Виступаючи перед демонстрацією фільму, керівник продюсерської агенції „Закрита зона” Володимир Ар’єв визначив його жанр як документальний трилер. Зізнаюся чесно, мене таке визначення дещо налякало, й, проглядаючи фільм, я з задоволенням переконувався: трилеру не вийшло. І це – добре. По-перше, канони трилеру передбачають відсторонене його сприйняття як якоїсь жахливої казки, коли не віриш, що це відбувалося насправді. Мабуть, відсторонене сприйняття Майдану – особливо для тих, для кого він став історією, що робилася на очах – неможливе. Більше того, будь-яка спроба змусити сприймати Майдан саме так, дивитися на нього як на якесь шоу не здобула б глядацької вдячності, а може, була б сприйнята як образа.

По-друге, намагатися вмістити Майдан у рамки якогось вузького жанру – то справа марна. Бо те, що відбувалося як безпосередньо там, так і у країні в цілому, містило в собі і трилер, й високу драму, й комедію, навіть фарс, і мелодраму, й усі можливі жанри водночас, і розділити їх тепер неможливо – бо неможливо було розділити рік тому. Саме з такого от нерозривного поєднання світлого й темного, щасливого й тривожного, переможного й безнадійного, смішного й гнівного, театрального й страхітливо-реального й виникло оте ВІДЧУТТЯ МАЙДАНУ, якого – за зізнаннями багатьох і багатьох людей – вже не вийде повторити ніколи, те саме відчуття, про яке з подивом писали закордонні кореспонденти, про яке з гордістю розповідали учасники, й якого досі не можуть збагнути та пояснити його опоненти, все вишукуючи наколоті апельсини чи ще якісь залаштункові підступи. І по-третє, саме це відчуття, а не розвиток подій чи новин, саме емоційний, а не фактологічний бік Майдану тільки й дає змогу відчути, не ЩО відбувалося торік, а ЯК воно відбувалося. Відродити в душі щемливо-ностальгійні спогади. І саме це авторам фільму вдалося – передати атмосферу Помаранчевої революції, просто-таки змусити глядачів її відчути. Відчути реально, ніби повернувши на дві години те, чого, здавалося б, уже неможливо повернути, що, здавалося б, пішло в минуле. А відтак, авторам вдалося створити саме фільм, а не авторську телепрограму, акт мистецтва, а не лише журналістики.

І не біда, що лише порівняно невелика частина фільму змушує глядачів перебувати в суто трилеровому напруженні: стрілятимуть чи не стрілятимуть. Урешті-решт, однаково є загальновідомим, що все мало закінчитися хепі-ендом. Не біда, що сюжет фільму не є прямолінійним, де рушниця, яка висить у першому акті, має неодмінно вистрілити в третьому. Що все, що показано, не є жорстко підпорядкованим кульмінації, коли на Майдан насували солдати внутрішніх військ, які отримали зброю. Не біда, повторюся, що глядачам не було лише страшно та цікаво, як цього вимагав би жанр трилеру. Натомість глядачі побачили стиснутий у часі – наскільки його можна стиснути й наскільки можна передати – калейдоскоп Майдану, у вирі якого розпач і розгубленість непомітно поступилися місцем відчуттю перемоги та усвідомленню свободи. Нас провели шляхом, яким із сукупності сотень тисяч особистостей непомітно й поступово народилося СУСПІЛЬСТВО, яке перемогло зброю.

Що стало одкровенням у фільмі, то це синхрони солдатів внутрішніх військ, яких, призвавши на строкову службу, не питаючи, могли й хотіли перетворити на заручників сваволі тодішньої влади, на виконавців злочинних наказів. А ще – синхрони їхніх матерів, декотрі з яких були поруч із синами, але з іншого боку барикад. Синхрони Юрія Луценка (як от, наприклад: „Нібито обраний нібито президент нібито Янукович”). Лист Януковича до Кучми, де той, фактично, визнаючи свою оголошену перемогу вдалою оборудкою, своєю та Кучми, обурюється, що хтось насмілився цю оборудку зламати, та закликає тодішнього президента вжити будь-яких заходів, аби лише запобігти цьому. Дуже шкода, що документ цей так і не став широковідомим громадськості.

Що неможливо було сприймати спокійно, то це виступ того самого Януковича в Сєверодонецьку – побачивши згаданий вище документ, трохи згодом побачити його автора, що з невинним виразом обличчя пасіонарно закликає стати на захист демократії та народного волевиявлення й таврує зловмисників, що вчинили замах на народний вибір. І відновити при цьому в пам’яті фотографії доброго до нестями Януковича, розклеєні рік тому в мільйонах примірників, де крізь лагідну посмішку проглядають брутально агресивні очі. Смішно було бачити, як Янукович записує звернення до народу, де вітає його з обранням нового президента – «мене», а потім піднімає голову й питає: що, цього поки що не треба? Дивно, м’яко кажучи, було спостерігати, як уже тепер (точніше, влітку) всі як один, як виявилося, в душі підтримували Помаранчеву революцію – й Костянтин Грищенко, й Ігор Смешко, й Володимир Литвин, і навіть Нестор Шуфрич ставився до неї цілком толерантно, хоч і не розділяв вибору революціонерів, але цілком підтримував їхнє прагнення до демократії та законності.

І хай мені вибачать автори фільму, але хотілося б відзначити декілька, як на мій погляд, прорахунків. Починалася стрічка з картин жорстоких сутичок демонстрантів із міліцією – на Софійському майдані та на Банковій. Перекошені від люті обличчя демонстрантів, агресивність правоохоронців, бажання й тих, і тих бити, трощити, ламати, топтати. І після того – картинка мирного Майдану з помаранчевими прапорами. Зрозуміло, що зіткнення ті були задовго до Майдану, й автори хотіли попередити, як це могло б бути. Але особисто на мене такий різкий перехід замість контрасту, протиставлення, навіть передісторії справив враження безпосереднього ланцюжка подій. Ніби Майдан лише потім був мирним, а перед тим були й перекошені від люті обличчя, й неконтрольований натовп, що все змітає. От знав я, що ні, не так – а отриманий емоційний імпульс був саме таким. Що ж казати про глядачів, які не пригадають давніх подій на Софійському та Банковій?

Ну а завершення фільму пролунало так, ніби це лише через заклик Тимошенко до «штурму» урядових будинків було приведено в бойову готовність внутрішні війська. Тим більше, що деякі вислови Луценка це підтверджували. Так, насправді це було бажання одного з „учорашніх” звалити провину на помаранчевих. Але ж чіткого усвідомлення того, що посилання на Тимошенко було пересмикуванням, глядачі можуть не отримати – не зовсім чітко воно виписане у ткані фільму. І – головне – у фільмі лишилося не зрозумілим, хто ж все-таки віддав наказ привести внутрішні війська у бойову готовність, чи дійсно це була лише ініціатива командувача Попкова - у що не дуже віриться. Як і не було чітко артикульоване, чому війська, що сунули на Майдан, повернулися в решті решт у казарми, хто чи що відвернуло страшну загрозу кровопролиття. Дивно, що не було посилання на відоме інтерв’ю Віктора Медведчука «Українській правді», де той розповідав, що замість Кучми – який, за словами посла США в Україні Д.Хербста у фільмі Олеся Саніна - виявився 28 листопада 2004 року «недосяжним» для Держсекретаря США Коліна Пауелла, коли той хотів переговорити з тодішнім українським президентом, - мав телефонну розмову з американським високо посадовцем саме він. І Медвечук завірив Пауелла, що в Україні все спокійно, що силу не буде застосовано – треба думати, саме після цього війська були зупинені… На жаль, все це залишилося у фільмі поза уваги, залишивши глядача у момент кульмінації дещо здивованим – адже для документального фільму все ж таки фактаж дуже важливий.

Дещо незвично було бачити генеральним інформаційним спонсором фільму телеканал „Інтер”, а першим інформаційним партнером – 5 канал. Як і цілковито неформальні, приятельські розмови у фойє, скажімо, Єгора Соболєва з Олексієм Мустафіним. Утім, як пояснив пан Ар’єв, часи змінилися, й медійне середовище в Україні змінилося разом із ними, а тому, станом на сьогодні, нічого дивного в такому поєднанні немає – просто треба до нього звикнути. То, може, справді, часи змінилися настільки, що все, що було ДО ТОГО, здається вже таким далеким, таким не надто реальним?

Борис Бахтєєв, «Детектор медіа»

Читайте також:

Коли службовий злочин стає громадянським подвигом?

Говорить і показує Помаранчеве свято

Річниця революції на телебаченні: фанфари й мовчанка

Про нас, одного із нас, і про Помаранчеву революцію

Луканово посміхаючись Як Ющенко і Тимошенко спаплюжили мій виступ на телебаченні

Не зраджуймо Майдан

Буш привітав Україну з Майданом

На святкуванні річниці Помаранчевої революції Ющенко вийшов на сцену після двох оголошень, а Тимошенко донесли до Майдану на руках

„Рік свободи” у форматі документального кіно

Люди, які створили стиль революції. Частина перша

Володимир Ар'єв: “Я щасливий, що Помаранчева революція припала на моє життя”

Закордонна преса про річницю Помаранчевої революції

Революція помаранчева чи радянська?

В Українському домі розпочався фестиваль "Рік Свободи"

В Українському домі відбудуться фотовиставка та кінопоказ, присвячені річниці Помаранчевої революції

Річниця Помаранчевої революції очима телевізійників (оновлено)

Переведіть мене через Майдан

Очередная помаранчевая сага будет о любви

І знов кіно про кохання на помаранчевому тлі

В Киеве начались съемки художественного фильма "Оранжевое небо"

Фільм про любов під час Майдану покажуть на Канському фестивалі

Президентські вибори стануть сюжетом українського блокбастера

«Майдан був найяскравішою частиною моєї політичної біографії», - О.Зінченко

Вольдемар (Майор) Фидрих: "Можна сказати, що в Польщі немає незалежних медіа, натомість є три державних телеканали".

Політичний трилер або Сповідь сьомого дня

Єгор Соболєв: «Все починається з ком, а завершується «темниками»

Сага Помаранчевої революції