Звісно, «Жінка…» не є звичайним кіно, та й легкість її дуже відносна: порівняно із середньостатистичною американською комедією, вона — мов граніт, але в порівнянні з новою провокацією Ларса фон Трієра — не важча за пір’їнку. Кажучи про фільм Бенедикта Ерлінгссона, ведемо мову про чудове кіно, яке, в принципі, не може бути дуже простим чи, навпаки, зарозумілим. Ісландському режисерові вдалося сполучити драму однієї людини з проблемами людства, потім продовжити її трилером з абсурдиськими вставками, додати комедійності та ліричності й завершити таким філософським фіналом, що за голову від задоволення берешся — і є про що подумати, і є від чого разово отримати задоволення, яким хочеться поділитися з іншими.

Тож подвійно важливо, що цей фільм отримав фінансування від Держкіно України як лауреат 10-го конкурсного відбору, що його продюсував український продюсер Сергій Лавренюк, що його частково знімали у нас і, не забуваймо, що він був представлений у конкурсі Каннського кінофестивалю. Попри це трохи жаба душить через усе ж немалу суму, виділену з нашого бюджету на фільм, зроблений загалом в Ісландії. Майже 11 мільйонів гривень на кіно, де кілька разів згадується Україна, куди залучені три українські співачки, одна дівчинка-не-акторка, одна жінка-акторка, тобто дружина Лавренюка, і 5–10 хвилин української натури. Та жабу — геть! Бо зроблене ісландцями із французами й побачене на одеському екрані вартує кожної витраченої гривні та хвилини. Причому це стосується й «кількох згадок України» також, адже те, як це згадувалося, заслуговує на винесення за дужки. Хоча без опису сюжету контекст не буде зрозумілий.

Отже, жінка Хелла (Халлдора Гейхадсдоттір) — активістка руху за екологію й порятунок країни й усієї планети від парникових газів, самотужки веде натуральну війну проти алюмінієвого заводу. Вона саботує електропостачання, підриває ЛЕП, розповсюджує маніфест ековійни, а паралельно дізнається, що її заявка-прохання на всиновлення дитини ухвалена й чотирирічна українська дівчинка Ніка чекає на узгодження всіх формальностей. А дівчинка не проста — її батьки загинули на війні, а її саму знайшли в хаті біля бабусі, що вже кілька днів як померла. Про свою радість Хелла розказує і в своєму хорі, де працює диригенткою, і своїй сестрі-близнючці, й навіть сторонньому чоловікові, котрий, зрештою, її врятував і дав прихисток у скрутному становищі — й усі реагують на Україну з розумінням і відвертим знанням, не перепитуючи «де це?», а таксист навіть чудується: «А що, в нас є прямі рейси до України?». І коли Хелла приїздить по Ніку, то починає говорити з нею українською — косо-криво, очевидно не літературно й розлого, а промовляючи кілька зрозумілих слів, аби налаштувати контакт. Усі герої знають про Україну, певно, через російсько-українську війну, й усі розуміють гостроту ситуації, мужність жінки і трагічну долю дівчинки. Це вражає з одного боку, а з іншого — це надихає, — там, у Європі, у Скандинавії, — за межами, — знають про наші біди й часом можуть допомогти, й навіть так, героїчно, даруючи не гречку, тортик, гроші, а ціле життя, цілу нову долю.

І було би, звісно, неправильно звеличувати «Жінку…» лише за рахунок близькості своєї сорочки до тіла, й тішитися так егоїстично й поверхово, мовляв, «нас помітили!». Насправді, гадаю, це лише наш такий погляд, до того ж цілком банальний. У той час, як нова робота доброго режисера Ерлінгссона — найкраща його робота, що, мов кран, який піднімає великі блоки на будівництві, довжиною в життя, перенесла його з одного рівня на інший. Він примудрився зробити історію всебічно вагомою — і в соціальному плані, і в політичному, і в кінематографічному, і в глядацькому. Торкаючись проблематики довкілля, й так експресивно, терористично, він так само добре вставляє її в життя людини, а це життя таке багате на нюанси й деталі, що відірватися немає коли, бо зчитуєш щохвилини нове й показове. Наприклад, у квартирі Хелли висять фотографії махатми Ганді та Нельсона Мандели, у своїх актах проти заводу вона використовує лук, із якого доволі вправно стріляє (влучила у квадрокоптер!), а втікаючи від переслідування поліції, показує гідні овацій фізичні й інтелектуальні дані. У неї вже є дитяче ліжечко, заповнене іграшками, що підказує про можливу трагедію в минулому. Її сестра займається йогою і східними практиками, й навіть отримує запрошення від ашраму в Індії. А сама Хелла має однодумця в уряді, хоч і крикливого та постійно переляканого. Вся «Жінка на війні» збита зграбно і вміло, й немає ніякого «провисання» уваги чи цікавості. А цим, до речі, можна було б дорікнути попередньому фільмові Ерлінґссона, «Про людей і коней». Можна сказати каламбуром: як у «Жінці…» вирує життя, так жінка і стрічка про неї палають енергією, захоплюючи пристрастю, невпинним рухом до цілі й емпатією.

Ледь не найпомітнішим прийомом режисера — і в звуковому, і в зображальному розумінні — є сенсовно абсурдиське й водночас формально новаторське використання музикантів у кадрі. Тобто музику ми чуємо не поза кадром, а бачимо, як її виконують буквально перед нашими очима. Тріо чоловіків — туба, фортепіано й акордеон — озвучують рухи героїні, ніби акомпанемент їй, і присутні вони повсюдно, як духи — і в ісландській квартирі, й на даху, і в полі попід заводом, і в українському дитячому будинку. І хоча цей прийом є чіткою відсилкою до абсурду, нагадуючи фільми шведа Роя Андерссона, він виглядає максимально доречним, а головне — яскравим і художнім, щоразу змушуючи глядача до реакції, й реакції позитивної, чи то сміхом, чи словом із посмішкою партнерові поруч. Так само в кадрі з’являється й українська музика, як тільки заходить мова про сироту з Донбасу. Троє дівчат у національних строях акапельно співають народних пісень, перебуваючи або біля героїні, або на дорозі, або ще в інших місцях. Чоловік із сусіднього, ісландського тріо може навіть підставити їм парасольку, коли починається злива. І, що цікаво, їхні пісні стосуються фільмових подій по факту: якщо Хелла говорить про дівчинку — лунає пісня про пташеня, що кличе маму, якщо Хелла їде кудись — пісня про дорогу й очікування. Гадаю, саме через такий неординарний спосіб озвучення фільму «Жінка…» і здобула приз Консорціуму письменників та композиторів на Каннському кінофестивалі.

Як Тесей, маючи ниточку Аріадни, «Жінка на війні», доволі глибоко занурюючись у хитро переплетені життєві коридори, знаходить вихід, не напружуючись і при цьому не напружуючи глядача мудруваннями в мистецькому плані. Одне за одним, одне за одним, доволі стрімко, події летять гіркою й наприкінці, трохи пригальмовуючи, видають новий аспект у вигляді неочікуваного й зовсім уже не елементарного питання — «подумай гарненько, куди ці люди йдуть?». І ти так і залишаєшся — думати. Та попереднє задоволення спонукає це робити з радістю.