кіно» на, цитата, «кіно про війну, «атошників і поганий Донбас». Але фокус у тому, що цьогоріч на широкий екран вийшло лише 2 (два) повнометражних художніх фільми, сюжет яких торкається згаданих тем. Це – «Позивний Бандерас» Зази Буадзе і «Донбас» Сергія Лозниці. Причому остання стрічка вироблена в копродукції та має не лише українське фінансування. За логікою редакційної політики «Страны. UA», всі країни, які також брали участь у створенні «Донбасу» - а це Франція, Нідерданди, Німеччина та Румунія, - так само свідомо гальмують розвиток кіноіндустрії. Вкладаючись у кіно, на яке не ходить український глядач. Дуже мила маніпуляція: виявляється, українське кіно починалося з Параджанова і Курбаса, а тепер, авторитетно пише Ольга Волкова, імен такого масштабу в нас нема.
Трошки лікнепу для авторів «Страны. UA». Українське кіно почалося не з Сергія Параджанова. І навіть не з Олександра Довженка. Щодо згаданого Леся Курбаса – театральний режисер, реформатор українського театру в 1920-х роках, працював режисером кіно на Одеській студії лише рік і не цим знаменитий. Перший український фільм за оригінальним сценарієм називався «Запорізька Січ» (інша назва – «Облога запорізька»). Його створив режисер та оператор Данило Сахненко на приватній кінокомпанії «Батьківщина» в 1911 - 1912 рр. в Катеринославі (тепер – Дніпро). Засноване Сахненком Південноукраїнське кіноательє «Батьківщина» знімало десятки героїчних драм та народних комедій на українському матеріалі. А у 1920-х роках найпотужнішою кінофабрикою тепер уже Радянського Союзу стала Одеська кіностудія, створена в 1907 році на базі ательє «Мирограф».
Повертаємося до дня нинішнього. Я вже не раз говорив і писав, що українське кіно – поки що не про бокс-офіс, а формування національної ідеї, прийнятної для більшості українців ідеології, міфології, українського світогляду та національної ідентичності. З публікації, про яку мова, чітко зрозуміло: її власники та автори «Страны. UA» це розуміють. Й бояться. Адже бачать небезпеку. Щойно українське кіно набуде індустріальних ознак та накачає м`язи, в тому числі, за підтримки держави, проросійські платформи втрачатимуть аудиторію в такій самій прогресії, як Московьский патріархат в процесі отримання Україною томосу – прихожан. Звідси – наступна маніпуляція. Спершу Ольга Волкова, заручившись кількома експертними думками (серед експертів – колишня очільниця Держкіно Ганна Чміль), робить висновок: люди не ходять передусім на патріотичне кіно. І тут же ілюструє свої висновки таблицею, з якої видно: переважна більшість стрічок, що вийшла в прокат протягом другої половини 2018 року, не окупила себе.
Як це трактувати? Є два варіанти відповіді. Перший – раз українці не ходять на патріотичне кіно, тоді всі перераховані стрічки, наприклад – «Коли падають дерева», «Брама», «Герой нашого часу», «Шляхетні волоцюги» - патріотичні. Тому на них і не ходять. Другий – так звані «провали» стрічок панів Буадзе і Лозниці жодним чином не пов`зані з твердженням, що люди, цитата, «не хочуть отримувати чергової порції пропаганди». Бо в такому разі треба визнати: соціальна комедія Тоні Ноябрьової «Герой мого часу» - це порція пропаганди, тому й не має успіху «Скаженого весілля». Цю комедію, як і анімаційний фільм «Викрадена принцеса», «Страна. UA» ставить як приклад успіху. Забуваючи згадати: стрічки теж профінансовані Держкіно. Частково, як того вимагає буква закону – проте участь держави не прихована, а явна.
Поверховий аналіз написаного доводить правоту Юрія Мінзянова. Написане «Страной UA» близько не стоїть до реалій, які відбуваються зараз в Україні з кіновиробництвом та кінопрокатом. Друга частина «викривальної» статті вкотре мусолить згаданий ним формат «продюсери крадуть». Роздуваючи тему до апокаліптичних масштабів і частково повторюючи дописи в Facebook тих ображених, хто з різних причин у різний час програвав пітчинги Держкіно.
Згоден, не все гаразд із організацією процесу. Знаю також, що не все добре зі сценаріями, кваліфікацією авторів та режисерів. Також визнаю: наше жанрове кіно – це не виклик блокбастерам, знятим у Голівуді за мотивами коміксів. А наближає до бажаного бокс-офісу участь у фільмі не Романа Луцького, Ірми Вітовської-Ванца чи навіть Станіслава Боклана, а зірок ТБ та шоу-бізнесу – Юрія Горбунова, Дзідзьо, Потапа, Монатіка і фотографії Олега Винника. У мене є чимало запитань до команди «Позивного Бандераса», які колегам навряд чи сподобаються. Як і до авторів «Шляхетних волоцюг».
Проте в мене жодного разу не виникло думки, що таке кіно українцям не потрібне. Що на ньому наживаються якісь нечисті на руку упирі. Що Держкіно, як і наша держава загалом, робить щось не те, фінансуючи ці та інші стрічки й збільшуючи фінансування кіновиробництва на наступний рік. Що гроші віддаються в якісь «не ті руки». Зате точно знаю: бюджет на підтримку всієї національної кіноіндустрії в Україні дорівнює бюджету кількох голівудських блокбастерів у доларовому еквіваленті. Тобто, є куди далі рухатися і над чим працювати.
Отже, маємо від «Страны UA» розгорнуту публікацію, насичену висновками «експертів» сумнівної компетенції в тій самій мірі, як і фактичними помилками вкупі з маніпулятивними технологіями. Мета – показати український кінопроцес винятково в негативному ракурсі. Причому підміна понять тут ледь не в кожному абзаці. Офіс Держкіно може відкривати шампанське – це успіх. Проросійська «п`ята колона» витратила на його роботу час, хоч виконавиця – авторка тексту – явно не мала натхнення писати. Вони скрегочуть зубами й кидають продукти своєї життєдіяльості на лопаті вентилятора. Значить, у нашому кіно все йде не так рівно, як хотілося б – але правильно.
