10:00
Вівторок, 20 Листопада 2018

«Ланцюгова реакція» добрих справ на СТБ

У «Вікнах-новинах» дослідили, наскільки українці вміють об’єднуватися задля спільної мети. Але авторам циклу сюжетів забракло знань історії.
«Ланцюгова реакція» добрих справ на СТБ
«Ланцюгова реакція» добрих справ на СТБ

Спецпроекти у «Вікнах» на СТБ завжди цікаві. Надто ж коли їх робить Дмитро Литвиненко. Цей журналіст, досліджуючи тему, вміє знайти людей, які можуть відповісти на всі його запитання. Спецпроект «Ланцюгова реакція» винятком не став.

26 жовтня в ефірі «Вікон-новин» вийшов перший випуск-анонс проекту. Глядачів поінформували, що впродовж наступного тижня, від 29 жовтня до 2 листопада, їм покажуть кількахвилинні сюжети про те, наскільки важливо об'єднуватися громадам задля спільної мети. Тобто йдеться не про створення ОТГ в межах децентралізації, а про вміння українців згуртуватися задля чогось. На кшталт сільськогосподарського кооперативу, організації дитячого дозвілля чи створення культурного осередку.

Прикладом для українців у циклі «Вікон» став австрієць Томас Брунер, який переїхав до України чи то 12 років тому (як казав Дмитро Литвиненко, 2016 року), чи то 15 років тому (як стверджує сам герой). Герой нового циклу знайомий глядачам СТБ за сюжетом у першому сезоні спецпроекту «Вікон» під назвою «ІншоРідні», який вийшов іще 2016 року й розповідав про іноземців, готових довести, що в Україні будь-які, в тому числі й західноєвропейські фермери мають усі можливості для прибутків.

Але в новому спецпроекті «Вікон» ідеться вже не про фізичні прибутки від конкретної свиноферми. Томас Брунер намагається навчити українців згуртовуватися навколо культурних цінностей і викликає величезну повагу тим, що взявся за майже безнадійну справу й навіть досяг певного результату.

В усіх шести серіях автори спецпроекту порівнювали реалії життя австрійського селища Санкт-Флоріан, звідки родом Томас Брунер, та українських міст Кам'янка, що на Черкащині, й Дніпра. У Кам'янці він обробляє 1200 гектарів землі й тримає велику свиноферму, а в обласному центрі живе. Географія зйомок охопила як українські міста, так і австрійські Відень, Лінц і село Санкт-Флоріан.

Кожний сюжет циклу «Ланцюгова реакція», присвячений темі співпраці місцевих мешканців у різних царинах життя, побудовано на зіставленні українського та австрійського досвіду об'єднання посполитих. Контраст, треба визнати, разючий. Із цих зіставлень автори «Ланцюгової реакції» намагалися дійти глобальних висновків щодо невміння чи вміння українців об'єднуватися задля загального добра. Але картина, як часто-густо трапляється з сумлінними дослідниками, виявилася не чорно-білою, а досить барвистою. Бо українців у ній змальовано дуже різними фарбами.

У першій серії-анонсі глядачам повідомляють, що найвищі показники в рейтингах щастя та успіху посідають країни іммігрантів на кшталт Австралії й північні держави. Директорка Інституту демографії Елла Лібанова пояснює, що країни іммігрантів успішні тому, що прибульцям доводилося об'єднувати зусилля задля того, щоб опанувати природу. Північні ж держави, на думку відомої соціологині, очолили рейтинги щастя тому, що їхнє населення об'єдналося завдяки суворому клімату.

Зрозуміло, що пані Лібанова, пояснюючи причини неуспіху України, посилається на історичний досвід українців, які не мали власної держави й саме через це звикли не довіряти не лише політикам, але й одне одному. Вона вважає, що індивідуалізм як запорука виживання — одна з визначальних рис генетичної пам'яті українців. Українці, каже Елла Лібанова, вміють об'єднуватись, але виключно проти когось. І це, попри всю свою історичну зумовленість, на думку соціологині й демографині, дуже заважає українцям у національному прогресі.

Із коментарів Елли Лібанової розпочинаються майже всі сюжети спецпроекту. Також у кожному випуску наводяться статистичні дані щодо конкретної теми сюжету — від кількості скаутських та інших дитячих організацій у двох країнах до учасників культурних об'єднань у Дніпрі, де 15 років тому замешкав Томас Брунер. Порівняння, на жаль, не на користь українців, а цифри учасників різноманітних спілок у двох країнах відрізняються на порядок.

Скажімо, у другій серії показано, як Томас Брунер готується розміщувати білборди на дорозі до райцентру Кам'янка на Черкащині. Але ці щити — реклама не політиків чи агрохолдингів, а... місцевого музею композитора Петра Чайковського, який створив у цьому містечку всесвітньо відомі шедеври опери та балету. Місцеві, каже завідувач музею, бувають тут раз за все життя, бо їм той музей нічого не дає в матеріальному плані.

Тим часом у рідному селищі австрійсько-українського фермера вже тисячу років стоїть середньовічний монастир, де працюють і музей, і художня галерея, і бібліотека, й дитячий хор. Він став центром згуртування місцевої громади дуже давно. Щонайменше, сорок років тому, відколи тут розпочав правити служби місцевий священик, який одружував батьків нашого героя Томаса і хрестив його самого. Конфірмація, тобто свято першого причастя, яке відбувається в цьому монастирі, — одна з тих щорічних подій, які об'єднують місцеву громаду. Хор хлопчиків, де співав і сам Томас, і його брат, теж сприяють формуванню так званого чуття єдиної родини.

У серії про сільськогосподарські кооперативи, які в Австрії об'єднують дрібних фермерів, даючи їм змогу спокійно працювати, є епізод, дуже характерний для світогляду українських селян. Тут показано, як Томас Брунер приїжджає в село, де він обробляє 1200 га землі, щоби прогодувати тварин із власної свиноферми, розмовляє з місцевими про важливість кооперації із сусідами. Селяни ж, які піддалися на вмовляння місцевого фермера посадити на своїх ділянках замість бульби смородину й малину, вражають Томаса Брунера виправданнями своєї бездіяльності. Вони ремствують на те, що колишня влада відбила в селян бажання кооперуватися, силоміць заганяючи людей до колгоспів.

Так, це травма, погоджується австрієць, але скільки ж можна виправдовувати нею нехіть до облаштування власного життя на свій смак? Тим паче, що створити кооператив, де одні фермери вирощують продукцію, а інші її переробляють, не так уже й складно. Як і знайти ринок збуту для екологічно чистих ягід, адже, каже пан Брунер, зараз дуже популярні саме екокрамниці. Проте селяни досі бояться брати на себе відповідальність за своє життя, покладаючись на державу. Хоча й далеко не всі, що не може не тішити.

І все ж українці не безнадійні. У сюжеті про об'єднання сусідів Елла Лібанова каже, що її надихають приклади, коли люди разом виходять збирати сміття чи ошляхетнювати навколишню територію. З цього, вважає соціологиня, «щось піде далі». «Ланцюгову реакцію», вочевидь, саме для цього й знімали — щоби «щось пішло далі». Принаймні, її автори сподіваються, що їхні сюжети викличуть ланцюгову реакцію добрих справ.

Дмитро Литвиненко намагався підтвердити сподівання пані науковиці, й найкраще йому це вдалося в сюжеті про сусідську співпрацю українців та австрійців. Адже приклад зразкового ОСББ у Дніпрі, який організувала Світлана Бардакова, надихає мешканців інших багатоповерхівок створювати так само ефективні об'єднання.

У фінальній серії спецпроекту Дмитро Литвиненко показав, що наполеглива праця Томаса Брунера таки дала свої плоди — у Дніпрі, місті, дуже схожому на австрійський Лінц, де вчився Томас, Клуб друзів філармонії, створений героєм циклу за прикладом рідного села, розширився до сотні охочих. Хоча герой мріє, щоби його членами стали бодай 10 % містян, але навіть зусиллями тих, що є, вдалося організувати вечори австрійської музики та добитися від обласної ради рішення про реставрацію будівлі. До цього Клубу залюбки долучилася й посланниця Австрії Герміна Попеллер. Менеджерка клубу Ольга Володіна запевняє журналістів: Клуб друзів філармонії Дніпра — це не про благодійність, а про зміни у голові й серці дніпрян.

Дуже хотілося б думати, що ці зміни спричинив виключно Томас Брунер. Але впродовж перегляду циклу мене повсякчас навідувало відчуття дежавю. Надто вже подібним виявилося життя сільської австрійської общини до існування українських громад у міжвоєнній Галичині. Звісно ж, виключно для тих, хто знає історію України. Народні доми з хорами, бібліотеки, товариства тверезості, сільськогосподарські кооперативи — все це в Галичині постало завдяки зусиллям голови УГКЦ Андрія Шептицького. Саме він у 20–30-х роках минулого століття зробив те, на що закликають орієнтуватися автори «Ланцюгової реакції», показуючи ідеальний світ австрійських громад. При цьому, на жаль, геть забувши про вітчизняний досвід.

Фото: скріншот

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
381
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop