«Одеський підкидьок» — парадокс українського кіно
Втім, чому «Одеський підкидьок» не був відібраний до кінофестивалю в Каннах, стало зрозуміло з першого кадру, навіть не сцени — бо це просто не кіно. Не в сенсі «жахливе кіно», а дослівно — «не кіно». Проте у всього є своя передісторія.
2014 року Георгій Делієв за п’єсою драматурга Георгія Голубенка поставив спектакль «Одеський підкидьок». Мова в ньому йшла про старіючого художника, що вирішує наприкінці своїх літ реалізувати мрію про батьківство і звертається до дитячого будинку. Та отримує не маленького хлопчика-дівчинку — бо варіантів не має, — а 51-річного боввана з численними татуюваннями на тілі й одинадцятьма судимостями за спиною. Але щоби зробити для себе ілюзію доглядання дитини, художник цього чоловіка змушує ходити в памперсі, смоктати дурника і прокидатися вночі (для цього йому дають послаблюючі препарати). Натомість за такі муки чоловік має отримати у спадок від художника круглу суму.
Ідея зробити з цього повнометражний фільм виникла одразу. Та звертатися по гроші до Державного агентства України з питань кіно у Делієва бажання не було. По-перше, він це вже намагався робити 2011 року, коли на другий конкурс Держкіно подав свій проект фільму «Заручник», і нічого не отримав. А по-друге, мав стійке уявлення про корупцію й епрофесіоналізм у державних структурах, про що не так давно заявив у «ТСН» на «1+1», а ще раніше відверто й більш зрозуміло написав в інтернеті. Цитуємо дослівно мовою оригіналу: «Государственная поддержка и финансирование связано с такой рутиной и коррупцией, что из выделенных на производство фильма денег к самому производству доходит очень малая часть. Остальное уходит на откаты и разворовывание. А ещё надо выиграть этот конкурс. В конкурсной комиссии сидят люди либо настолько далёкие от кино, либо, в лучшем случае, имеющие отношение, но как правило, неудачники, которые ничего не сняли, но хотят научить других. Этот факт знают все, кто с этим сталкивался».
Це і все решта щодо проекту він виклав на сторінці краудфандингової платформи na-starte.com. І маючи намір зібрати 3 мільйони гривень, Делієв зібрав на 24 % більше очікуваного — майже 3 мільйони 750 тисяч. До цих грошей, за словами режисера, також долучились як звичайні люди, так і бізнесмени й меценати.
І фільм було відзнято. Наразі щодо його прокату Делієв, як продюсер, режисер, сценарист і виконавець однієї з головних ролей, домовляється самостійно і персонально з кожним окремим кінотеатром. У Києві перша презентація відбулася в «Жовтні», друга — в кінотеатрі «Київ». Також фільм демонструється в «Лірі», «Дніпрі», «Промені», «Старті» й «Імені Шевченка». Двотижневий прокат триває вже від 10 травня.
Яке ж кіно побачить глядач? Та на це питання доволі важко дати однозначну відповідь, адже перед нами те, що дуже умовно можна назвати фільмом.
У словнику читаємо: кінотвір — це «аудіовізуальний твір кінематографії, що складається з епізодів, поєднаних між собою творчим задумом і зображувальними засобами, та який є результатом спільної діяльності його авторів, виконавців і виробників». Та попри це визначення, всі чудово знають, що не будь-яке поєднання подібних ознак можна назвати фільмом, так само як назвати небосхил — краєм землі. «Одеський підкидьок», знятий в інтер’єрах двох (якщо не однієї) квартир, є телеп’єсою за формою, і кілька натурних сцен — з Одеси і Нью-Йорка (!) — ситуацію поміняти не можуть. Камера практично нерухомо слідкує за акторами, які ходять у кадрі як по сцені. Ледь не кожний кадр — це окрема репліка героя, і глядач дивиться за цим, мов у театрі, переводячи погляд з одного боку на інший. Актори роблять театральні міни — надувають губки, закочують очки і навіть руки заломлюють… І це назвали фільмом.
Актори з режисером на початку презентації вийшли перед глядачами, бажали гарного настрою, посміхалися, плескали в долоні, розказували про зйомки і які вони були щасливі, що їм надали можливість взяти участь у фільмі… «Кукушка хвалит петуха за то, что хвалит он кукушку»…
Найбільш прикро в усій цій халепі — це усвідомлення того, як постарів Делієв. Вправний, веселий, смішний, моторний парубок Георгій в нашому дитинстві-юності був щастям, втіленим гуртом «Маскі-шоу». Та час минув, і він забрав із собою доброго друга дітей та їхніх батьків: актор перестав бути смішним, а це найстрашніше для коміка. (Якщо, звісно, він не збирається стати трагіком.) Жарти у фільмі цілком дотепні, часом актуальні, а часом примітивні, грубі та затаскані до трюїзму. Та вони дієві — їх можна зрозуміти й оцінити. Проблема не в цьому — вони не смішні. «Я тут ворую уже 40 лет, меня тут знают все — потерпевшие, понятые…». «Она холодна, как рефрижератор холодной заморозки… чиста и непорочна как биоробот». «Если бы я не сохранял чистоту и непорочность, меня бы в первый день сделали музой всей зоны…».
Більше того, всі жарти могли би бути смішними, якби їх правильно акцентували винятково кінематографічними засобами, а «Одеський підкидьок» повністю їх позбавлений, як андрогін — статевих ознак. Переходячи із жанру циркової пантоміми і театрального блазнювання, Делієв дивовижно не зрозумів, що в кожному жанрі працюють свої закони, а в чужий монастир зі своїм уставом не йдуть.
Звісно, в залі чувся непоодинокий сміх і навіть щасливе, до сліз, гиготіння — комусь це подобалося, комусь це все «заходило». Але важливо зрозуміти, як і чому створюються подібні «фільми», адже «... підкидьок» демонструє цілковиту відірваність від процесу, від світу, від світової культури, ніби кіно не існує вже 120 років, і Делієв із компанією зненацька вирішив його з нуля винайти.
За великим рахунком, «Одеський підкидько» не може бути зарахований до найгірших українських фільмів, як цьогорічна екстраординарна «Казка про гроші». Фільм Делієва є українським парадоксом, будучи з іншої сторони нескінченності від представлених на Каннському кінофестивалі «Донбасу» Сергія Лозниці чи «Жінки на війні» Бенедикта Ерлінгссона.