«Король Данило»: дуже спортивно!
«Детектор медіа» публікує першу рецензію на довгоочікуваний фільм Тараса Химича. Завтра ми подамо думку критика Ярослава Підгори-Гвяздовського, який більш прискіпливо аналізує стрічку.
Вийшов на екрани «Король Данило» — другий ігровий повнометражний фільм режисера Тараса Химича. Заявлений жанр історичного бойовика відповідає дійсності радше в сенсі бойовика, ніж історії, хоча сам фільм найбільше схожий на якусь спортивну чи реконструкторську гру.
Стрічка оповідає про князя Данила Галицького, який відвойовує власні землі в міжусобицях, прагне домовитися з татарами, хоче здолати внутрішніх ворогів та віднайти правильних і вірних союзників. Картину створив Тарас Химич власними силами за участі розмаїтих благодійників, серед яких не було Держкіно. Останній факт ні про що не свідчить, крім того, що Химич просто не подається на пітчинги. Чи стало би його кіно кращим чи гіршим від державного фінансування — питання риторичне, оскільки цей кінематографіст уже сформувався і за майже двадцять років успішної діяльності зняв силу-силенну розмаїтих фільмів, реклами та музичного відео. Серед його робіт є навіть кілька неігрових повнометражних картин.
За роки праці Химич створив та відточив власний упізнаваний стиль. Якщо брати тільки його повнометражні неігрові картини, то тематично всі вони стосуються західноукраїнської історії XX століття — створення та діяльності УПА, окупації Галичини 1939 року, хроніки існування дивізії «Галичина». Це все розповіді про кризовий період української історії, коли українці вели боротьбу на різних фронтах. Боротьба в його фільмах здебільшого збройна, мілітарна. В основі більшості його фільмів — спогади очевидців та учасників тих чи тих подій. Його фільми консультують історики, й у їх створені беруть участь реконструктори.
Щодо структури та стилю його картин, то типовий фільм від Тараса Химича передбачає закадрову оповідь, яку веде диктор або учасник чи свідок подій. Закадрова оповідь дає можливість формувати сюжет фільму, виділяти в ньому вузлові та важливі епізоди, взагалі надає сенс усій історії. Крім того в його фільмах слово в кадрі отримують і самі учасники подій, свідки та історики. Важливе місце в його фільмах посідає також хроніка, історичні світлини, мапи та комп’ютерна графіка.
Дуже важливою частиною фільмів цього режисера є епізоди численних ігрових реконструкцій подій, які ілюструють закадрову оповідь і створюють власне емоційну складову його фільмів. Химич задіює професійних акторів та аматорів, творить складні та візуально виразні мізансцени. Саме візуальним компонент є тут ключовим — йдеться і про фотографічну якість, і про композицію кадру, і про загальний темпорим, і про костюми, грим та інший антураж. Показовим став його монтаж, який складається з коротких епізодів, свого роду спалахів, коли на коротку мить ми бачимо шматок якогось епізоду, виграшний ракурс чи сповільнену дію, яка надає значущості демонстрованому. Інколи він дає довгі ігрові епізоди, які однак мають самостійно значення, залишаючись ілюстративними.
Все це робить його кіно максимально інноваційним, динамічним, виразним та привабливим для перегляду; тут не тільки дізнаєшся про перебіг тієї чи тієї історичної події, проте отримуєш глядацьке задоволення від якості самої кінематографічної роботи.
2015 року Тарас Химич фільмує свій перший ігровий повнометражний фільм «Жива», у якому переносить усі напрацьовані прийоми в новий для себе формат. І одразу стає помітною вся сила та слабкість його стилю. Із попередніх фільмів він залишає реального прототипу й закадровий голос, до яких додає повноцінні ролі для акторів та суцільну сюжетну лінію, яка існує сама по собі, незалежно від закадрового голосу. «Жива» стає полігоном нових прийомів і багато в чому проходить випробовування повним метром. Вдається виписати зрозумілу сюжетну лінію, яка не губиться до фіналу, й у фільмі є кілька акторських удач. Проте стиль стрічки, як і раніше, формує монтаж коротких епізодів, отих самих спалахів, які роблять картину емоційно послідовною та цілісною. Водночас Химичу не вдалося зробити свій сюжет послідовним на суто фізичному рівні, він існує в численних розривах та навіть нелогічностях. Фактично стрічка складається з низки окремих епізодів, дія більшості з яких відбувається в закритих приміщеннях. Усе це створює ефект театральності, що поглиблюється декламацією акторів, які часто виголошують свої репліки в піднесеній неприродній манері.
Водночас фільм демонструє несподіваний натуралізм у деяких епізодах, найчастіше у сценах тортур та бойових зіткнень. Рани та кров у його фільмах виглядають натурально. Власне, це дуже важливо, оскільки є першим кроком до кінематографічного реалізму, який прагне віддалитися від декларативної літературщини.
Нова картина Тараса Химича «Король Данило» є ще одним кроком до формату повнометражного фільму. Тут немає вже закадрового голосу і фактично немає історичних прототипів, чию долю можна екранізувати. Епоха Данила Галицького занадто далеко від нас, щоб ми могли б хоча якимось чином себе з нею співвіднести на суто фізичному рівні. Схоже, що й режисер також не намагається цього зробити з цілком очевидних причин — реконструкція епохи була би дуже дорогою із фінансового боку. Тож перед нами певна умовна епоха, міфологічні Давні часи, коли люди вдягалися в інший одяг, їздили на конях та в боях використовували холодну зброю. Усе інше, включаючи зачіски, мову, жарти, інтриги, мотивацію, є цілком сучасними.
Отож про що ж тоді фільм «Король Данило», якщо він не про історію? Важко так одразу сказати. Найближчою до істини відповіддю буде: «Про “Гру престолів”». Порівняння із «Грою» було цілком очевидним та очікуваним, оскільки важко не порівнювати зі знаменитим серіалом кожен псевдоісторичний фільм, де було б хоч трохи умовного середньовіччя.
Різниця, однак, у тому, що «Гра престолів» — це фентезі, себто цілком придумана історія з паралельного Всесвіту, яка з нашим світом ніяк не перетинається, нехай навіть вона й була інспірована відомими історичними подіями людської історії.
І оскільки йдеться про вигаданий світ, то його цінність не стільки в деталізації та гаданій достовірності, а в самому сюжеті. «Гра престолів» веде мову про природу влади й тому основна колізія зосереджена саме навколо неї. «Король Данило», на жаль, у тому сенсі виявляє максимальну невиразність. Тут так само наявні інтриги, змова та зрада, проте подаються вони вкрай нецікаво і з боку драматургії, і з боку акторської гри.
Щодо всього іншого, то все залишається на рівні попередніх робіт Тараса Химича, а в деяких аспектах поступається «Живій». Скажімо, в попередньому фільмі натурні зйомки були виразнішими, природа там була учасницею подій, а не тільки тлом, на якому ці події розвивалися.
Найвдалішою складовою «Короля Данила» бачиться його спортивний бік, тут актори й каскадери вміло діють у сценах боїв, впевнено тримаються на конях, багато хто з них просто добре виглядає в кадрі. Залишається зробити ще один крок до того, щоб актори не тільки виглядали привабливими фізично, а ще й достовірними в запропонованих обставинах.
