Протягом 10–14 вересня в новинах «Вікна» на СТБ виходив спецпроект Ольги Кучер під назвою «Вихід». Це серія «ексклюзивних інтерв'ю з колишніми реформаторами, яким сказали: “Ласкаво просимо в українські урядники”, а коли вони взялися ламати систему, вона їх виштовхала», — йшлося в підводці до одного із сюжетів.

Це п’ять розмов: із колишніми очільником Держагентства з питань державної служби Денисом Бродським, очільником департаменту Мінінфраструктури, відповідального за автошляхи, Романом Хмілем, директором «Укрзалізниці» Войцехом Бальчуном, міністром економічного розвитку Айварасом Абромавічусом та головою Нацполіції Хатією Деканоїдзе.

Відчувається, що візуальна складова проекту була ретельно продумана. Майже з кожним реформатором говорять у природній для нього чи неї обстановці та з підзйомками в тих місцях, які би характеризували роботу на посаді. Не дуже вийшло це у випадках із Бальчуном та Деканоїдзе. Із Бальчуном відчувається обмежений час на інтерв’ю та потреба знімальної групи підлаштовуватися під його графік більше, ніж з іншими героями. А з Деканоїдзе вийшов радше репортаж про її теперішнє життя у Грузії. Зі служби в Нацполіції катастрофічно бракує кадрів, доходить до того, що один навіть повторюється двічі.

У жодному інтерв’ю немає обіцяних у першому випуску «незручних» питань. Хіба що у Бродського питали, чи не зарано він здався, в Бальчуна — чи їздив у плацкартних вагонах, в Абромавічуса — про подальші політичні плани. Але ці питання геть не вписуються в уявлення про незручні.

Глобальне розчарування проект викликав своїми безнадійно очевидними висновками. Всі як один герої говорять про шалений спротив системи та корупцію. Разом із тим сподівання, що вже екс-посадовці, яким теоретично немає чого втрачати, будуть розкутішими в оцінках та називанні конкретних противників реформ, не виправдалося. В інтерв’ю майже немає імен конкретних ворогів реформ. Лише в сюжеті з Абромавічусом згадали його заяви про тиск із боку народного депутата Ігоря Кононенка (БПП).

Денис Бродський

Свій досвід в HR та управлінні змінами він намагався втілити в реформі держслужби. На посаді пробув шість тижнів у квітні — травні 2014 року. З одного боку, це свого роду антирекод, який є додатковим приводом для інтерв’ю. З іншого боку, важко знайти якісь помітні згадки про Бродського на посаді. Порівняно з Деканоїдзе, Бальчуном та Абромавічусом, він менш медійно впізнаваний, від інтерв’ю немає виразних очікувань та інтриги.

Розмова почалася в його будинку, а далі — прогулянка біля колишньої роботи та у кав’ярні, куди він із тієї роботи тікав. ІЗ найбільш практичного в цьому інтерв’ю — порада мати не лише практичний, а й політичний досвід для роботи в уряді: «Денис Бродський: Моя єдина помилка була в тому, що я, не маючи досвіду політичного, звик так, як у приватному бізнесі — ти кажеш все, що ти думаєш. Їм не треба було казати, що я хочу зробити. Ось для тих людей, а вони дуже швидко орієнтуються, я ворогом став за тиждень, за два».

Найбільше відкриття цього інтерв’ю — приклад тої непрофільної паперової роботи, якою завантажували Бродського.

«Кор.: Шалений спротив системи він відчує у перші ж дні. Йому не дають взятися до реформ, натомість закидають безглуздими дорученнями. До прикладу, розслідувати злочини Януковича. У Дениса шок.

Денис Бродський: Вони кажуть, Нацдержслужба має перевірити, де є Янукович як державний службовець. Я кажу, не має, дія закону на нього не розповсюджується. Не можна цього робити. Але ж є постанова і я маю це робити. Ми їдемо у Міністерство оборони, я відправляю людей, вони приїжджають і кажуть, там вже нема документів, їх СБУ вибрала. Якщо я проведу то розслідування в цей термін і за цими процедурами, я точно маю покласти на стіл прем'єрові-міністру папірець, що за результатами досліджень нічого не виявлено. Це передбачуваний результат».

Хто дав доручення, чи були спроби пояснити цей «передбачуваний результат» керівництву, хто чинив найбільший спротив реформатору і чи вони досі при посадах — у жодному з випусків проекту про такі та подібні питання, про які б насправді хотілося би дізнатися, не йдеться. Немає навіть «пробували дізнатися, але не отримали відповіді».

Роман Хміль

Засновник великої ІТ-компанії, автор низки громадських технологічних проектів, що стосуються якості доріг, пробув на посаді головного стратега розвитку автошляхів майже рік — із червня 2015-го по квітень 2016-го.

Із ним авторка говорила в авто, тестуючи якість доріг, на фоні свіжозбудованої траси з мальовничими кадрами розв’язок із дрона, в його коворкінгу, де є навіть спальні капсули вартістю 20 доларів за годину. А починається сюжет символічно: герой та журналістка сідають в авто й мають рушити, але сів акумулятор: «Він думав, що потужності його власного акумулятора досить, аби пришвидшити рух країни вперед», — влучно використала метафору авторка.

У сюжеті до болю банальні висновки: дороги роз’їдає корупція, а ямковий ремонт — гроші на вітер. Але їх рятують доволі цікаві факти про додаток, розроблений Романом та його командою, що вимірює та відображає якість доріг. Ділиться він кабінетними секретами про знайдену систему прослуховування та кнопку, що її блокує: «Роман Хміль: Одні слухають, а чиновник включає кнопку захисту, коли йому треба поговорити про хабар». Розповів, скільки коштує його посада, щоправда, не уточнив, звідки йому про це відомо і наскільки це точно.

Частина інтерв’ю проходила над Новообухівською трасою: «От те, що ви бачите, в результаті коштувало п'ятдесят мільйонів гривень кілометр, а могло коштувати ті самі п'ять, у десять разів менше. Безумовно, капітальний ремонт дороги — правильно, але ця траса була включена до цього переліку виключно через Кончу-Заспу, де живуть депутати, багаті люди і так далі», — розповів екс-посадовець. Тут знову бракує вказання на винуватців: хто замовив, хто відповідальний за будівництво, чи проводилися розслідування і що намагався робити Хміль на посаді, аби протидіяти таким схемам. За неоднозначним натяком на корупцію у високих кабінетах — лише фасад Мініфраструктури в кадрі, без облич та імен.

Войцех Бальчун

Досвідчений реформатор польської залізниці та рок-музикант очолював «Укрзалізницю» більше року з червня 2016-го по серпень 2017-го. У сюжеті він у двох іпостасях: у холі готелю перед концертом — у костюмі та ідеально напрасованій сорочці, та на концерті — з розпущеним волоссям, у джинсах і кедах.

Він розповів, що йому в управління дісталася компанія фактично у стані дефолту, але кабінет керівника був оздоблений дорогими різьбленнями, акваріумом із морською водою та обладнаний персональним ліфтом. Одні й ті самі деталі для поїздів оплачувалися по кілька разів, пальне закуповувалося за завищеною на 20 % ціною. Ці документи Бальчун збирав для подальшого розслідування. Але і розслідування, й ця сюжетна лінія в матеріалі спецпроекту розчинилися.

«Кор.: Він наполегливо готує звіт, аби показати, куди витікають гроші залізниці, ще гадки не маючи, що задокументовані ним факти обкрадання держави — по суті, просто папірці.

Войцех Бальчун: Я казав — якщо є якась справа, то ми підемо з нею до суду. А на мене дивились і казали — це ж нічого не дасть». Чому лише «папірці», куди передавалися звіти, хто з посадовців у них фігурував, не розкрили. Далі одразу ж переключилися на іншу тему: що змінив Бальчун на посаді й чому почувався лише фасадом для ілюстрації реформ західним партнерам України.

Журналістка дорікнула співрозмовнику в непублічності на посаді і спробувала з’ясувати причини конфлікту з Володимиром Омеляном: «Кор.: Через вашу непублічність склалося враження, що здобутки Бальчуна — це запуск кількох прямих поїздів із Києва і до Польщі і зростання ціни на квитки. Натомість міністр Омелян сказав, що це через те, що ви підняли ціни на проїзд, а не через реформи». Це проілюстрували відповідним синхроном Омеляна з архіву. Відверто говорити про це Бальчун не схотів, лише зазначив: «В певному сенсі я став політичним пальним для пана міністра, і цього задосить». Можливо, спроба знайти версії в оточенні й записати реакцію Бальчуна на них була би куди інформативнішою.

Айварас Абромавічус

Політик і бізнесмен литовського походження на посаді міністра економічного розвитку і торгівлі пробув 500 днів. І це перше інтерв’ю із серії, в якому лунає прізвище. У тискові Абромавічус звинуватив депутата від БПП Ігоря Кононенка. Але крім нього — знову узагальнення, як-от «вищі ешелони влади». Сам Абромавічус також уникає прізвищ: «Те, которые нас назначили, те, которые нам дали полномочия, практически в спину вставили нож». І навіть немає нагадування за кадром, що урядом на той момент керував Арсеній Яценюк, а з припиненням його повноважень пішов і Абромавічус. Тому, хто саме був із цим «ножем» — теж можна лише гадати, адже конкретних відповідей немає. Вже згаданий Кононенко — лише один із народних депутатів, які підтримали його призначення.

Ольга Кучер зазначила, що Айварас найшвидше погодився на інтерв’ю. І воно цікаве не стільки тим, що вдалося зробити на посаді міністра, як тим, що герой готовий до продовження політичної кар’єри й наступні політично насичені два роки планує провести в Україні. В чиїй команді, як вже можна здогадатися, не йдеться.

Інтерв’ю в більшості проходить у спортзалі, де Абромавічус боксує разом із авторкою — виявилося, це їхнє спільне захоплення. А спорт допомагає політику триматися в тонусі фізично й гартувати характер, адже він прямо каже, що це ще знадобиться йому в парламенті. Також сюжет знайомить із його дружиною Катериною, яка керує операційною діяльністю їхнього спільного агробізнесу.

Хатія Деканоїдзе

Грузинська реформаторка з команди Саакашвілі керувала Національною поліцією України рік — із листопада 2015-го по листопад 2016-го. Розмова з нею найбільш неформальна, але й від того більше схожа на репортаж, ніж на інтерв’ю. Почали в її помешканні у Тбілісі, завершили на батьківській дачі в Кахетії — за столом і з хачапурі. Частину сюжету навіть йдеться вже не про політичний досвід, а про маленький туристичний бізнес батьків: як мати порається на кухні, а батько — біля мангалу. Це додає колориту, але не сприяє розкриттю теми про реформаторський досвід.

Деканоїдзе називає реформу поліції «напівфабрикатом» через те, що не вдалося оновити верхівку поліції. Вона пишається лише патрульною поліцією та атестацією, хоча до останньої дуже багато зауважень саме через те, що вона не стала інструментом очищення верхівки. Хто стояв цьому на заваді, чи це був свідомий спротив конкретних осіб (а в цьому наївно сумніватися), знову лишається між рядків.

Тож хоча значна частина матеріалів у спецпроекті «Вихід» присвячені змінам, які відбулися завдяки або всупереч, загальний настрій — усе ж зневіра та розпач. Він доводить, що талановиті люди не можуть протистояти системі — абстрактній, безликій та безіменній. А корупціонери та вороги реформ тут ніби невидимки, перед якими навіть супергерої-реформатори виявилися безсилими.