«Детектор медіа» вже публікував рецензію Ігора Грабовича на фільм Тараса Химича. Сьогодні ми подаємо думку критика Ярослава Підгори-Гвяздовського, який більш прискіпливо аналізує стрічку.

Українські кінематографісти продовжують експериментувати — минулого тижня в українському прокаті одночасно з несподіваним мок’юментарі «2020. Безлюдна країна» з’явився й історичний екшен «Король Данило». Так само знятий без допомоги Держкіно майже цілком приватним коштом. І з таким само результатом — що на слона з рогаткою, що по горобцях із гармати.

Хоча все так райдужно починалося...

Один із небагатьох в Україні, хто міг би подужати поєднання і втілення історичного жанру з бойовиком, був режисер Тарас Химич. Талановитий кліпмейкер, на рахунку якого з півсотні музичних відео, ще 2007 року зняв, зокрема, унікальний, фактично міні-фільм «Не кажучи нікому» на пісню гурту Тартак і співака Андрія Підлужного: за 3 хв 35 секунд він зміг повноцінно викласти історію знаменитого протистояння під назвою «Бій під Загоровим» у вересні 1943 року чоти УПА проти майже 700 німецьких військових і поліцейських. Але крім кліпів Химич зробив п'ять повноцінних документальних фільмів, які характеризувалися широкомасштабною історичною реконструкцією, з використанням рольових ігор і наукового експерименту, відтворенням епохи в костюмах і ситуаціях. Це було насправді добре зроблено, цікаво і пізнавально.

Тож зрозуміло, що з таким бекґраундом кандидатура Тараса Химича була першою на місце постановника повнометражних художніх «українських пеплумів» на кшталт «Чорного ворона» чи «Боплана». Та режисер не поспішав віддаватися на поталу іншим продюсерам, очевидно зберігаючи сили для власних проектів. Певно, даремно. Бо «Жива» 2016 року, дебютний художній повний метр Химича, повністю нівелював романтичний флер режисера як a single maker who can. І це при тому, що «Жива» ідеально вписувалася в коло історичних інтересів і роботи режисера, торкаючись саме УПА і саме 40-х років.

Коли виник проект «Короля Данила», не до порівняння складнішого для відтворення, вже зародився сумнів у його вірогідності. Зрозуміло — знаменитий князь XIII сторіччя Данило Галицький є магнетичною темою для кіно, особливо під час російсько-української війни, коли генетично вимордований за століття наш народ потребує бодай якоїсь поживи для духу й тіла. Але чи не більшою має бути й відповідальність у таких обставинах? Де тут правда?

У підсумку, після перегляду завершеного фільму, прем’єрно представленого у столичному кінотеатрі «Планета кіно» 22 листопада, виглядає правдивим лише завзяття, з яким режисер і гурт його однодумців взялися за створення цього твору, більше схожого на поєднання попелу й суму, ніж на створення справжнього пеплуму, принаймні у його звертанні до стародавності.

Головною і для глядача вирішальною у провалі прем'єри фільму може стати музика, проблеми з якою, втім, лежать на совісті кінотеатру й можуть бути виправленими — несподіване перенесення прем’єри з 20 листопада на 22-ге, через перекриття доріг євробляхерами і, відповідно, зміни основної локації, не дало можливості налаштувати проекцію і звук у залі. Поганою музика не була: ритмічно — часом — підходяща до подій на екрані, вона помітно перевищувала «правильність» децибелів, била по вухах і заглушала діалоги героїв.

Другим мінусом показу фільму став сам сюжет, вже не залежний від кінотеатру. Ішлося нібито про історичні події першої половини XIII сторіччя, але по факту вони перетворилися на суцільну купу неартикульованих причин і системно не прописаних дій героїв по тлу екрана і фільмовому простору. У стрічці боротьба Данила проти галицьких бояр, монгольської орди і західних впливів більше нагадувала дворову бійку, причому постійну й не призначену для розуміння того, що ж насправді відбувається. Здавалося, що творці навмисно вилучили зі своїх планів момент для пояснення глядачеві тієї чи тієї ситуації. І це стосувалося всіх сюжетних ліній — стосунків Данила зі своїми жінками (крім дружини там є й інші), стосунків жінок між собою (хто вони й чому сваряться між собою), стосунки Данила із сином, друзями й ворогами, ворогів — одне з одним, Данила з монгольським ханом і тевтонцями. Як справжній руський князь вів цю геополітичну і внутрішньо-сімейну багатоманітну партію — важко уявити, але ж кіно має бути навмисно спрощеним способом для розуміння аудиторією якогось факту, періоду історії чи причин вчинків, чи ні? Ні, безкомпромісно відповідають своїм фільмом творці, і влаштовують безперервний парад подій, з’єднаних в один великий кліп. У цьому полягає й найважливіша проблема «Короля Данила»: фільм не виглядає фільмом, він виглядає саме кліпом — одним кількахвилинним відео, розтягнутим на понад півторагодинний лінійний кавалок.

Як людина складається з частин тіла, так і фільм — із окремих епізодів, об’єднаних задумом, емоціями, логікою і кінцевим результатом. Натомість у «Королі...» епізоди, хоч і йдуть один за одним, здаються просто не з’єднаними перехожими або, точніше, випадковими сусідами в черзі. Схожі за конфігурацією один на одного — фактично позбавлені загальних планів — ці епізоди не формують цілісну картину, ніби ти дивишся вервечку кліпів на одну й ту саму тему з одними й тими самими акторами, тільки кліпи зняті один за одним, мов на конвеєрі. І що цікаво: як окремі кавалки — вони виглядають добре. Химич не даремно носить корону класного кліпмейкера, він професійно вміє виставляти кадр, зі світлом у ньому і розташуванням персонажів та предметів. Більше того — він володіє культурою кадру, смаком, і якщо себе перебудувати й переконати, що дивишся не фільм, — на афішах зробили помилку, — а кліп, просто великий, і почати дивитися покадрово, то можна отримувати щосекундну насолоду, і не чекати її у фіналі 100-хвилинного сеансу. А якщо принагідно вирізати окремі кадри — і їх багато, — можна зробити фантастично добру виставку, де б і знані фотографи кусали собі лікті від вдало підмічених, але не ними, виразів обличчя, рухів меча, конячих морд чи чогось іншого. У кадрі в Химича панує лад і експресія, вони побудовані зі знанням драматургії. Проблема в тому, що фільм — це не один кадр. І навіть зшиваючи кадри в поодинокі вмотивовані сцени, на жаль, режисер не спромігся зшити сцени у вмотивований фільм.

До цього страшного висновку додаються й інші, не менш страшні: так довго збираний і роблений бутафорами, костюмерами і художниками-постановниками предметний світ не витримує ніякої критики. Це все аматорство, бо використані костюми у фільмі — кольчуги, туніки, костюми воїнів і «ніби звичайних громадян» — впадають в око своєю чистотою й новизною — тут і не Станіславський загорланить «не вірю»! А як виголошують герої свої промови: статечно, велично, кожен із королівським пафосом, який ніякого стосунку до життя не має, причому ні до якого життя — ні до театрального, ні до реального. Хіба що так говорили в XIII сторіччі, і творці самі це підгледіли за допомогою винаходу героя Герберта Веллса. Так, спростувати ми це не зможемо, та чи варто до цього апелювати? Здоровий глузд підказує про неможливість подібної поведінки людей ні в нашому, ні в минулому, ні в сторіччі Данила Галицького.

У цьому випадку могли б допомогти актори, але й вони не здатні — або їм не було що грати, або режисер не зміг із ними добре проговорити їхні ролі, або власних талантів на вистачило. За кількома винятками акторська гра така погана, що й грою її краще не називати. Хоча Сергій Ярмошенко й не претендує на акторство, й це робить йому честь: посеред зйомок режисер замінив виконавця ролі Данила, і замість Сашки Алексєєва взяв члена фольклорно-етнографічного кінного театру «Запорозькі козаки», каскадера й майстра володіння мечем. Вимушений, але свідомий крок мав амбівалентне значення для фільму, з одного боку показуючи на екрані чоловіка з чудовим тілом і державницьким обличчям, який у кадрах бою заворожує вмінням рухатися з мечем, а з іншого боку — промовлені банальності ще більше виявляли в ньому неактора, й загалом провалювали сцени з ним, та й весь фільм назагал. Єдиною по-справжньому акторською одиницею можна вважати виконавицю ролі Євлампії Вероніку Шостак — її появи в кадрі були воістину віддушиною: все було зрозуміло, душа реагувала на емоції героїні та її драматичну складову — вона послідовно вела героїню, вона мінялася як образ. І було шкода, коли Євлампія зникала з кадру.

Із технічного боку вадою «Короля...» був ще й звук — по-перше, він не писався з майданчика, і все дійство виглядало картонним; по-друге, слова часом були або тихо промовлені, або навпаки — загучно сказані, по-третє, музику вставляли всюди, де тільки можна, а її одноманітність, нав’язливість і гучність (про що говорилося на початку) викликали відвертий негатив сприйняття.

... Як із усім цим дати собі раду, й дати зрозуміти творцям — що пішло не так і як зробити наступний раз «так»? Чи допомогли б у цьому гроші Держкіно, через що Тарас Химич не валив би на себе стільки роботи, адже у фільмі він виступав не тільки як режисер і співпродюсер, а ще й як сценарист, оператор і монтажер? Так чи так, зрозумілою видається загальна картина: аби не наступати вдруге на свої ж граблі, після «Живої» і «Короля Данила», Химичу таки доведеться переглянути систему виробництва, можливо, не бути таким зверхнім і знайти співсценариста, а потім ще й скрипт-доктора, й точно — іншого монтажера. Бо не можна все робити самому, — без делегування повноважень робота перетвориться на пекло безладу і фільм стане черговим «Королем Данилом». Можна ж урешті почати вчитися на своїх помилках чи ні?

Фото: прес-служба фільму