Днями в київському Будинку кіно творче об’єднання «Сучасне українське кіно» (СУК) демонструвало добірку української короткометражної комедії. Було показано шість фільмів молодих кінематографістів, серед яких є вже доволі відомі імена. У чомусь ця добірка може бути показовою, оскільки наочно демонструє актуальні тенденції української кінокомедії.

Демонструвалися стрічки: «П’ять хвилин» Яни Антонець, «Анахата» Ріти Кузьміної, «Mia Donna» Павла Острікова, «Ефект сходів» Катерини Павленко, «Ніч з Наталею» Андрія Бондаренка та «Свині» Романа Любого.

Найпоширенішим сьогодні зразком українського гумору є комедія положень, яка більше демонструє життєрадісність її авторів, їхній оптимізм, аніж щось інше. Чудовим прикладом є «П’ять хвилин» Яни Антонець, режисерки, яка успішно працює з комерційним телевізійним гумором на кшталт скетчкому «Країна У». Перед нами приклад доволі деперсоналізованого, формального, позбавленого виразного авторства гумору. Це ніби гумор сам по собі, так звана «ржака», яка виключає не тільки авторство, а й цілком соціальні чи політичні теми. Це гумор якихось ситуацій, анекдотів, інколи певних характерів, інколи із гротескно позначеними регіональними особливостями, проте без хоч трохи глибшого проникнення в місцеву специфіку.

«П’ять хвилин» оповідають про пригоди небіжчика, який випав із труни по дорозі на цвинтар. Те, що відбувається з ним далі, є абсолютно не обов’язковим і пояснюється, вочевидь, тільки примхами сценаристів та режисера, оскільки на місці змальованих подій та персонажів могли би бути якісь інші події та персонажі. В одному з коментарів під час виробництва фільму Яна Антонець говорила, що мала намір зняти історію з циганського життя, проте згодом від цієї думки відмовилася й зупинилася на «загальному образі людини», яка почасти розшифровується як поєднання українців, молдаван та ромів. Ця дивна мішанка з національностей, однак, майже не впізнавана у фільмі, оскільки акцент робиться не особливостях життя того чи того народу, а на самій анекдотичній ситуації.

Відтак увага публіки якщо і приковується до подій у фільмі, то одразу виникає низка технічних запитань: чому випав труп? коли з’явилася дірка у труні? чому небіжчика не пошкодило вибухом? і таке інше. Відтак перегляд фільму разом із відповідями на запитання в результаті створюють доволі комічну ситуацію.

Проте історія з померлим і без додаткових коментарів доволі популярна в кіно й дає можливість авторам створювати розмаїті ситуації — від трагічних, як-от у картині Тенгіза Абуладзе «Покаяння», до комічних, із відтінком чорного гумору, як у фільмі Альфреда Гічкока «Неприємності з Гаррі». В українському кіно ця тема поки що використовується вкрай невинахідливо, як і багато інших схожих універсальних тем.

Інші приклади схожого типу українських комедій представлені двома студентськими фільмами, двома дипломними роботами, швидко написаними та швидко зафільмованими. І «Анахата», й «Ефект сходів» є комедіями положень і так само анекдотичних ситуацій.

Але три інші фільми програми можна вважати прикладами якісно відмінного кіно, яке творить гумор таким, яким він і має бути: почасти ліричним, інколи трагікомічним, десь чорним і сатиричним, але завжди національним та універсальним водночас.

«Ніч з Наталею» — це галицька, точніше львівська історія з кількома характерними для неї речами, в першу чергу мовою персонажів, яка тут цілком органічна, а також самою ситуацією, яка хоч і є універсальною, проте має свої локальні особливості й у сенсі обставин, за яких вона відбувається, й через фігурантів, які в ній задіяні. І найголовнішим складником тут є особлива львівська інтонація, яка об’єднує відвертість на межі з наївністю із певними приземленими речами. Перед нами історія про неможливість кохання, про те, як легко можна розминутися на тісних львівських вулицях і навіть не зрозуміти чому.

Картина «Свині» у програмі показу стала найрадикальнішим висловлюванням. В основі картини — однойменний сценарій Марисі Нікітюк, і це той приклад, коли ім’я сценаристки важить дуже багато. Марися Нікітюк схильна малювати апокаліптичні картини, проте апокаліпсис у неї аж ніяк не є традиційним, знайомим нам з інших фільмів, наприклад, техногенним, екологічним чи зомбі-апокаліпсисом. Кінець світу в неї настає з невідомих причин, проте супроводжується він до запаморочення знайомим місцевим пеклом з усіма його побутовими подробицями, а також із гадалками, лжепророками, зірками естради, бабусями біля під’їзду, до яких тепер додалися цілком старозавітні свині. Увесь цей троєщинський апокаліпсис лякає як упізнаваними реаліями, так і цілковитою відсутністю хоч якоїсь позитивної альтернативи. І якщо це гумор, то доволі чорний, на кшталт «Монті Пайтонів» періоду їхнього «Сенсу життя» (1983) або когось зі старих майстрів-італійців класу Пазоліні чи Ферері.

Картина Павла Острікова «Mia Donna» є маленьким шедевром, у якому об’єдналося дуже багато компонентів. Це і впізнавані ситуації та персонажі, і знайомі всім нам страхи та надії, до яких додається щось набагато вагоміше, що нечасто зустрінеш в українських фільмах.

Взагалі про Павла Острікова варто сказати окремо, оскільки цей молодий кінематографіст має не просто оригінальне бачення, в нього є правдивий кінематографічний хист, який рідко зустрінеш навіть серед фахових кінематографістів. Його суть у вмінні не тільки знайти відповідну історію (а сценарії до своїх фільмів Остріков пише сам), але й відшукати їй візуальний еквівалент, себто перевести слова в дію та зображення. У цьому йому часто допомагають актори, які потрапляють у правильну інтонацію й у правильний типаж, і, безумовно, оператори та художники. Проте найважливішою все одно залишається сама тема його фільмів, авторський погляд на реальність. Павло Остріков знімає авторське кіно, яке тримається й на його враженнях від провінційного українського життя (йдеться про місто Красилів Хмельницької області), й на певних особистих ідіосинкразіях. Це саме той приклад, коли гумор проростає із суму, а подекуди навіть і з відчаю.

Темою його фільмів є самотність, невтілені мрії та нездійснені бажання, а героями стають персонажі середнього віку, які живуть далеко за межами столиці та великих міст, де життя й час ніби зупинилися.

«Mia Donna» вирізняється на тлі інших фільмів Павла Острікова тим, що отримала цілком універсальний контекст, який тут реалізований і у візуальному вирішені стрічки (окремі її фрагменти стилізовані під картину Леонардо да Вінчі «Мадонна Літта), і в цілком християнському посланні самого фільму. Йдеться, власне, про любов як головну християнську чесноту. В чомусь «Mia Donna» нагадує «Короткий фільм про кохання» Кшиштофа Кесльовського, де також відбувається трансформація героїв, яких поєднають не плотські бажання, а цілковите прийняття одне одного.

Описані тенденції української короткометражної комедії цілком можна прикласти й до українських повних метрів, які опинилися на роздоріжжі між універсальними темами, місцевою специфікою та авторським баченням, які на сьогодні в більшості випадків суперечать одне одному. Однак приклад Павла Острікова свідчить, що все це цілком успішно можна поєднати, якщо, звісно, захотіти.

На фото - кадр із фільму Mia Donna Павла Острікова

Фото: filmfestivalcottbus.de