Тиждень у київському кінотеатрі «Жовтень» на одному сеансі щодня демонструвався фільм Сергія Лозниці «Донбас». Картина була озвучена українською мовою. У ширший прокат стрічка вийде 17 жовтня цього року. Поки не до кінця зрозуміло, якою буде остаточна звукова версія цього фільму, проте українське озвучування вже тепер надає картині «Донбас» додаткового актуального сенсу.

Український кінорежисер Сергій Лозниця знімає найстрашніші фільми сучасності. Річ тут не тільки й не стільки у сюжетах його фільмів, продемонстрованій на екрані жорстокості та людській ницості, але й у моделі нашого погляду на реальність, яку він створює. Суть цієї моделі у принциповій неможливості відділити наш особистий погляд на реальність від погляду кінокамери (чи будь-якого іншого фіксатора візуальних образів), яка цю реальність фіксує, творить і, зрештою, спотворює.

Фільм «Донбас» саме про це: режисер уміло й навіть підступно заманює нас у пастку кінофільму, який за визначенням має бути безпечним, щоби в процесі дати нам добряче по голові. Фільм справляє шоковий ефект, який поєднується з кількома настановами.

Найперша настанова в тому, що наше начебто невинне витріщання на кінематографічну (читай: фейкову) реальність може мати для нас катастрофічні наслідки, оскільки кінематограф має здатність кардинально спотворювати реальність, тож інколи спроби наслідувати той чи той кінодосвід може принести нам багато неприємностей.

Другий урок у тому, що ще гірші наслідки для нас має наша добровільна участь у творенні кінофейків, і тут режисер виступає правдивим янголом-винищувачем, який бере на себе право судити й карати винних у такому гріху.

Третій урок у тому, що сама ситуація з довірою до фільмової реальності та наша добровільна участь у творенні фальшивок цілком обумовлена нашим соціальним життям, у якому давно вже немає нічого справжнього. Нам просто немає на що спертися, крім якихось напівзабутих радянських кіноснів.

Останній урок найболючіший, оскільки він позбавляє надії на можливий вихід із цього зачаклованого кінокола.

«Донбас» не є лінійним фільмом, він складається з низки окремих епізодів, дія яких відбувається здебільшого на окупованих територіях Донбасу, але не тільки: два епізоди в картині суто українські.

Задум, за словами Сергія Лозниці, з’явився в нього під час перегляду розмаїтих відеороликів на каналах сепаратистів, оповідей свідків та учасників подій, із яких він черпав сюжети для свого фільму. Режисер відібрав більше десятка, на його думку, найпоказовіших епізодів, які згодом переніс на екран. Деякі з цих епізодів були відтворені близько до оригіналу, деякі були перероблені зі збереженням суті цих історій.

Тобто від самого початку «Донбас» робився як фільм про візуальну репрезентацію певної реальності, а не про саму цю реальність, яка, вочевидь, вимагає трохи іншого підходу та оптики. Гротеск та абсурд були в цих відео та історіях від самого початку, тож режисер фактично нічого не вигадував.

Якщо весь матеріал взято з інтернету, тоді в чому новизна та суть фільму?

Новизна — в його загальній структурі, яка відображає погляд кінорежисера не стільки на подібну творчість, скільки на саму ситуацію, яка її спровокувала і яка, на його думку, видається універсальною, більшою за конкретну географію.

Фільм починається зі гримування групи людей, які фільмуються в постановочних сюжетах, і закінчується епізодом із тими самим людьми. Ці два епізоди явно взяті не з інтернету, проте саме вони задають інтерпретаційну рамку всій картині.

Подальші сцени пов’язані між собою суто формальними речами, здебільшого це або якийсь персонаж, який переводить глядача з одного епізоду в інший, або якась спільна деталь. Інколи такого формального переходу немає й епізоди просто йдуть один за одним, часто за принципом так званого контрастного душу, коли шокові, жорстокі сцени змінюються веселощами чи гротеском.

Лозниця каже, що йшов услід картині Луїса Бунюеля «Привид свободи» (1974), яка організована подібним чином. Стрічка Бунюеля сповнена сарказму щодо багатьох умовностей сучасного йому французького буржуазного суспільства, включаючи конвенції судової та правоохоронної системи. Лозниця робить щось подібне, проте він показує не умовності соціального життя, а його цілковитий розпад під впливом воєнних дій. І тут важко зрозуміти: війна стала причиною розпаду соціуму чи розпад соціуму призвів до війни.

Так чи так, проте ці процеси на наших очах набувають рис гуманітарної катастрофи.

Епізоди у стрічці можна об’єднати у дві великі групи. Першу складають сцени, в яких герої фіксують реальність у момент її творення на якісь відеофіксатори, інші епізоди складають групу, в яких жодних камер немає, проте шоу, постановка тут також складають основу дії.

Перші епізоди творяться для камери й на камеру, персонажі в них грають самих себе в нових для себе обставинах. У другого типу епізодах також відбувається гра, проте вона не для сторонніх очей і глядач тут перебуває всередині кадру.

І якщо перші епізоди ще так-сяк піддаються розвінчуванню, принаймні ми можемо запідозрити візуальний фейк, від якого відносно легко відмахнутися, то другі епізоди демонструють механіку влади й насильства в їх найчистішому вигляді.

І саме ці епізоди є найбільш моторошними в картині. Саме вони несподівано роблять глядача учасником фільму. Важливість цих епізодів не тільки в тому, що вони демонструють наочність влади й насильства, але й у тому, що їхні учасники (фактично жертви) готові добровільно взяти участь в інсценуванні, готові підіграти новій фальшивій реальності. Однак плата за готовність виявляється дещо завеликою для них.

Структурно «Донбас» побудований на чергуванні епізодів влади та епізодів, де реальність, яку намагаються зафіксувати, весь час блокується, стає невловимою, розповзається буквально на очах, як це було в епізоді з німецьким журналістом, який допитується у групи озброєних людей, хто в них командир.

Що дає в цьому контексті українське озвучування? Елемент відчуження. Це озвучування можна назвати «невдалим» із погляду цілковитого руйнування первинного звуку — йдеться і про шуми, і про синхрон. Майже цілковита відсутність шумів (за винятком надто гучних звуків на кшталт вибухів) робить картину фактично стерильною у звуковому плані. Так само почищені діалоги, з яких прибрано майже всю лайку, місцями її замінено м’якшими висловами, місцями вона просто відсутня. Це також дає ефект стерильності.

Але, на мій погляд, це аж ніяк не шкодить фільмові. Ба більше, оголює моторошну соціальну механіку, яка стоїть за всім цим. Річ, зрештою, не у словах, які в картині всуціль брехливі, а в діях, які ті слова прикривають. Скажу більше, наявність оригінальних слів у всій їхній колоритній первісності роблять стрічку смішнішою, ніж вона того потребує. Показана реальність страшна, як не крути, неповторні словесні інтонації тільки її пом’якшують, певним чином примиряють із побаченим.

Подібне було і в Бунюеля, де слова фактично мало що означали, навіть іронічно використовувалися, часто контрапунктом; були даниною літературним умовностям, створювали ефект «нормального» оповідного фільму, проте підривали його зсередини саме через дії, через розгортання соціальної рутини, яка рухається ніби сама від себе, без потреби у словах.

Цілком очевидно, що «Донбас» Сергія Лозниці — картина про всіх нас, принаймні про більшу частину України, деморалізовану, денаціоналізовану, позбавлену хоч якихось глибоких традицій (у тому числі й правових), які б утримували національне життя від спокуси піддатися маніпуляторам, демагогам та насильниками. Утримували від того, щоб не випустити свого внутрішнього звіра назовні. Реальністю та людьми можна маніпулювати тільки тому, що вони готові до такого маніпулювання. А піддаються йому вони тільки тому, що просто не знають іншого досвіду, іншого життя.

Фото: кадр із фільму