5 липня київський кінотеатр «Жовтень» провів спеціальний показ російського фільму «Літо». Раніше, 26 червня, в кінотеатрі межі «Оскар», що в київському ТРЦ «Гулівер», компанія «Артахус трафік» провела допрем'єрний показ стрічки, яка вийшла в український прокат 28 червня. Лише на згаданих показах глядачі заповнили зал. Наприклад, у «Жовтні» в день спецпоказу великий зал зібрав аншлаг, квитків майже не було вже за добу. Але це ексклюзивний випадок, який вкотре демонструє політику кінотеатру в роботі з глядачем, а не стала глядацька практика.

За територією «Жовтня» фільм ув'язненого російського режисера Кирила Серебреникова йде в майже порожніх залах. Це мало б розірвати шаблон активістів українського Фейсбуку щодо впливу персонажів питомо російської культури на широкі й несвідомі українські маси. У випадку «Літа» міг бути прецедент, від якого застерігають патріоти України: пропагандистська атака на українську культуру.

Причина: авторська стрічка, до того ж знята у стилізованій під стару плівку чорно-білій манері, теоретично — наголошую, суто теоретично! — могла стати спусковим гачком для тих українців, що досі, незважаючи на війну, дозволяють тримати себе щупальцам «русского міра». Конкретніше — немов магнітом потягнути в кінотеатри тих співгромадян, котрі далі слухають Віктора Цоя. Або, скажемо так, не викорчовують мертвого російського радянського рокера корейського походження з інформаційного простору України. Й, відповідно, вважають його творчість безпечною в часи війни з Росією й надалі, після нашої перемоги.

Тому нехай «Літо» з мистецької точки зору розглядають, розбирають та оцінюють фахові кінокритики й кінознавці. Тут мова піде винятково про інформаційний простір України. Зокрема — чи є потреба захищати його від пісень Віктора Цоя, яскравого представника російського року 1980-х, а рівно — від самого Цоя. Бо дев'ять із десяти втаємничених, згадуючи «Літо», уточнюють: «Кіно про Цоя». Раніше подібна тема порушувалася з нагоди 80-річчя від дня народження російського радянського артиста й поета Володимира Висоцького.

Старт дискусії, яка триває в соцмережах уже сьомий місяць, дав директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович. Він же є автором новітнього сталого виразу «щупальця русского мира». Пан В'ятрович вжив його відносно мертвих Висоцького й Цоя: «Навіть висоцькі й цої в руках Кремля — ефективні інструменти нагадування про єдиний культурний простір та інструменти його відтворення. А саме культура є фундаментом, на якому кожен імперіалізм зводить храм своєї величі». Більшість забула або не зважила: згадані «щупальця» автор фрази назвав ще й вишуканими. Тому — більш небезпечними. Пізніше, коли користувачі Фейсбуку почали обзивати опонентів у форматі «сам ти щупальце», пан В'ятрович зробив висновок: «Дискусія про Висоцького / Цоя не розколює українців, а демонструє наявні лінії розломів. Рентген не ламає кісток — лише фіксує переломи».

Після такого чекаєш масованої атаки віртуальних патріотів на фільм про Цоя в українському прокаті. А від патріотів реальних — спроб зірвати покази виробництва держави-агресора, в якій звучить шкідливий російський рок. Зокрема — пісні Цоя, бо він — щупальце русского мира. Ну, перешкоджають же вони показам фільмів, наприклад, ЛГБТ-тематики та / або блокують офіси «Інтера», рупора російської пропаганди. Цього, на щастя, не бачимо. Як до виходу «Літа» в український прокат не чули про випадки побиття вуличних музикантів, котрі лабають під гітару пісні Цоя. Їх і не битимуть ніде, в тому числі в Тернополі, де в дні релігійних свят не рекомендують продавати на базарах жіночі труси.

Дам радикальніший прогноз: кумир юності багатьох народжених в СРСР Володимир Висоцький протримається в інформаційному просторі України ще трошки. Натомість Віктор Цой — це надовго. Ризикну припустити — назавжди. Класику російського року українці, народжені після 1991-го, вже не відтворюють, виконавців не ідентифікують. Діти Незалежності не завжди відрізнять Бориса Гребенщикова від Андрія Макаревича. Тим більше не впізнають Майка Науменка на старих фото, та й виконавця цієї ролі, Романа Білика (Звєря) не завжди ідентифікують. Зате постер Віктора Цоя висітиме над їхніми ліжками. Це — єдиний кореєць на планеті, якого мільйони жителів пострадянських країн покажуть на фото й назвуть на ім`я. Тут же наспівавши кілька рядків.

Чи означає сказане вище тотальну перемогу русского міра, і майже ніколи не навпаки? Простої відповіді немає. Натомість є можливість сформулювати складнішу, з трьох пунктів. Кожен із яких може бути самодостатнім — але може сприйматися у спільному контексті.

Пункт перший підказує саме «Літо». У фільмі Цоєві (роль виконує Тео Ю) закидають дитячість текстів і певну примітивність музики, а він не надто заперечує. Своє останнє слово скаже парадне чи підворітня, де пацани горлатимуть ці пісні дурними голосами, що, власне, й відбувається тут і тепер. Мій син, якому зараз п'ятнадцять, почув Цоя без моєї участі — в епоху інтернету нічого дивного. Сталося це шість (!) років тому. Дев'ятирічну дитину зачепили тексти. Знайшли відгук, стали своїми, відповідали внутрішньому стану. Відповідають і дотепер.

У роки моїх дитинства-юності хлопці освоювали гітару, аби брати три акорди для виконання пісень Висоцького. Син захотів учитися грати, аби спершу співати Цоя. Для всіх без винятку, хто сьогодні виконує «Алюмінієві огірки» й «Восьмикласницю» в переходах, це не щупальця русского міра, а враження дитинства. Наголошую ще раз: жоден інший персонаж російського року моєму синові «не зайшов», хіба нонконформіст Петро Мамонов, та хто ж його зараз згадає. Слоган «Цой живий» відповідає дійсності. Але не тому, що про нього зняли фільм, а тому що він — Цой. Російський режисер і корейський актор його не оживили, навіть не нагадали — нагадування потребують саме Майк Науменко і група «Зоопарк». Згаданий фільм просто підспівує вуличним музикантам, які за віком, нагадаю, народжені вже після загибелі свого кумира.

Пункт другий — «Літо» насправді розвінчує сталий образ рокера-бунтаря. Так само не був бунтарем і Висоцький. Хибне враження сформували реальні перешкоди й заборони, з якими обоє стикалися в СРСР. Лиш Висоцький помер, так і не дочекавшись живих ефірів і фотографій на перших шпальтах популярних у перебудову газет та обкладинках журналів на кшталт «Смены» та «Советского экрана». Цой — застав, перетворившись із андеграунду на мейнстрім. Але обоє не відчували до радянської влади аж такої ненависті, за яку можна було сісти за ґрати. До речі, обох покійників патріотичний сегмент українського Фейсбуку звинувачує в цьому: Стус — сидів, Параджанов — сидів, а ці користувалися благами й так далі. Проте у відповідь чомусь не чується: Іван Миколайчук — не сидів, Іван Драч — не сидів, бо взагалі був у компартії, хто там ще в нас видавав книжки й знімав кіно, поки інших катували в мордовських таборах.

Повертаючись до сюжету фільму, не лише Цой, а й інші радянські рокери хотіли просто мати доступ до сцени та студій звукозапису. Щось мали, до речі, за сприяння комсомольських організацій. Якби не впізнаваний, навіть — і таке буває! — ностальгійний для когось сеттінг, реконструкція радянського побуту, точніше, його кричущої відсутності зразка 1980-х, ми би побачили чергове біографічне кіно про початок шляху відомого музиканта, його перший тріумф. Тож «бунтарство» підкреслене чорно-білою картинкою, яка відповідає способу життя в понурому СРСР — та аж ніяк не способу мислення персонажів.

Нарешті, найважливіший для мене пункт — третій. Україні потрібні власні «щупальця», тільки українського світу. Так, почали знімати байопик про Василя Стуса. Є стрічки про Сергія Параджанова, митрополита Андрея Шептицького, генерал-хорунжого Романа Шухевича… і? Прийшовши до влади, Володимир Путін, на моє глибоке переконання, написав секретне розпорядження, згідно з яким усе російське минуле, включно з радянським, має бути персоніфіковане та втілене в кіно та серіалах. Персоналії склали за абеткою й розподілили, як діти лейтенанта Шмідта поділили СРСР для своїх афер. Там знімають усе про всіх, ще й так, як вигідно Росії. Але це не російське ноу-хау: Європа, Голлівуд і навіть незалежне американське кіно звертається до екранізації сторінок біографій власних і не лише власних персоналій.

Якщо Віктор Цой разом із «Літом» — щупальця русского міра, рекомендую запропонувати альтернативу. Наприклад, зняти фільм чи міні-серіал про групу «Брати Гадюкіни» та їхнього лідера Кузю — Сергія Кузьминського. Втілити таким чином на екрані атмосферу, в яку був занурений український рок зразка 1980-х. Екранізувати біографію Володимира Івасюка, завершивши фільм тріумфом «Червоної рути». Чи матиме таке кіно прокат? Але ж «Літо» так само зроблено не задля системних аншлагів. У Росії є тренд усього російського, у Франції — всього французького, в Польщі — всього польського, в Америці — американського. Де тренд на актуальне українське, на популяризацію українських персонажів — не знаю.

Так, ми не мали аналогів Висоцького та Цоя у своїй популярній культурі. Можливо, тому, що вона не була створена. Потреба в її створенні очевидна. Фільм «Літо» — свіжий приклад тому.